Той садовити не любить, та вже як посадовить, то не випускає. Чи забув князя Юрія?
— Не твоє діло, рабе. Забув сам, видно, хто перед тобою.
— А чхати на тебе хотів. Не забув, що то ти боярина Кучку колись устрелив.
Петрило прискочив до Іваниці, затулив йому долонею рота.
— Розкричався! Хто тобі сказав таке?
— А сам князь Юрій.
— Ну, — Петрило відійшов, сів коло свічки, розгладжував світлі вуса. — Мало що скаже Долгорукий.
— Все про тебе знаю, — зловтішно мовив Іваниця. — І що ти довірений чоловік Долгорукого в Києві, теж відомо мені.
— Кому служу, того й довірений. Не ляпай язиком. Лікар у Войтишича?
— Так. Воскресне твій воєвода.
— Не збирається помирати. Ще й тебе переживе.
— Оце! Може, й ти переживеш?
— Поляпай мені ще язиком, то покажу!
— Думав я: дружити з нами станеш. Обидив Долгорукий і тебе й нас. Нас у поруб, а тебе з-перед очей прогнав за того боярина Кучку. Чи вже такий цінний чоловік був той боярин?
— Помовч, — попросив Петрило, — голова болить од твого базікання. Занудливий ти вельми чоловік, а на вид наче б і не такий мав бути. Розкажи ліпше про Суздаль. Що там бачив та як був з своїм лікарем?
— Оце! Мав би я тобі розказувати! Були та й уже. Бачиш, який я став, а який був.
— А скажи мені таке, — Петрило знову підійшов до Іваниці. — Ось тоді мали ви в мене обідати, а не приїхали. Як то вийшло?
– Їсти не хотілося, — засміявся Іваниця.
— Ти мені не крути, а кажи правду. Куди пропали?
— Сказано ж: у Суздаль. А перед тим у князя Ізяслава були. Він саме Бохмач допалював. Горіло довго, бо дощ. А князь Ізяслав придивлявся. Очі грів. Ну, а ми тоді вдарили далі. Аж на Суздаль. За вбивцями. Хоч вийшло, що й не вбивці ніякі. Ні Кузьма, ні Силька.
— Хто ж погнав вас аж у Суздаль?
— Совість.
Петрило почовгав трохи по гридниці, вийшов на світло, придивився до Іваниці.
— Совість ганяє чоловіка по світу, коли вона не чиста. Ти ж та твій лікар маєте совість чисту. Чи, може, не так?
— А так.
— Тоді чого ж мали братися аж у Суздаль? Та ще й до грізного Долгорукого?
— Не такий він і грізний. Князь добрий і славний.
— Добрий, а в поруб вас кинув.
— Куди ж мав кидати? Приперлися з самого Києва: ти, князю, вбивця! Радуйся й веселися.
Петрилові, однак, чомусь дуже кортіло звернути знов на те, з чого починав.
— То ти так і не сказав, хто ж послав вас у Суздаль?
— А Войтишич, — безжурно сказав Іваниця.
— Войтишич? — аж підстрибнув Петрило. — Смієшся з мене? Питаю, то кажи. А не хочеш, то скажи: не хочу. Верзеш абищо.
— Оце! При тобі Войтишич про вбивців казав. Ігумен Ананія й собі підпрігся. Та й ти.
— Я мовчав.
— Може, й мовчав. Підтакував мовчки.
— Але ж не посилали вас нікуди.
— Не посилали, то ми й самі здогадалися.
— Заплачу тобі добре, — пообіцяв Петрило. — Ще не знаєш мене. Я все можу в Києві. Аби лиш тримався мене.
— Оце! Маю Дуліба, то й годі. А заплату свою сховай. Згодиться.
Іваниця вже й не радий був, що зачепився за ПЄЇИ рила. Видно, тому навіщось конче треба було вивідати, хто ж спровадив їх тоді до Суздаля, а виходило, — хоч як верти, — що зробила це Ойка. Ще виходило: ніхто про це не знав. Все збігалося на ній, все тоді почалося, тепер мало кінчитися, принаймні так хотів Петрило та й ще, може, хтось. Ну, то не діждуться ж!
— Знаєш, — сказав Іваниця, — ти до мене не чіпляйся, бо повернеться князь Ізяслав, то скажемо йому, хто ти був у Долгорукого, — ось тобі й кінець. А може, ти й досі тут довірений чоловік князя Юрія? Для нього й випитуєш?
Петрило сплюнув і одступився від Іваниці.
— Не попадайся мені під руку, — порадив з неприхованою погрозою, — бо хто Петрилові перейде дорогу, то…
Замовкли обидва, прислухаючись чи то до того, як сичать тоненькі вогники свічок, чи то до відголосів з воєводської ложниці, хоч за дубовими дверима вмирали надійно всі звуки.
А там, розметавши пуховики і м'які соболині накривала, гологрудо лежав на підвищенні, мов справжній князь, воєвода Войтишич і кляв свої невчасні хворощі (бо хворощі завжди невчасні), свої високі літа (бо що вищі вони, то тяжчі), чотирьох Микол-бояринів (жоден з яких не провідав його сьогодні), Петрила (про прихід якого ще не знав) і взагалі все на світі, бо як подумати, то будь воно все прокляте!
Дуліб розтер воєводі груди, розім'яв йому міжребер'я, щоб вивільнити серце від стиску; Войтишичеві дихалося легше, мав силу для проклятьби, знову відчув, що живе, що житиме довго й уперто, як шашіль у дереві, під сміюнався над ігуменом Ананією, який тихо сидів під білою стіною (Войтишич любив білі стіни і не терпів ні прикрас на них, ні ікон), чистенький, у новісінькій шовковій рясі, з коштовним хрестом наперсним, сухий і єхидний навіть у своєму мовчанні.
Дуліб застав його у Войтишича, коли прийшов до немічного воєводи. Сказати правду, не ждав його там, не дуже хотілося бачити ще раз це пиховите ніщо, через яке, коли розібратися гаразд, настраждалися вони з Іваницею. Але йшов до Войтишича, отож мав бути готовий до всього.
Воєвода лежав серед шовків, хутер і взористих паволок, світив могутніми голими грудьми, дихав важко, уривчасто, довкола нього метушилися ласкавці й лестивці, сміхуни пробували розсмішити Войтишича, дві дівки ляскали його по голих ногах, мовби хотіли злагіднити біль, що заволодівав старим, може, вперше в його довгому житті.
— Геть звідси! — прогнав усіх Войтишич, лиш тільки забачив Дуліба, що тихо ввійшов до ложниці. — Щезніть, будь ви всі прокляті!
І засичав од болю, застогнав, перекривився весь і на короткий час мовби впав у безпам'ятство.
Спершу Дуліб подумав: хочуть його розжалобити. Довго, мабуть, радилися, як покликати його до себе і яку повести мову, поки згадали, що він же лікар і найліпше було б прикликати його до хворого. І ось зійшлися ці два, свідків немає, все сказане тут і вмре, а щоб відвертіший був лікар, то вирішено його розжалобити.
Та відразу й відкинув своє припущення, коли пильніше придивився до Войтишича і послухав, як б'ється його серце. Воно колотилося нерівно, то рвалося з грудей, то залягало, стискуване якоюсь силою, завмирало зловісно й погрозливо, тому Дуліб мерщій узявся за своє звичне діло. В його руках зродилося давнє вміння, пальці стали — чутливими й уважними до кожного м'яза, до кожної жилки, він забув, що лежить тут ворог не лише його, а цілої землі, жорстокий самолюб, старий негідник, забув і про того задавакуватого нікчему, що, прикриваючись хрестом, творив гидкі й чорні діла, — був лікар, і цим усе сказано.
За півгодини Войтишичеві полегшало, він ожив, знову взявся за свої прокляття, і лиш тоді Дуліб упевнився, що з воєводою справді було зле і ніхто не мав наміру вдавати з себе немічного, ніхто не хотів розжалобити лікаря і покликано його сюди передовсім як лікаря, а не як чоловіка, що мав справу з розслідуванням Ігоревого вбивства.
І все ж таки панувала в ложниці якась настороженість, вичитувалася вона в упертій мовчанці ігуменовій і в отих занадто поквапливих і від того мовби навмисних прокляттях Войтишичевих.
— Полеж спокійно, воєводо, — порадив йому Дуліб. — Не треба колотитися безпричинно. Та й прокляття облиш, бодай зважаючи на свою неміч. Ігумен тобі скаже, що гріх проклинати все суще. Не знаюся гаразд на священних книгах, але відомо мені, що прокляття — це заклинання духа до помочі в тім нещасті або злі, яке бажаєш комусь вчинити. Тобі ж, воєводо, ліпше прислужаться нині спокій та лагідь, аніж злі наміри.
Дуліб звертався до Войтишича, а мав на увазі Ананію. Хотів хоч краєм зачепити зловісного ігумена, з яким рано чи пізно мали вони зійтися, може, й не так мирно, як сьогодні, може, ще судилося це попереду, але вже й тут треба було неодмінно змусити ігумена до мови, зламати його вперте й пиховите, сказати б, мовчання. Ясна річ, Ананія знав, що Дулібові все про нього стало відомо після того, як знайшов він у Суздальській землі Сильку та Кузьму. Дуліб також знав, що ігумен, коли й не відає про все докладно, то здогадується принаймні і вже записав лікаря в число своїх найперших ворогів.
— Гріх намарне проклинати, — повторив Дуліб і не втерпів, повернувся до ігумена, — отець Ананія ствердить мої слова.
— Коли я був на соборі в Цареграді, — зібгав губи ігумен, — то серед постановлень собору було й про це.
Прокляття — зброя вірних. У псалмах Давидових благословення й прокляття чергуються й переплітаються так само нерозлучно, як день і ніч. При прокляттях втихають людські пристрасті.
— Гаразд, ігумене, сказав уже, що в священних книгах не вельми знаюся. Однак пам'ятаю, що сказано в святого Якова про мову: "Нею благословляєм Бога й Отця і нею проклинаєм чоловіців, створених по подобію Божому. З тих самих уст виходять благословіння й прокляття. Не повинно, братія моя, сьому так бути".
Але суперечці не дав розгорітися той, хто до неї спричинився. Войтишич перебив обох, млості вже покинули його, здавалося йому, назавжди, він навіть сів на своєму розкішному ложі, вигукнув звеселено:
— Дорогі мої, нащо вам сваритися! Однаково ж молитимуся щоранку, проказуючи ту саму, свою власну молитву. Ти не чув, лікарю, то послухай. Господи! Пошли мені й сьогодні хоч якого-небудь ворога. Хоч нікудишнього, хоч найнікчемнішого, будь він проклятий. Бо поки маю ворога, живу, Господи!
— Тобі, воєводо, треба полежати в супокої, — сказав Дуліб. — Ми з ігуменом підемо, тобі найперше потрібен спокій. Я зробив, що треба, ігумен поблагословить тебе, а ти поспи.
– Ігумен боявся, щоб душу мою не вхопили дияволи, — засміявся Войтишич. — От і прибіг поперед тебе, лікарю. Не знаю, чи й тепер ще облишить мене. Аж ну нечиста сила знов прилетить за моєю грішною душею!
— Не прилетить. Спи, воєводо. А тобі, отче Ананія, негоже затрудняти хворого. Кажу тобі як лікар, бо моє слово коло немічних — найперше. Твоє ж — останнє, але з ним ніколи не треба квапитися.
Він пішов до дверей, а ті обидва дивилися йому в спину, вражені двозначністю його останніх слів, тоді Войтишич слабо махнув рукою, випроваджуючи від себе ігумена, і Ананія пішов слідом за Дулібом.
У гридниці тинялися, обминаючи один одного, Іваниця й Петрило. Очі Петрилові в темряві світилися перлисто, наче в утопленика або в рибини. І від тих перлисто-риб'ячих очей, від напівтьми в обширній гридниці, від зловісної постаті ігуменової позад себе Дулібові стало моторошно.