о й земля ж має свій терпець, і вопа пе бездонна бочка, треба й до пеї бути справедливими, а тобі справедливість тільки для самого себе. Самусь — так тп самусь і є.
— Все правильно,— схрестив на грудях руки Самусь.— Я вас засік, тітко Лисичко.
— Січп, січи.
Зінька Федорівна мовчала. Мовчав і Грицько Грицькович. Обоє знали, що Самуся вже пе перевиховаєш, але розуміли: провчити треба. Посидить до вечора в розпеченому па сонці механізаторському вагончику, поковтає злу слину, прислухаючись до гудіппя комбайнів, а тоді прибіжить і стане кричати, щоб віддали йому його
"Колос", роздуватиме ніздрі й иовторюватиме своє "все правильно". Комбайн йому віддадуть, а провчити треба.
— Піди до вагончика, посидь, подумай!
— От-от,— підхопив Грицько Грицькович,— а то ти не дуже охочий до цього виду діяльності.
Комбайни обминули Самуся, люди обминули... Віп сплюнув і посунув до вагончика.
І проспав найголовнішу подію цієї бадьорої книжки.
ЩЕ ОДИН
РОЗДІЛ
БЕЗ НОМЕРА
Спричинився ж до тої події доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, про якого автор уяче й забув, але доктор сам нагадав йому про себе, та ще й домігся, щоб повіз його на жнива у Веселоярськ.
Вік од віку радуйся довіку!
— Ми ж там тільки людям заваяіатпмемо! — спробував огинатися автор.
— Ерудити нікому й ніколи не заваяча.ти, старий! Я повинен побачити те, що сотворпв силою свого розуму.
— Ти? Сотворив?
— Так, так. Хіба ти ие помітив, як послідовпо начиняв я тебе істинами про Карпів Яр, тоді про Світлоярськ, нарешті, про Веселоярськ?
— Тп? Начипяв? Та я йшов від жпття!
-— Тільки тупий ум восходить до істини через матеріальне, казав абат Сугерій що в XII віці, а тп ж не станеш ствердяїувати, що в тебе...
— Ах, тупоумпість? Ну, тоді їдьмо! Я покажу тобі! Ти в мене побачиш!
їхати до Веселоярська можна різно. Через Ппрятин, Лубни, на Полтаву, тоді кппутися па південь до Кобеляків і до Дніпра. Можна через Переяслав, Золотоношу, па Кременчук. Можна через Корсунь-Шевченківськнй, Смілу і Зпам'янку, а то й через Білу Церкву, Умань, а там ударити на Гайворон, Новоукраїпку, Кіровоград і знов же на Знам'янку, від якої до Дніпра — раз ступнути. І інурець вибрав шлях через Золотоношу, бо "Золотоноша — кругом хороша", хоч, на жаль, і не згадується в "Донесении о первых успехах путешествия в России Зорияна Долуга-Ходаковского из Москвы 13 липца 1822", що був зрозпачепий своєю нездатністю охопити всю імперію, бо ж "сколько потребно денежного запаса, столько и времени, чтоб лучше рассмотреть сой древний лабиринт п обладать оным".
— Розкажу тобі, що писав про Золотоношу професор Максимович,— пообіцяв Кнурець. Але заснув уже в Борисполі й не проки-
дався до самого Градизька, та що й хропів у магаині так, що з того хропіння можпа було добувати енергію для освітлення цілого села.
Щойно прокинувшись, доктор ерудичних наук засипав автора пілими ворохами географічних відомостей. Материки, гори, ріки, міста, протока Лаперуза і озеро Тітікака, Кордільєри і Тускарора, 'каньйон Колорадо і пустеля Гобі. Але обабіч шосе до самих обріїв лежали поля в золоті пшепиць і буйпощах кукурудзи, тому Кнурець взявся за них.
— Хто може вирішити проблему землі? — вигукував він.— Споконвіку люди билися над цією проблемою, і все марно. Шумери вмерли серед боліт Дворіччя. Ассірія завалилася разом з своїми глиняними бовванами. Грецію обгризли кози й доконав грубий [Рим. Ненажерливий Рим, об'ївши свої плодючі провінції, сконав од безхліб'я під ударами бадьорих варварів з шлунками, повними соковитої дичини і просяного пива. Китай з його плодючими долинами вмирав цілі тисячоліття від нестачі землі і в голодному від-каї, на зло долі, вигадав для своїх чваньковитих імператорів обіди Із ста десяти страв. Єгипет загинув од обмеженості Нільської долини, загорнутий піскамп Лівійської пустелі й Нубії. Монголи, [завоювавши півсвіту, зумілп знайти хіба що траву для своїх коней, а самі далі знай пили розбовтаний кумис, як і в кам'янистих (пустелях Каракоруму. Вічно житпме тільки той, хто зуміє розв'язати проблему землі. А як?
— Дуже просто,— відгукнувся автор.— Треба знати землю.
— І це ти говориш мені? — вигукнув Кнурець.
— Тобі.
і Автор ще не передбачав, який близький він до істини. Тим часом він просто хотів одплатити Кнурцеві за отой "тупий ум", який "восходить"... Ану ж, куди й звідки восходить твій ум, подивимося!
І ось доктор ерудичпих паук Варфоломій Кнурець прибув до Веселоярська, став перед знайомим йому товаришем Зновобрать, потиснув голові сільради руку, розтулив рота і... запімів. Ох, як (багато знав цей чоловік, просто обурливо багато! Знав, що стоїть на землі, яку ще древні греки вважали раєм, бо для них рай був за вітром північним, у таємничім краю гіперборейців, куди на літо летіли дикі гуси, а лебеді при звуках своїх лебединих сурм переносили душі вмерлих воїнів і володарів. Знав, де містився сад Гес-перид, з якого Геракл мав принести Евристею золотих яблук. Знав, де Тіфон убив Геракла, якого воскресив Йоалос, тримаючи йому коло рота перепілку. Тепер сам стояв на землі гіперборейців, амазонок і перепілок, але безмовний і розгублений украй, бо дядько Зновобрать сипав назвами й імепами своєї землі, а для Кнурця вона була так само німою, як колись, бувало, для посланого тепер на пенсію Багатогаласу, що так і лишився байдужим до землі, лишилася вона для нього безіменною, не зачіпала серця нічим, тільки й знав: центнери та гектари, гектари та центнери.
Зновобрать згадав і про те, перелічуючи всі озера, гайки, бугри, урочища, видолинки й стежки, затоплені в Карповому Яру, тоді перейшовши в степ і згадавши кожей клаптик, з його іменем, характером і навіть настроем, бо земля теж мав свій настрій, як і людина.
— Гектари й центнери всюди однакові, кажеться-говорпться,— беручи під руку доктора ерудичних наук, промовив Зновобрать роздумливо,— а земля ж неоднакова. І вона тобі промовляє до людей їхніми ж словами, любов'ю, дбанням і оберіганням.
Варфоломій Кнурець мовчав, зпотямлений і приголомшений. Ще зовсім недавно необачно хвалився, ніби витворив увесь Веселоярськ силою своєї думки, а що виходило? Не знав тут нічого. Був чужпй, смішний і скам'янілий. Скам'янілий авторитет. Сховище пепотрібшгх знань. Мертве серед живого.
А тут усе жило, росло, діяло, сміялося. Тут називали не тільки дітей і тварин, що були друзями людей (дядько Зновобрать пам'ятав ще й досі, як звали перших коней у їхньому колгоспі), а и землю, поля, луки, байраки, струмки, річні ловища, затоки, левади — все тут цвіло іменами, лунало стозвучно, тисячоголосо. А Кнурець, що він міг? Назвати велетня Каракульямбра, правителя острова Маліпдранії?
Коли ж з'явилася Зінька Федорівна, і поїхалп всі в степ, і заговорило там кожне поле, кожна ділянка, кожен колосок, то вже тут сталося те, що можна б назвати детронізацією Варфоломія Кнурця, або цілковитим посоромленням ерудитів. У першій книзі "Утопії" Томас Мор висловлював побажання, щоб на службі в монарха неодмінно перебував філософ. От уже справді утопія! Кнурець зрозумів, що не міг би бути філософом навіть у голови колгоспу! Віп не повчав, пе вітійствував, пе розглагольствував, не ці-церонив і не демосфепив. Можпа б сказати, що віп навіть ніби змалів, зіпсів, скапшучився, як надувна гумова іграшка, з якої випустили повітря. Барвиста імпортна безрукавка Кпурцева враз потьмяніла, американські джинси мали вигляд звичайної ганчірки, буйна шевелюра запилюжилася і розчухралася. Кінець Варфоломієві Кнурцеві?
Ох, ніхто не знав, що таке Варфоломій Кнурець. Відсутність корисної діяльності зовсім не означає бездіяльності. Розум і всі відчуття доктора ерудичних наук гарячково шукали, за що б зачепитися в цьому не знайомому їм світі. Кнурець нагадував присипаний товстим попелом діючий вулкап, готовий вибухнути несподівано й страшно. Але хто ж під попелом помічає вогонь?
Поки автор необачно торяїествував, радіючи з Кнурцевого посоромлення, той блимкав своїми булькамп навсібіч і враз стрепенувся й ожив, бо побачив коло топила, куди всі приїхали поглянути, як працюють комбайни, щось несподіване для Веселоярська.
— А це що? — спитав він Зіньку Федорівну.
— Літній табір для худоби.
— Та ні, ото на лужку.
— На кротовиську?
— Ну, так. Хто то?
—
— А-а. Дашунька.
— Даш...
I все. Доктор ерудичних наук ще раз показав, який він щедрий на несподіванки, що стирали з памяті будь-який слід минулого і по лишали ніяких надій па майбутнє. Бійтесь заснулих вулканів, Зо вони можуть прокидатися!
— Даруйте,— ввічливо вклонився Кнурець,— я повинен... Навпростець через кротовисько віп рішуче попростував до Да-
іпупьки, яка дивилася йому назустріч без ніякого подиву, автор жо Мав ВИПИТИ свою чашу до дшц почувши слова товариша Зновобрать:
— Думав, хоч ви чоловіка путящого до нас привезли, а воно...
— Може, з нього Дашупька щось видоїть? — підморгнула Зінька Федорівна.
— Як з козла молока! — сплюнув Зновобрать но зпатп й па чшо адресу — Кнурцеву чи авторову.
75
Дашунька ходила з Кнурцем но кротовиську годину, дві, день, рік, вічність. Принаймні так здавалося Гриші Левсицю, який щоразу, розвертаючи в кіпці загінки комбайн, бачив, як ті двоє ходять, і, сам пе відаючи чого, злостився з того тупцювання по кротовиську. Після тої почі він так і но бачив більше Дашуиьки вблизька, тепер теж була далеко, як завжди, але чомусь дратувала. Ну, ходить там з кимось, то й хай ходить — яке йому діло?
А Кнурець тим часом, забувши, що від нього вже втекло три дружини, не витримавши ерудичної тріскотняви, турчав і турчав у вуха Дашуньці, а вона вдавала, ніби уважно слухає, вдавано ойкала від захвату його невичерпними знаннями, тому, коли ойкнула насправді, новоявлений залицяльник не звернув на це уваги, пішов собі далі й схаменувся тількп тоді, коли виявив, що Дашуиьки коло нього немає. Він озирнувся. Дівчина сиділа па землі, незграбно підібгавши лід себе ногу. Власне, й пе сиділа, а мовби хотіла лягти, та роздумала.
— Що з вами? — підбіг до неї Кнурець.
— Нічого. Провалилася в нору. Здається, поламала йогу. ! — Вам боляче?
і — А як ви думаєте?
І — Треба щось робити,— забідкався доктор.— Треба щось... Ей, [хто там?
— Не кричіть, тут нікого немає...
— Як то нікого? А он ті — на комбайнах?
— IIе смійте!
— Але ж я... Н