— Таж самі агітували вертатися до села, а тепер утікаєте!
— Чорти вас агітували! Носить вас то на станцію, то зі станції! Я вам не автобус! Мені гроші за діло нараховують. Коні теж казенні. Не візьму, і ніхто мені нічого за це не скаже. Тюпайте пішки. Бо йому, бач, до дівки під пахву закортіло з тієї станції...
— Причому тут дівчина? — обурився Василь, враз почервонівши.
— А ти, лобуряко, помовч! Не до вас приставлений! Носить їх туди-сюди, таксі, бач, знайшли…
Хвилин десять їдуть мовчки. Вічний Візник задумливо курить, і коні теж разом із ним "перекурюють", ледве-ледве тягнуться, ще й травичку обіч путівця пощипують.
— Та їдьте же, дядьку, швидше! – не стримується Андрій.
— Бо й справді, — підтримує його Василь. – Скільки ж можна отак валандатися?
— Сказано вам уже, що не на торг. Коні, вони до роботи приставлені, а не для того, що якихось там лобуряк на гулі возити. – Але все ж таки змилостивлюється, і нарешті ляскає в повітрі батогом. — Вйо, бо дощ ось-ось піде!.. Тягнуться, ніби їх не до села, а на скотомогильник женуть!
1967 рік,
станція Новополтавка – село Трояни
на Миколаївщині.
БОРОЗНИ
Світ крижанів під вітрами. Лиш птахи відігрівалися по свіжих борознах, захмеліло гніздилися поміж масними скибами, марили зерном і весняним клопотом...
Лишатися наодинці зі своїми помислами Владьо більше не міг. Зупинив трактора, закляклими ногами ступив на ріллю, постояв, щулячись під пронизливим вітром, і пішов аж туди, до пагорба, з-за якого тьмяним плесом прозирав Дністер.
Усе було рідне на цім шматку поля. А хвиля відчуженості чомусь полонила мозок, і самотина терзала душу його і гнала до ріки, як до святого місця на сповідь.
"Я тебе до ночі виорю, — мовив до поля, аби якось виправдатися. — Останній гектар лишився на весь радгосп, а до ночі далеко..."
Пагорб надійно захищав од вітру, тому Владьо вдячно приліг за ним на край засмальцьованої ватянки і завмер, втупившись поглядом зчервонілих очей у ріку, спогади, у закапелки своїх прагнень.
Поки його ровесник Дмитро Орчик не поїхав із села, Владьові велося більш-менш добре. Проте він усе ж таки поїхав, і відтоді не лише село для Владя ніби спустіло, але й сама душа його нібито зсиротіла. Одні хлопці по містах, інші — в армії, або вже й поженилися, а відтак, поставили кам'яниці на центральній садибі радгоспу, та й тепер не помічають його за родинними клопотами. А він, Владьо, все ще лишався на селі, що було радгоспним відділком, та й тепер уся громада гадала, з якого б це дива він так повівся; що його зупинило, що завадило податися кудись у світи, за іншим буттям та іншою долею?
Одначе відповіді на це запитання Владьо і сам досі не знав. Причому найтяжче велося йому вечорами, коли все єство його сповнювалося якимось нерозвійним сумом, і, наче неприкаяний, никав вулицями села, час од часу зупиняючись під вікнами клубу, де вичовгували танго школярі, й аж опівночі повертався додому. Самотина змучила його, зробила мовчазним і нервовим.
"Орчик, трясця твоїй матері... – пригадав напарника. — Лінивий, мов гарбуз, йому той технікум, як свині віжки, а всеєдно пристроївся, аби лиш подалі від поля..."
Не заздрив Орчикові, як не заздрив ніколи й нікому. А чомусь пригадав його втечу із незрозумілою, потаємною якоюсь злістю.
Школу Владьо закінчив мало не з медаллю.
Міг піти вчитися. Міг влаштуватися на будь-якому заводі, або податися на будову, одне слово, міг та й міг!..
А він лишався на цьому невеличкому відділку радгоспу — на радість керівникам, що цінували його, як доброго механізатора; і на поталу декому із сусідів, які вважали, що "вивести сина в люди" можна тільки в один спосіб — обов'язково прилаштувати його десь у місті.
Найдивовижніше, що він усе міг швидко змінити. Заяву про звільнення — і пакуй валізку. Але якась правічна селянська осідлість, виплекана у нім на батьківській крові, не дозволяла вдатись до цього. Відкладав з дня на день, вагався, уже вкотре радився зі старим... А батько казав: "Роби, як знаєш. Слава богу, вже не дитина". І Владьо не розумів, що промовляло тими батьковими словами, — байдужість чи образа?
Якщо по правді, то йому й не хотілося їхати кудись від долини, від Дністра, від оцього поля.
Але якось так воно все складалося в його житті, що начебто мусив.
— Невже й досі не помітив мене?! Владику!
Здригнувся від несподіванки. Різко обернувся на голос, і просто перед собою побачив лаковані жіночі чобітки.
Перед ним стояла Стефця Радишина.
Щоки їй зсиніли. Сльозини, що накочувалися на очі, потім повільно спливали на вії і тремтіли там, немовби після невситимого плачу.
' — Ти чого це?! — стурбовано запитав хлопець.
Стефця присіла навпочіпки і тепер обличчя їхні були зовсім близько. Він чітко різнив тіні майбутніх зморшок обабіч пухких вуст її, і червоні плямки од вітру на щоках.
— Теплого чаю привезла.
— З якого це дива ти почала возити мені чай?— з підозрою запитав Владьо.
— Усім вивезли, хто у полі. Керуючий так звелів. Холодно ж он як...
— Якщо наказав — тоді вози, — байдуже мовив Владьо і відвернувся.
— Ти ось що, ти на землю не лягай, тому що застудишся, — не вгавала дівчина.
"Ішла б ти собі, звідки прийшла, — подумки відмахнувся Владьо. І пересунувся так, щоб лежати до неї спиною. — Цікаво, чи давно вона тут поблизу вештається? Може, й давно, та ще й стежила?.."
Владьо заплющив очі і, зізморщившись, знервовано похитав головою. Після цього здогаду присутність Стефці почала гнітити його ще дужче. Навіть зажадалося тієї самотини, від якої оце щойно так хотілося втікати.
Він уже знав, що ті його сьогоднішні борозни — останні. Що не повернеться він сюди ні навесні, ані наступної осені. Вже вкорінився у цьому намірі, та й тепер лиш мав зважитися на котрусь із доріг. Хоч усі вони виводили з села ніби на рік-два, але рідко коли вертали назад і через двадцять-тридцять років.
"Скільки їй? Шістнадцять, сімнадцять?.. Чому це я раніше не познайомився з нею, ну, щоб отак якось… поближче?!"
Зі Стефцею він і справді знайомий був поверхово. По-перше, Радишини жили у хутірці під лісом, а по-друге, коли йшов до армії, Стефця ще трималася маминої запаски, а як повернувся – навчалася десь у професійному училищі. Аж оце влітку, під час виробничої практики, чомусь покинула те училище, і тепер живе у своїх Виселках. Ну, живе собі, то нехай і живе, яке йому діло до цієї хуторянки?
Пасма вечірнього неба спадали у ріку і зливалися з нею у суцільний вогкий морок.
Дністер щез. Лише приглушений клекіт порогів давав знати, що ріка зовсім близько.
— Ну, не мерзни вже, — примирливо пробурчав дівчаті. — Сказав, що не питиму, значить, не питиму, отже вези назад.
— Нічого ти не сказав! — образилася Стефця. – І взагалі, чого ти так зі мною? Нібито я образила тебе, або скоїла щось лихе?
— Говориш дуже багато – тільки й усього. А щодо чаю, то в торбині у мене, в "тормозку", і чай свій, і бутерброди.
— Тоді я просто посиджу біля тебе, відпочину. Хіба не можна?
— Та сиди собі, якщо вже не маєш чим займатися, — стенає плечима
І знову тихо так плив течією забуття, і навколишній світ поставав перед ним, наче у вранішньому сні, коли світанкова зоря пробивається крізь фіранки і сліпить очі.
Несподівано Стефчині пальці ледь-ледь торкнулися його шиї, але одразу ж лячно відсахнулися.
— Ну, чого тобі?..
— А мені мати чомусь щодня про тебе говорить, — проказала Стефця по якійсь хвильці мовчання, і знову торкнулася його волосся. — З ранку до вечора тільки й чую: "Ой, та він же такий лагідний. Ой, та він же такий роботящий, та весь у батька. Виходь за нього заміж — вік щасливою будеш..." Теж мені щастя!..
Певний час Владьо сторожко дослухався, чи мовить вона ще щось, але минала хвилина, друга, а Стефця все ще мовчала.
— Зрозуміло, мати будь-що хоче видати тебе за когось, нічого дивного в цьому нема, — нарешті не стримується хлопець. – Я це вловив. Що далі?
— Та оте ж і "далі", — ображено якось одказує Стефця. — Мати спокою не дає: "Віддавайся за Владя, віддавайся за Владя!.." А коли терпець мені вривається, відповідаю: "Та було б там за кого!.."
— Що-що?!— спохопився Владьо. — Що там каже твоя мати?!
Стефця розгублено зблискує на нього великими чорними очима, і бліді від холоду вуста її тремтять дрібно-дрібно, немовби про щось благають.
— За кого це мати віддає тебе? – в'їдливо посміхається Владьо.
Стефця помічає цю його посмішку й образливо стенає плечима.
— Не бачу в цьому нічого смішного. Армію ти вже відслужив, а всі хлопці колись та женяться. І не така вже я некрасива, щоб мною можна було гребувати.
Владьо невдоволено покректав, підвівся і пішов до трактора. Проте дівчину така реакція не влаштовувала, полишивши термос біля біля підніжжя пагорба, вона рішуче вклала руки у глибокі кишені куртки і подалася за ним; ще й ступати намагалася слід у слід, ніби передражнювала.Тільки що очі боялася звести, навіть коли Владьо не озирався.
— Ніби сам не знаєш, що на селі, не кажучи вже про наш хутір, інших женихів нема, — з якимось несподівано щирим докором сказала вона. – Самі малі та підлітки лишилися…
— Ти в нас дуже доросла!
— Але вже й не мала, вісімнадцятий на порозі.
— На поро-о-зі, — передражнив її Владьо. – А вже сватаєшся!
— Сватаються хлопці, а не дівчата, — з тією ж лагідною щирістю відказала вона. – Я ж просто так кажу, для одвертості… Бо хіба ж не правда?
Проказавши це, Владьо різко повернувся до неї. Але тієї ж миті Стефця зойкнула і відскочила вбік.
— Ось так воно краще, — повчально погодився Владьо. – Бо зараз обійму, і вищатимеш, аж у селі почують.
Стефця відійшла ще кроків за п'ять, проте парубок наздогнав її, і пішли поруч.
— Ти що, давно знаєш мене? – поцікавився Владьо.
— Та ще зі школи. І навіть встигла закохатися, дурепа.
Обличчя Владьове нараз спалахнуло. А брови подалися до чуба і там закам'яніли. Недовірливо скосував на Стефцю, чи не насміхається, бува, аж тоді втамував свій подив.
— Чому ж я раніше тебе майже не помічав?
— А кого ти взагалі помічаєш? Никаєш ночами понад ставом, наче сновида.
Подалася назад, підхопила термос і відвернулася.
Поки Владьо заводив трактор, вона стояла неподалік і все на щось чекала.
Проїхав повз неї. Великі сумні очі проводжали його зачудованим поглядом, немов лелечину зграю у листопадовому піднебессі.