до храму божого не ходить.
Мовив це боярин гейби безпристрасно, однак Русин вловив у кутиках його губ приховане глузування.
Клим Добротвор знітився, посірів, сльози мимоволі зволожили очі. Ховаючи сльози і біль, він з похиленою великою головою рушив до дверей.
Дощ чалапав босими ногами за порогом.
Дощ...
— Стій! — крикнув Климові князь, аж відгомін пішов по голосній кліті.— Бабські язики на припоні не втримаєш. Моє на то повеління буо, щоб ти за навчителя став... а добром своїм кожен волен розпоряджатися, як схоче. І з душею своєю теж, владико,— сказав князь єпископу, помітивши, видно, що той неприязно поглядає на Добро-твора. — Ти ж, боярине, подумав би, де і що говорити.
— Мій обов'язок, осподине, передати тобі, що балакають. Родичі налякались...
— До родичів негайно биричів пошли,— обірвав його князь.— Нехай скажуть: князь Ярослав повелів щоб у цю ж хвилю привели чад своїх на науку. Хтс не послухає — силою вести.
— Воля твоя, княже. Биричі скочили в сідла.
Ярослав же з єпископом оглядали лави, кафедру, азбу-ківники. Повеселілий Клим непомітно змахнув рукавом сльози.
Русин святкував перемогу:
"Поле за нами зосталось, Добротворе. Та стережімось, ворог не переможений. Дивно, що ворогів наживаємо, чинячи святу справу".
Князь оперся ліктями об кафедру і говорив: — Русин, хронограф мій, гаразд придумав з школами для книжного учення. Хвалю. І купця Клима, який труда не жаліє для громади.— Тут князь пальцем погрозив у його бік.— Тільки дивись мені, речей богопротивних з дітьми не веди, християнські чесноти плекай у них, бо інакше...— Не доказав князь своєї погрози. Звернувся до єпископа: — А ти, владико, розкинь умом і накажи, щоб при монастирях подібні учидлища закладали, користь від них землі буде велика. Посадникам своїм у городах теж напишемо про це.
Глава п'ятнадцята, з літ минулих
Боярин Яремич ще додивлявся вранішні сни, як Лука з Васильком вклонилися сонцю на розлогій галявині, що квітчастою веретою розстелилася понад Золотою Бистрицею. Ріка за літо обміліла, широким її жолобищем в'юнилося поміж камінням кілька прозорих рукавців, котрі або зливалися воєдино, обнімалися, або ж знову розбігалися попід береги, ховаючись від сонця в затінку смерек.
Василько пустив Сивого з підпряжними попасати, а сам пішов до Бистриці митися. Студена вода обпікала руки і лице. Мився довго і старанно, ніби хотів злупити з себе не тільки бруд, а й очиститися від холопства, що всупереч його волі тики пристало до нього, як капустяний лист до коржа.
Коли ж Василько вернувся чистий і свіжий, Лука обняв його за плечі. Був Лука ростом нижчий від Чагрового сина і старший на десять весен, але сила в руках ще грала.
— В боргу я перед тобою, заступцю мій,— забаглось старому почати день і бесіду добрими словами.— Якби не ти...
— Якби не ти,— в тон мовив йому Василько,— то хто знає, коли б я зважився відчинити своє вікно.— І спливло на згадку: вчорашній вечір, ватра, горбаті Вячкові плечі.— Та не будемо про це. Краще-но ляжемо — перепочинемо.
Тепле сонце, тихий перешепіт трав навіювали сонливість. Обидва боролися з дрімотою, бо чекала їх дорога на Краснопіль, що нишк десь там унизу в підніжжі Горбів. Василько ніколи не бачив соляного города, закладеного князем Володимирком і розбудованого його сином Ярославом, і, правду кажучи, не мав охоти на нього дивитися. Цією ж дорогою, тільки повернути треба вгору, можна втрапити до Яремичевого городка. Там Анна...
— Мучить тебе якась гризота, брате, — заговорив Лука, помітивши на Васильковому чолі журбу.
— Та все те ж: куди їхати? Тягне до Яремича. Живе в його городку любов не любов... швидше — надія. Повістував уже-м тобі про своє життя.
— Надія — то добре,— глянув йому у вічі Лука.— Проте до Микитки тя не пущу. Небезпечно. Але... Є в Краснопіллі купчина один іудейської віри. Знаю 'го давно, їздить він часто до Яремичевого городка. Повелю йому: "Привези Анну". І привезе... Ти ж погостюєш поки що в мене. А там і осядеш у Краснопіллі назавше.
Лука говорив діло. Справді, чом не осісти в Краснопіл-і. Ні Коснятко Сірославич, ні тим більше Микита Яре-мич носа туди не запхає, княжа це вотчина.
— Може, твоя правда, Луко,— і мимохіть оглянувся за
Сивим. Не так за конем оглянувся, як за сокирою біля сідла.— Утомився я від бігів. Старію... Старію, а сина не дочекався.
— Дочекаєшся,— підморгнув кошлатою бровою побережник.— Аби жона молода. Оседок покладеш.
— Давно я нічого не будував,— вихопилось зітхання.— Ще як князь Ярослав волость розбудовував... А опісля — одну хижу на Прутом зліпив. Боюся, що й забув, як в'язати вінці.
— Ти забув — сокира пам'ятає. Торкнешся топорища — пригадаєш. Чого в житті навчився — як гривна на дорозі.
— А ти як жив увесь цей час?
— Та, дякувать богові і духам лісовим, несогірше,— відповів Лука.— Про синів повідав уже. Не знали ні вони, ні Доброніга нестатків: завше був хліб і було м'ясо на столі, і голими не ходили. Що ж більше треба християнину?
— Так мало людині треба? Хліб і одежа? А для душі? — Василько, сам убогий і самотній, жалів змарнованого Лукою життя, жалів, бо в тому житті, окрім турботи про хліб й одежину, окрім миси з м'ясивом на столі, що сяяла, замість сонця, іншого світла не знали. Так думав Василько.
— Для душі, брате, — сказав йому Лука,— я маю Доб-ронігу. І маю праліс. Це дуже багато. Адже нипаю я лісами змалку, ти знаєш. — Зіниці ловчого при цьому сяйнули гордістю. І таки завоював старий право на гордість, даремно Василько поквапився судити, що мису з м'ясивом на столі Лука числив своїм сонцем, даремно. Лука жив Добронігою, синами, і жив пралісом. Мав свій храм, жалощ свій мав. Отой жалощ — скарб, коштовніший од кун і соболів, його не можна ні продати, ні вкрасти, ні обміняти, він ніколи не зменшується, навпаки — якщо дбаєш про нього, то скарб духовний множиться.
— Заздрю тобі, Луко,— сказав Василько, підводячись.— Мої ж бо хмари почорніли.
— В тебе є надія, Васильку, яка зветься Анною, і є сокира.
— То батькова ще...
— Тим краще. Славен був дереводіл Чагр, син Микули.
II
Ярослав грюкнув дверима княгининої ложниці, аж мигнули світильники на поставцях і лампади під іконостасом. Зробив це не навмисне, багато, мабуть, нетерплячки текло в його жилах... багато, бо ж з-під Теребовлі кривавої вернувся хоч і не переможцем, але й не переможеним.
І першим ділом до княгині.
Ольга стояла на колінах перед іконами в довгій туніці. По плечах розметалася буйна чорна коса. Лагодилася спати. На нього, коли вбіг у ложницю, як навіжений, лише озирнулася. Дошептала ще свою молитву, добила поклони, перехрестилася і аж тоді:
— О, ти вже вернувся? Питала так, ніби з пиру приїхав.
Поки біг довгими переходами палати, поки розперізував черес з мечем, то уявляв, як підхопить Ольгу на руки...
Знудьгувався-таки за нею.
Знудьгувався, бо було це задовго до тієї літньої днини, коли уздрів на березі Уняви-ріки Настусю, доню Чагро-ву. Тоді ще Ярослав мав надію, що викреше в собі любов до Ольги, інколи йому здавалося, що кохає її, що не чужа вона, адже народила йому сина Володимира та доню Єфросинію.
Нині теж піддався омані й жадав Ольгу, як тієї першої ночі, коли лягла поруч. Була це любов а чи сила чоловіча прагла утихомирення? Хто відає?
Холодний погляд з Ольжиних очей протверезив князя і образив. Якби стояла ближче, то, може, вдарив би навідліт. Вдарив би... зігнав би злість... і що з того?
Повернувся похнюплено до дверей.
— Ну чого ти, княже? — зупинила його на порозі.-Якщо прийшов, то роздягайся.
Роззувала його, знімала сорочку, лягла побіч, здогадалася й поцілувати. Він відповідав на цілунки, жінчине голе тіло хвилювало. А спивши чару насслоди, відсунувся до побічниці і карався думками, що він і вона бавляться у ложниці в любов з обов'язку ще, може, з потреби природної. Забавка схожа на бесіду чужоземних послів у гридниці: шкаралуща позолочена, а ядро — виїдене, порожнє. У гридниці, зрештою, позолотою й брязкальцями бавитися дозволено, але в жіночій ложниці...
— Не любиш мене, Ольго, — повернув до неї голову.— Лежимо в одній постелі, як випадкові подорожні, що зійшлися на одну ніч.— У його грудях ячав жаль.
— Ет, пощо даремно тратити слова про якусь любов. Є вона, нема її, яка різниця? — позіхнула.— Батьки нас вінчали.
Дотепер на подібні Ярославові жалоби пробувала відбуватися жартами, або криво переконувати, що, мовляв, її князь помиляється, вона кохає своє сонечко, і доказ цьому — діти. Хіба, приміром, маленька Фросина не подібна на нього, як дві краплі води? Він цим колись задовольнявся... згадка про дітей наповняла серце радісним щемом. Сьогодні ж Ольга підняла забрало, їй, певно, надокучило лежати в постелі скоморохом... тим скоморохом, який вдає, ніби йому весело й тоді, коли його батожать.
— А чи я... по правді скажи: люба тобі? — додала згодом і позіхнула. Коли б заплакала, або бодай пожалілася на долю, то він...
Що б він учинив?
— Я б хотів, щоб стала любою,— промовив з серцем.
— Марниця все це, мій князю: люблю — не люблю. Ти муж мій перед богом і людьми, отець моїх дітей. Це сутнє. А решта...
Повернулася до нього спиною, даючи зрозуміти, що бесіда вичерпана. Ще хвилину-другу посапувала, а далі — заснула.
Заздрив їй.
Ольга спала спокійно. Завжди цінувала спокій понад усе. Не бачила, мабуть, причини для хвилювання. Нащо сушити голову гризотами, коли вона — княгиня галицька, на її боці церква, усталений закон: що зав'язане на небесі, те не розв'яжеш на землі.
А любов, як пташка під хмарами: сяде на твою гілку — добре, не сяде — гілка від цього не всохне.
Князь Ярослав, звісивши ноги через побічницю, потягнувся до чобіт.
Тісно князеві поміж молодими яблунями, які посадив небіжчик батько його за теремом на місці викорчуваного лісу. Задихався у темряві. Ніч, як скеля, давила на нього, гнула до землі.
Сипався на голову яблуневий цвіт.
Пагілля било по обличчі, виноградна лоза перепинала ходу. Він не зважав ні на що, відчував тільки, що, мов жбан, по горло повний в'язкою, як смола, темрявою. Темряву цю.ані не виллєш, ані не вимолиш молитвою, ані не випудиш ворожбою. Невже призначено йому носити в собі пітьму осоружну до кінця днів, а життя, власне, щойно починається.
Ех, Ольго, Ольго, каро моя.
ПІ
"А таки милостивим був старий князь Володимир, подарувавши мені Братишани з ріллею, лугами, ловищами, рибною Унявою, смердами та ще й з Параскевою.