Піди в двір, Омелько Хрін налигає пару тобі, ще й запрягти допоможе. І привези собі хмизу. Що може бути простіш, зручніш — прокатний пункт?! А увечері одведи воли в загін. А їм там уже й сіно в яслах.
— Хто ж це добра душа, отака дбайлива? — іронічно посміхнувсь Грицько.
— Той, хто й тепер. Той же Омелько.
— А може, і йому вже наймитувати осточортіло? А втім, мене це не обходить. Робіть собі, як знаєте!
Тут їм треба було розходитись: Грицькові далі йти по цій же вулиці, а Артемові звернути ліворуч у провулок.
— Ну, дякуємо й за це... За дозвіл робити...— І не закінчив Артем фразу, прислухався: дійсно, знову загуркотіло десь, хат через кілька, в чиємусь дворі неподалеку. І затим один по одному два постріли розітнули повітря.
Хлопці лише зглянулись і, не мовивши слова, кинулись в той бік по вулиці.
Ось воно звідки цей гуркіт, з Дудчиного двору,— ще не добігши до воріт, по самій юрбі, що стояла на вулиці біля Дудчиного двору, догадались обидва. А підбігши, уже й побачили: двоє оружних — одного впізнав Артем, того, що вранці з Пожитьком та Гмиренком приходив до них у двір за волами, хоч і не знав, чий він, а другий Федір Колодій. Тут же був і Гмиренко, але без зброї. Не важко було догадатись, що їх привело сюди.
Зараз, як видно, радились, що їм далі чинити. І, як видно, вирішили посилити натиск. Бо раптом усі троє почали гамселити і в двері, і в передпічне вікно.
— Відсувай, кажуть тобі! — гукав Колодій і кулаком торохтів по рамі.— Бо вікно висаджу! А я й пробувати не буду! — Мабуть, у відповідь на застереження Луки з хати.— Торохну, та й все! — І він справді замірився і вдарив прикладом, але не по рамі, а в верхню шибку. Скло з брязкотом посипалось і в хату, і сюди — на двір. Колодій в такий же спосіб висадив і другу шибку. І так уже ввійшов у азарт, що хотів і далі. Але в цю мить у хаті пролунав постріл, куля дзикнула повз вухо Колодія, і він приліпивсь до стіни біля вікна. Потім таки наваживсь і вже примірявсь, як би, не наражаючи себе на небезпеку, садонути прикладом ще, та не встиг. Грицько (вони з Артемом, не затримуючись на вулиці, одразу ж були зайшли в двір) кинувсь і з усього маху вдарив кулаком Колодія у щелепи. Той відлетів од вікна кроків на п'ять і гепнув на землю. Гвинтівку він випустив з руки, й вона одлетіла у протилежний бік, просто Грицькові під ноги. Та він навіть не нагнувся, щоб узяти її, тільки наступив ногою, бо Кіндрат кинувся до нього. Грицько рвонув за гвинтівку, й Кіндрат лишився з голими руками. А в дальшу мить, діставши в груди стусана своїм же прикладом, полетів і впав аж біля порога. Гмиренко в бійку не ліз, розгублений, не знав, що робити.
— Лежи! — крикнув Грицько Колодієві, коли той спробував звестись на ноги.— Або сядь. Навпочіпки. І не рухайся з місця! — А сам нагнувся і взяв Колодієву гвинтівку з землі.— Артеме! — Але побачив, що той уже стояв з наганом у руці біля посадовленого на призьбі Кіндрата.
З юрби вже дехто з вулиці зайшов у двір. З гурту виступив Остюк Іван, теж фронтовик і давній Грицьків товариш. Йому й віддав Грицько Колодієву гвинтівку.
— Тільки міцно тримай. По-фронтовому! — Тоді підійшов до вікна й гукнув у хату: — Це я, Грицько. Виходь, не бійся!
З сіней відчинилися двері, й поріг переступив Дудка Лука. У шинелі, але без шапки, з гвинтівкою біля ноги. Окинув поглядом людей на своєму дворищі й сказав, до Грицька звертаючись:
— От спасибі тобі! А то істинний факт — дійшло б до смертовбивства. То я тільки першу наосліп послав. А ще в магазині чотири. Бив уже б тільки так! Навірняка.— В.ін підійшов до вікна, оглянув пошкодження ще й знадвору. Гукнув у хату: — Та хоч затули чим там. Дітей поморозиш!
— Чого вони до тебе дерлися? — спитав Грицько.
За обідом хоч і про це була мова, та він тоді не дослухався як слід. Лука став розповідати.
— Наставив Артемові в груди. А чи ж великого розуму треба, щоб за собачку смикнути! Тебе ж, дурню, від тюрми врятував! — повернувся він до Гмиренка.
— Батько сказали: або рушницю, або десять пудів жита... Щоб сьогодні ж привіз!
— Аякже! Зараз ось! Дулю своєму батькові мою однеси! — Ще й приправив мову свою таким матюком, що якась старенька в гурті злякано перехрестилася.— Десять пудів! Та він мені сотні пудів винний. Скільки я йому за восьмий чи й дев'ятий сніп полукіпків наставив. За свій вік. Якби в одну станку поставити, до Чумаківки простяглась би. Ну та ще прийде час. Для розрахунку. Отак і перекажи!
Дарина затулила якоюсь шматиною вибиті шибки. Потім, згадавши, що Лука вийшов без шапки, взяла на лаві його солдатську плетьонку й виступила з сіней. Роздягнена, як була в хаті. Мовчки наділа шапку чоловікові на голову. Тоді згорнула руки від холоду на грудях і спитала трохи не відповідним до її лагідного вигляду чернички, густим і терпкуватим, як терен, голосом:
— Та хоч покажіть мені того харцизяку, що вікна серед білого дня б'є. Тим, що й так не натопиш у хаті!
— Та ти спершу з Грицьком поздоровкайся. Та подякуй! — перепинив її Лука.
— Здрастуй, Грицьку. Із щасливим поверненням тебе! — Вони поцілувалися, як рідні. (Матері їхні були рідні сестри). Несовісний! Три дні вже як дома, а й очей не показуєш. Ну, та ти ж до хати зайдеш. Дайте мені на того ірода подивитися. Котрий?
— Ото рачки сидить! — сказав Лука.
— А бодай тобі, Федоре, руки повідсихали б! Що ж ми тепер! Де скла візьму?
— А він зі свого вікна вийме дві шибки та й вставить,— сказав Грицько.— Чуєш, Федоре, що кажу?
— Та чую,— хмуро обізвавсь Федір.— Дай уже встану, Грицьку. Ноги потерпли в колінах.
— Ну, встань,— дозволив Грицько.— Так чув, що я сказав про шибки?
— Не прийдуться,— так само хмуро відповів Колодій.— А обрізати нічим. Якби ж алмаз.
— А це вже твій клопіт. Хоч зубами обгризи. А щоб до вечора шибки були у вікні. Бо пожалкуєш! Ну, а що ж тепер з ними? — спитав, глянувши на Артема та на Луку, що саме закурювали.
— А це вже як хазяїн,— сказав Артем.— Якби це на мене, то я б їх у три шиї з двору.
— Ну, а ти ж, Гришо, та й ти, Артеме, зайдіть у хату. Небезпремінно! — здригнулась від холоду Дарина й зникла у хаті.
— Так ось що, хлопці,— після хвилинного роздуму сказав Грицько.— Ідіть собі та й не оглядайтесь. І не хваліться нікому. Вважайте, що ваш загін козацький розформовано.
— Як це "ідіть"! А зброя? — обурився Кіндрат.— Віддай гвинтівки!
— Зразу видно, що не солдат, — озвався Лука.— Зброя того, у кого вона в руках. Такий закон. Не втримав у руках, ну^ й попрощайся! Ідіть к такій матері. Не доводьте до гріха! Ходімо, хлопці, в хату.
В цей час до воріт під'їхали парою вороних сани-козирки. Дебелий кучер хвацько осадив коні, і з саней виліз невисокий, худорлявий чоловік у романівському полушубку, в каракулевій шапці — пиріжком.
— Голова! — пролетів у юрбі шепіт. І люди розступились, щоб дати пройти йому від воріт до хати.
Привітавшись до людей, невеличкий чоловік, спираючись на палицю, неквапливо пройшов крізь натовп і спинивсь неподалеку від порога.
— Що трапилось? Що тут за стрілянина? — спитав, переводячи погляд по черзі з кожного оружного. На Грицькові спинивсь.
— Ти хто такий?
— А ти хто?
— Я — голова волосного ревкому,— стримано відповів чоловік і, для посилення ефекту, додав, гадаючи, певно, що прізвище більше скаже, аніж посада: — Ря-бокляч.
— А мене звуть — Грицько Саранчук.
— Видать, недавно вернувсь?
— Недавно.
Дудку Луку та Остюка Івана він уже знав, нічого не спитав їх. А на Артемові затримав погляд, але мовчав. Мовби силкувався згадати, де він уже бачив його. Артем курив цигарку і теж мовчки дививсь на нього.
Рябокляч, Іван Дем'янович, був не з цього села, а з Ліщи-нівки родом. В тисяча дев'ятсот п'ятому році, повернувшися з шахти в своє село досить плутаним есером, верховодив у своїй сільській громаді, за що і був заарештований у дев'ятсот шостому році. Сидів у тюрмі. Після суду був кілька років на засланні. Вернувшися перед війною додому ще більше плутаним, на цей раз уже українським есером, жив у Ліщинівці, працював лісником. Був на війні. Незадовго до Лютневої революції вернувся з госпіталю з ушкодженою ногою. І з початку Лютневої революції по сей день незмінний голова волосного ревкому.
— Згадав-таки,— сказав нарешті Рябокляч.— Гармаш? Юхимів?
— Він самий.
— Чув, чув.— І, примруживши очі, якось невиразно, як і все, що він робив, не то осудливо, не то навпаки — схвально, хитнув головою.
Та Артем все ж таки вловив у тоні нотку неприязні. І відповів у тон йому:
— На жаль, не можу цього сказати про вас, товаришу Рябокляч.
— Не можеш?
— Занадто вже якось тихо головуєте!
— Тихо?
— Я, правда, не часто буваю в селі. Але коли не буваю, тільки й чую чомусь — "Пожитько, Пожитько...". А Рябокляч — оце чи не вперше чую.
Слова ці Артемові Рябокляча прикро вразили. І тому, що це — на людях. І тому, що таки правда. Сам коли-не-коли відчував це,— як він за ці дев'ять місяців зійшов нанівець як політичний керівник у волості. Ще в перші місяці був хоч сякий-такий запал, але потім, якось непомітно для нього самого, інші — спритніші та енергійніші, як Пожитько з земельного комітету, як Шумило з ревкому, перебрали на себе майже цілковито всі його права і обов'язки, лишивши за ним єдине право уособлювати в собі політичну владу в волості, охоче надавши йому всі найефективніші атрибути цієї влади: розкішно обставлений меблями з поміщицького маєтку кабінет, вартового з "вільних козаків" біля порога, пару найкращих виїзних коней з економії. Відтак він не вважав за потрібне й перебиратися до Вітрової Балки, жив у своєї сестри-удови в Ліщинівці. Бо що ті дві верстви! Десять хвилин їзди. Він навіть обідати їздив щодня в Ліщинівку. Отак і сьогодні: вийшов до саней, а тут стрілянина на Новоселівці.
— Значить, тиха робота не по тобі?— після довгої паузи, поки надумав, що відповісти, озвався голова.— Ну, а що толку з того, що ти з таким тріском та гуркотом? Заварив кашу, а тоді сам — у кущі. У Вітрову Балку на перехови!
— Ох, і агентура ж у тебе!— перейшов і Артем на "ти".— Не гірш як за старого режиму. У станового пристава чи в земського начальника.
— Останнє діло, Дем'яновичу,— похопився з гурту Легейда Петро,— до бабської балаканини прислухатись.
— Та чи мені болить, що там у городі! Хоч передушіть один одного.