Вона, хоч і грішила в дівоцтві з князем, після тієї давньої шлюбної ночі упокорилася і остепенилася..."
Боярин Ян тихою ступою міряє стежку понад річкою, береги Уняви низькі, порослі вільшиною і верболозом. Стежка петляє поміж корчами, стелиться у травах, що сягають бояринові вище череса. На осонних галявинах рябіє від косиць... косиці сині, червоні, жовті, білі — по-посіяно їх із щедрої долоні. Ближче до річки, до води латаття тулиться і кашка, вище — кров'яник і цілі верети ромашок. Косиці ромашкові на дебелих стебельцях, головасті, з білими вінчиками, розпуклі й пахучі, нагадують бояринові жону Параскеву, що якраз у соковитій порі: круглолицю, стегнисту, з білими повними руками.
"А волошки на сестру Настусю схожі..."
Не рад боярин непрошеній гадці про сестру. Хмуриться чоло. Очі помигують, мовби впіймано боярина в чужій коморі. Бо лихе задумав супроти рідної сестри боярин, ой лихе...
Він, щоправда, самому собі не признається, ще не впевнений, чи учинить зло, а чи себе переможе й дивитиметься у вічі Настусі чесними очима.
Ян присідає навпочіпки біля волошки, що вигнала гінке стебельце обіч стежини і пильно розглядає темно-синє квітчине око. Око її волохате, пелюстки ніжні, дрібненькі. Така ж і сестра Настуся: стан тонкий, чорна коса аж вилискує, личко вродливе, очища сині, глибокі, вії пухнасті.
Не раз любувався сестрою потаємно і в душі хвалив Параскеву, що здогадалася після страти батька Чагра приголубити в себе сирітку. Все ж таки в боярському теремі росте... в боярському, а не в родині дереводіла
Василька, який успадкував домарування. В теремі і книги під руками, і челядь, і краса дівоча від роботи не марніє Знайдеться, певно, молодець на неї, може, боярин який або купець грошовитий.
Якогось дня, крадькома милуючись сестрою і розмірковуючи над її долею, бо дівка стала на порі, Яна пронизала блискавиця: "А йому Настуся до серця припала б?"
Сестра, що сиділа з вишиванням біля вікна, повернула у його бік гладко причесану голівку й показала в посмішці разок білих зубів.
— Що ти мовиш, брате?
Ні, він нічого не сказав, він, думав: "То припала б?"
Студений піт краплився на чолі боярина Яна. Чимало нагрішив він, старому князеві догоджаючи: блудословив, лестощі сипав, брехню возвеличував співанками, мов найсвятішу правдоньку, батька Чагра відцурався у роко-ву хвилю. Але додуматися до ТАКОГО... сестриним вінком ярмаркувати?
Червоний увесь, боярин, вискочив у сіни.
— Коня! — гукнув отрокові.
Вилетів навіжено, безпам'ятно в поле. Стрічний вітер бив улице колючим крилом, боярин періщив коня нагайкою: швидше, коню, швидше!
Втікав від самого себе?
Любив боярин сестру... любив не тому, що була вродливою. Він угадав у ній те, чого бракувало і йому самому, і жоні Параскеві, і князеві — усім їм бракувало дитинно-чистого захоплення світом. Вони, шукаючи у світі вигоди, відповідно ділили його на біле й чорне, на ніч і день. Настуся шукала в ньому лише білизни.
Смішна дівка.
Колись Ян глузував із сестриної сліпоти і пророкував їй, коли виросте, болюче прозріння. В бесідах принагідних встромляв у голубі стіни Настусиної казки шпички, іржаві гвіздки, терня, чорнив стіни лайном. Вона ж ні одному його слову не вірила, висмикувала з тих стін колючки і змивала леп чистою водою. Дитинство Настусине минулося, а казка її живе.
— Пощо, сестро, рядиш людей у білу вберю і янгольські крила до грішного тіла ліпиш? — не стерпів якось Ян.— Пам'ятай, коли на те пішло, що князь Володимирко стяв голову батькові нашому Чагру.
— На князевому місці я, певно, теж вчинила би подібно. Батько ворохобу проти нього підняв. Та... здається мені чомусь, що й князь опісля каявся від содіяного.
— Дурна ти, Настусю, мов чіп,— бризкав слиною Ян. — Люди грішать не для того, аби потому каятися, вони просто не можуть не грішити. Така вже порода людська. Вдень зі свічкою не знайдеш у нас помислу світлого, одне маємо на умі: якби ущемити чимсь ближнього і з того ущемлення вигоду добути. Хіба замислюється, приміром, сіроманець, пожираючи вівцю, що укорочує їй вік? Коли б починав мислити — здох би з голоду. Оце тобі, дівко, віз і перевіз.
— Людина, брате, не звір. Бог дав нам душу й ум.
— Ет, пізнав я людське кодло, бо кручуся щодень серед звірів великих і малих. Всі вони на одне копито, всі: смерди, князі, єпископи, бояри! — уже кричав Ян.— Ти ж бо судиш про людей, у золотій клітці сидячи. Ти — пташка, яку годують з долоні, звідки ж пташці знати, що долоня зціплюється в кулак.
— А я гадаю, брате, що ти навмисне не жадаєш видіти в людині людське, карбуєш для себе тільки кулаки, замість терпеливих добрих долонь. А я їх бачу... навіть твої долоні. Ще батько Чагр, пам'ятаю, гудив тебе, як міг. Так само брат Василько. Смерди твої тут, у Братишанах, проклинають тебе по-всякому. Сліпці! Я перед господом посвідчила би: не такий ти,— кращий... але красою своєю встидаєшся. Мене, приміром, любиш без всякої користі.
Ну, що їй на це скажеш? А головне, звідки почерпнула УСЬОГО ЦЬОГО? З книг? З бесід людських? Чи просто вигадала собі казку, щоб легше їй у світі дихалось?
Живи собі, дівко, живи...
З сестриної казки боярин теж варив сіль. Коли вертався з Галича у вотчину, то відпочивав у її голубому королівстві, омивався від олжі, тут складав нові співанки, овіяний Настусиним леготом. Недаремно ж якось докотилося до Яна, що Іван Русин, прослухавши нову співанку княжого співця, промовив:
— У пісні Чагрового сина дивовижний сплав смердючої смоли з пахощами польового квіту. У ній дві ріки злиті воєдино — низом струменить чистий, верхом — каламуть.
Може, струмінь чистий позичено з Настусиної казки? Тепер диявол наслав на нього мисль: "Розтопчи сестрине королівство, розметай 'го..."
Того дня, коли мисль грішна скільчилася, повернувсь у терем увечері. Стривожена Параскева перестріла на ганку. Був змучений, мовби махав ціпом усю днину.
— Що з тобою, мужу? Чи не заслаб?
Він відсторонив її і похнюплене) подибав до ложниці. Вранці на допитливий погляд жони відповів весело:
— Сам не знаю, що найшло на мене. Очевидно, співанка нова у мені кільчиться. Бо таки співець я.
Обіймав Параскеву.
Брехав собі й цілому світові.
Кукільне ж зерно на брехні сходить борзо.
"А що, було б несогірше, коли 6 ВІН її узяв. Те, що в НЬОГО жона і діти,— марниця. Всім відомо — не любить ВІН жону, ненависна вона ЙОМУ, чужа".
"Але ж бо сестру занапащу, казку її розтолочу. Не дочекаюсь за це прощення ні на цьому, ні на тому світі".
Хрестився побожно боярин Ян, син Чагрів.
Нині ж над річкою Унявою обома долонями пестив темноокий вінчик волошки, пестив і примовляв:
— Хіба не однаково, хто волошку зірве першим? Хтось мусить зірвати, така доля волошкова.
Мислено виправдовувався:
"З цього хосен матиму, цим доведу Настусі, що її голубе королівство — терем з рожевого павутиння. І моя прихильність до неї — теж рожевий туман? Повіяв вітер — і нема. Моє ж ніде не повинно пропасти. Так любив повторювати брат, царство йому небесне. Лют у цьому ділі не завагався 6 ні на хвилю, я знаю... він крем'яний був і упертий, всяку гризьбу сумління, сльози, охи, родинні узи не визнавав. Не посоромився ж прийти до мене по весіллі витребовувати борг:
— Я тобі, брате, мудру раду нараяв, пам'ятаєш? І гусла позичив. Тепер ти — боярин, вотчину маєш — плати за гусла і за пораду.
Дивно? Мабуть, ні. Був би інакшим брат Лют, то маєтку не доробився б. З нічого починав... Ще на Золотій Бистриці кидав на плечі міх і нипав околичними ведмежими кутами: з того правдою і неправдою вивірицю сторгує, у того куницю або соболя запівдарма виманить. Носив мізерію у Тисменицю, збував Данилові Калитичу, куну-дві зиску мав — і з того був радий, Дністер-бо теж починається з малосильного струмка.
Це Лют... Ян, правду кажучи, якоїсь там куни не потребує: Параскева ґаздує у вотчині з головою. Полегші дає смердам і цим на свою землю інших зманює. Цілий кінець у Братишанах заселила бояриня прийшлими смердами, новий смерд — нові прибутки боярському дворові.
Що не рік — повніють у боярина коробиці статками, тріщать повні медушні й пивниці, худобина множиться. Тільки для кого добро шпаруємо? Нема у Параскеви дітей, а пора найвища... п'ята зима минула від весілля. Вже й обкурювали її ворожбитним зіллям, і яр-порою обоє ходили на світанку в поле, цілий загін жита витолочили, качаючись по землі, щоб набратися від неї родючості.
Не помогло.
Ян виношує гадку, що варто також до бога вдатися. По-офірує Всевишньому жертву — церкву покладе, може, умилостивить небесного владику. Церкву вибудував би брат Василько.
"Притупити б тую даровиту сокиру чимсь... чужі сокири... чужі гусла... чужу славу. Го, знайшов би спосіб, як притупити і скоротити... себе на чільне місце виставити. Але для цього треба влади, бо яка влада у служивого боярина? Інша річ, коли б..."
До того "коли б" високо, як до неба, не досягнеш. Ян мав на увазі стілець княжого печатника. Не нині-завтра захлипне старець Остафій, віджив він призначений час на цьому світі. Гаразд було б скористатися з нагоди: і честь тобі відразу, і сила, і, розуміється, слава. Ех, мрії нездійснимі, забаганка примхлива. На княжому дворі подейкують, що після Остафія Ярослав печатником настановить Івана Русина.
Заскоро здох князь Володимирко... при ньому співець більше значив, довіряв Янові старий князь не одні співанки, а й ще дещо. Мудрий печатник Остафій копита відкине й не знатиме, що я за кожним його кроком і словом стежив і князеві до вух доносив.
Думки бояринові, який заціп над волошкою, не гармоніювали ні з його одежею, ані з днем навколишнім. Боярин був у сорочці, пояс на ньому тканий, чорної барви. Чоботи — із зеленої хзи. Голова непокрита, довгі косми розвихрилися, м'яка борідка кучерявилася лагідно.
Чисто святий Юрій зійшов з ікони.
Святий Юрій на кожній іконі воює з гаддям, а цей гаддя у собі плекає.
— А якщо ВІН візьме Настусю? О, якби взяв, мав би 'го в кулаці, отут, о-о.
Боярин висмикнув волошку, синій вінчик хитнувся і поник.
Нічого не змінилося в полі, хоч і поменшало у травах на одну косицю. Нічогісінько...
Заревець далі буйно ґаздував, і далі під сонцем дозрівали жита та ячмені, і далі з вибалків та облогових клинів долітали приглушені далиною людські голоси і передзвін кіс — це смерди братишанські поспішали накосити до жнив сіна...