Вправді, я міг би був покарати тебе й мимо сього, але саме падишах подбав про тебе, посилаючи кадія і Кіркора. Ти найшов сестру, Кіркор підплатив кадія, який добре бачив, що вже майном аги не поживиться, тому я приказав тебе вкинути сюди. Я не знав, що мене вишлють таки тої самої днини до Очакова і Стамбула та що я мало не усе майно аги буду міг забрати зі собою. Маючи тебе, міг я Кіркора зацитькати або спонукати до сього, щоби він заткав рот кадієві чи валієві. У найкращому случаї міг я сподіватися через тебе впливу на окруження хана. У тебе й Івана був, бач, пернач та зелена шапка, а сього у Криму кому-будь не дають. На всякий случай міг я сподіватися високого окупу…
– Та от помилився, Івашку. У мене було всього кілька тисяч дукатів на викуп Галі. Їх мав Іван. Але так чи сяк окуп одержиш, якщо забажаєш, чи від нього, чи від Кіркора, який стягне собі відтак гроші від батька та Цебрівської.
Івашко махнув рукою.
– Тепер, коли усе складається так, як я хочу, не треба мені окупу вашмості. Скажеш мені, вашмость, одну річ, а я тобі до весни верну свободу та велю відвезти на Україну.
– Питай, відповім!
– Де Беата? – спитав Івашко і вп'ялив зір у лице молодця, мов бажаючи відгадати з нього відповідь.
А Юрко не відповідав. Наче лискавка майнула йому крізь голову. Івашко, видко, знав, що вони стрічалися у степу. Відки? Певно, від татар, яких розбили бранці під проводом Олекси. Будь-що-будь він знав, що вона жива, і бажав лишень знати, де, щоби її ограбити. Тому, намість відповісти, спитав:
– А нащо тобі сього?
Лице Івашка потемніло.
– Видиш, вашмость, я міг би тебе присилувати сказати те, що хочу, але я сам не роблю сього, бо знаю, що ти скажеш се добровільно, і тому тільки прошу тебе замість приказати.
Голос Івашка ставав з кождою хвилиною гострішим, але Юрко не багацько робив собі зі сього. Ясним поглядом глянув він у вічі Івашкові, і сей, наче нечиста сила при виді хреста, спокірнів умить.
– Якби ти мене бажав силувати, то дав би доказ цілковитої глупоти. Такі люди, як я, дуже добрі і податливі, але вони бувають і страшно вперті. Згадай Бялоскурського, Зглобіцького, татар, ну, або хоч би й себе в Теребовлі.
Івашко мовчав.
– Та я, бачиш, сказав би тобі, де Беата пробуває, хіба з вдяки за те, що ти мене "трактуєш", як шляхтича і як чоловіка, хоч міг би мучити нарівні з каторжниками, тільки, бачиш, я не знаю, де вона ділася…
Івашко підняв голову.
– Я знаю, що вашмость за нею не побіг, – перервав, – і тому хочу лишень знати, як-то вона втікла від татар і куди менше-більше звернулася…
Друга лискавка роз'яснила Юркові думки. Івашко був, прецінь, у порозумінні з Беатою, вона сама йому те сказала там у шатрі за Проскуровом. Видко, Івашко бажає їй дати знати про смерть пана Яна…
– Гаразд, Івашку, я скажу тобі, що знаю, бо вже й догадуюся, нащо саме тобі того потрібно.
– Догадуєшся, вашмость? То дивне! – завважив злісно Івашко.
– Так, Беата говорила мені про пакт між нею а вами…
– Пов'язався кіт з лиликом… – кпив Івашко.
–…А що пана Яна нема, то ти хотів би її найти. Правда?
Вираз зачудування появився на лиці Івашка. Його злісний вираз уступив швидко. Він усміхнувся, наче жаліючи Юрка за його добродушність, і сказав:
– Так, так, саме тому треба мені се знати. Половина достатків пана Яна, які переховує ще пані Беата, належать до мене. Якщо вкажеш мені, вашмость, до неї дорогу, одержиш свободу без окупу, бо якщо я сам о ті гроші не упімнуся, то їх, певно, не побачу. Вашмость знає, прецінь, паню Беату та словність польської шляхти.
Не дуже бажалося Юркові вірити Івашкові. Нагла зміна на його лиці повчила його, що поза сими надіями має Івашко ще інші плани, яких не зраджує поки що та на яких йому більше залежить, чим на особі бранця. Тому рішився використати се хвилеве корисне бажання.
– Добре! Я вірю тобі, Івашку, хоч се доволі рівнодушне чи таки справді, може, тільки так. Тому скажу тобі навіть, куди удалася пані Беата, розставшися зі мною, одначе під умовою…
– Ов, ще й умова? – не витерпів Івашко, і знову потемніло його лице, мов чорна хмара.
– Так, умова! Я мушу знати, що сталося з Галею, яку пан Ян у себе держав, та де поділися Кіркор, Іван та вірменська каравана. Я се мушу знати, бо від сього зависить стійність мого життя, яке ти мені даруєш.
Івашко вмить успокоївся.
– Каравана остала у Кафі, і дівчина аги є у ній…
– Ах! Господи, слава тобі! Тому слухай.
І він розповів Івашкові про стрічу в шатрі біля Проскурова. Коли згадав Смілянщину, Івашко встав і підійшов до маленького круглого віконця у стіні.
– Смілянщина, Смілянщина, Тясмин, ліси! – бурмотів крізь зуби і раз у раз бігав по кімнаті туди й назад, наче укладаючи який новий план.
Між тим Юрко вкляк біля дивана, на якому сидів і молився довго Богові, дякуючи за спасення своєї Галі. По добрій хвилі встав, а Івашко, який нетерпеливо ждав кінця сеї розмови з Богом, заговорив сейчас живо:
– Ну гаразд! Спасибі тобі за вістку! Вона для мене дуже гарна й корисна, тому випущу вашмость на волю з весною, поки що останеш як помічник Степана, хіба що волів би на сей час убрати тюрбан та відчинити очі на світло, що йде з Мекки.
Тут Івашко з посмішливим виразом лиця склав руки на груди, похилився до сходу і додав:
– Без того я не посмів би невірному жити свобідно між яничарами та моряками. Хто знає, може, між ними є будучий каймакам або старший візир.
– Ні, ефенді! – відповів молодець. – Навіть жартом не можу сього вчинити, бо з віри, хоч би й чужої, не годиться кпити, я не рукавичка, ані брудна сорочка, щоби її раз у раз міняти. За такий жарт міг би й мені колись хтось жартом сказати: "Ти для лакомства нещасного, для вигоди потурчився, побусурманився, ти потурнак, зрадник, гірш католика і потурнака!" І що я тоді відповів би йому?
– А що ж відповім я, Чікалі-паша, і тисячі тисячні? – спитав хмурно Івашко.
– Нічого! – відповів Юрко. – Нічого, бо вам, туркам, ніхто сього не скаже у краях падишаха.
– Значить, вашмость, нізащо не остав би в землях султана навіть за вигляди на візират?
– Борони мене, Боже, та Його провидіння, щоби я покинув рідну землю, тоді коли вона збирає усі свої сили до бою з заклятими своїми ворогами, польськими та татарськими опирями. Добраніч, ефенді…
3. Заговір
Слідуючої днини утих дещо вітер, і галера плила вправді все ще на веслах, але о много рівніше та спокійніше. Яничари та моряки, яким нічне колихання не давало спати, досипляли тепер на помості та у своєму поміщенні на чердаці й під кладкою. Дозорці робили свою роботу, як звичайно, свист батогів не утихав через увесь день. То тут, то там треба було "помастити" колеса, щоби добре їхали, і дозорці мастили пильно та совісно.
Кухарі варили їсти, а Юрко, Степан та прочі запасні носили припаси зі складу до кухні та їду з кухні на поміст. П'ять разів на день кликав ага віруючих до молитви, і за кождим разом виходив Івашко зі своєї каюти, щоби відбути прилюдно привичний намаз та обливання.
– Собака, – ворчав Степан. – Певно, християнином не молився так набожно, як ось тепер! Але так буває завсіди: хто не слухає доброго слова, слухатиме собачої шкіри. Хай би він лише раз залишив молитву!.. Се не те, що у нас: молися, бра', як хочеш і коли хочеш.
Море було ще дещо розбурхане, але зовсім пусте. Ні сліду кораблів або галер. Лише біля самих берегів видко у ранніх годинах рибацькі човни.
Після обіду покликав "дюменджі" до себе Юрка і Степана і приказав їм одітися в широкі червоні шаровари, папучі та довгі сині каптани. Вони мали услугувати райсові та офіцерам. Півгодини після того Степан сидів на кладці та полірував лусковий нагрудник аги вовняним платком та крейдою, а Юрко повагом напихав люльку райсові, сидячи на платформі перед каютою. Коли приніс люльку беєві, сей засміявся.
– Бачиш, вашмость, що додержую сього, що сказав. Сам вирозумієш гаразд, що більше вчинити не можу. Нині уночі або завтра ранком будемо в Очакові, а там, здається, недалеко будуть козаки…
– Козаки? – крикнув Юрко.
– Тсс! – здержав його Івашко. – Не кричи, вашмость, бо почують… Там можеш вискочити на берег – і шукай вітра в полі! Мусиш мені, одначе, приобіцяти одно.
– Івашку! – відповів Юрко, а лице його паленіло. – Не вчинив я тобі ніколи нічого злого, ні я, ні Іван – се правда. Все-таки ти міг би тепер мене не знати і посадити до весла, продати за гроші або хоч би жадати окупу. Я сього тобі ніколи не забуду, хоча й не розумію причин твоїх діл.
Усміхнене лице Івашка споважніло.
– Я й сам не знаю, але чомусь моя вроджена злоба замовкає, коли бачу перед собою людину без злоби і самолюбства. Я не завагав би ся посвятити її для своїх планів, але ніколи не зміг би без потреби їй шкодити. Кажуть, що потурнаки та інші брехуни і зрадники, – тут Івашко знову гірко усміхнувся, – не люблять чесних людей. Я чомусь ні…
– Се ти з матернім молоком виссав, Івашку! – сказав повагом, із перейняттям Юрко. – Руська кров говорить з тебе, і вона дужча, чим вщіплена ляшнею злість.
– Може бути, – сказав по надумі бей, – може. З тобою говорю – мені сейчас нагадується біла, соломою крита хатина та моя збідована мати… Забувається Аллах та його пророк, турки, османська політика… Але по хвилині привиджуються знову міські пахолки, що батька спороли нагаями, потім його смерть, вигнання матері з передміської хатини і моє блукання, моє життя у Анатолії, радісний поворот, а на родині місто радості – побої, нужда, закукурічені пани, що проклинали хама, сліпороджену худобу, копали мене ногами, плювали в лице, коли їм зле услужив… – і я знов турок тілом і душею. Вибачай, не кождий вдоволюється на смертному ложі надією на небесне царство. Я його не бачив і не розумію, та одно поняв я добре: що горе на світі тому, хто надіється на Бога! Бог – се цар якогось світа, у якому нема людей. Будь у нас Бог, не було б людей, бо Бог хіба не творив би місто людей диких звірів та не був лише осадчим пекла, помічником сатану.
– Івашку! Що ти кажеш? – крикнув переляканий Юрко. – Се ж хула… Се…
– Се правда, на яку я бачив тисячі доказів, яка мене болить не менше, чим тебе. Тому, де бачу, там щезає й моя злість, бо мені здається, що сам Бог, про якого вчила нас колись мати, живе лишень в уяві дітей та в душах таких, як ти.