Ми йдемо на судно. Там у Ксилантія і Бакса є каюта.
— У магазин треба зайти, — нагадав я, — по закуску.
Костя відказав, що у хлопців усе є. А потім попередив, щоб я, коли ми прийдемо, не торкався теми, пов’язаної з подіями, які сталися до переходу Кості на судно.
На верхню палубу ми зайшли через другий поверх автовокзалу. Довжина судна була не меншою за міський квартал. Палуба нижча, куди ми спустилися, нагадувала коридор великого готелю. Костя сіпнув двері однієї з кают і на нас війнуло пахощами наїдків, поміж яких виділявся запах оселедця з кружальцями цибулі, политих пахучою олією — коронної страви Ксилантія. А вже тоді я завважив, що на столі не було жодного квадратного сантиметра вільного місця. Переважали рибні делікатеси, від червоної ікри до смажених шматків сьомги. Мені, хто з учорашнього вечора ріски в роті не мав, це впало в око в першу чергу.
— О-о, хто до нас прийшов! — вигукнув Ксилантій, який розкладав щось на столі. Він витер серветкою руки і обійняв мене, як близьку людину. — Шефе! — сказав.
— Вітаю, Ксилантію! Вітаю, друже! — мовив я. — Круту поляну ви тут накрили. Але, по-моєму, на ній не вистачає дечого, про що ти мені казав. — З тими словами я витяг із сумки дві пляшки перцівки.
— А ти таки мудрий, — зауважив Ксилантій, роздивляючись перчини на дні. І тут він звернувся до чоловіка, який стояв біля ілюмінатора: — Баксе, це Шеф, — а потім — до мене: — Шефе, це Бакс.
— Так, — озвався Лікар, — а ми тут зібралися на малину. — По тому він назвав моє ім’я і показавши на Бакса, сказав: — А це Анатолій.
Бакс був у шортах і майці, яка на ньому ледь не рвалася. Такі постаті мають важкоатлети. Завваживши мій погляд на біцепсах Бакса, Костя сказав, що він тренер з вільної боротьби; тренує команду медичного інституту. Попри переконливі біцепси, чоловік мав доброзичливе обличчя і сірі очі, а не червоні, як ввижалося мені тоді, коли мене викрали. Тим часом я завважив, що каюта ні чим не відрізнялася від двомісного готельного номера.
Ми ще не встигли закусити після першої чарки, як "заспівав" телефон Кості.
— Я слухаю, — сказав Лікар, коли ми опинилися в коридорі.
Почувся голос чоловіка з музею. Він сказав, що вже переклав решту слів, і, крім підтвердження скомпонованого мною речення, може повідомити, про що йдеться далі.
— Наприклад, поряд стоять слова халдейською мовою "глиняні дощечки", "письмена" і сучасні — "Інтернет", "сайт", "адміністратор". Із подібних фрагментів я склав кілька смислових конструкцій. Ось вони: білорус каже, що письмена мага він читав російською й білоруською мовами. Адміністратори сайтів — росіяни й білоруси. Тобто писання Мага вже вийшли за межі України. За словами ж молдаванина, їх — писання Мага — в Молдові читають на українських і російських сайтах. Це все, що я можу поки що сказати. Потелефонував через те, що потрібне ім’я Мага і назви творів. Мені самому цікаво.
— Це що, всі слова? Там нібито більше було, — сказав Костя.
— Ні. Тут чимало слів, які я ніяк не складу в речення.
Я потягнувся рукою до телефону.
— Ось мій приятель хоче сказати, — мовив Лікар, передаючи мені мобілку.
— Алло, — озвався я, — а не могли б ви продовжити ті, не складені в речення, слова, як минулого разу.
Чоловік сказав, що може, і почав виразно вимовляти слово за словом. Їх було чимало і я скоро запропонував розірвати телефонний зв’язок, з тим, щоб коли я їх об’єднаю в речення, то потелефоную.
— Коли ти збираєшся складати в речення? — запитав Лікар. — Он стіл ламається від наїдків і спиртного.
Я сказав, що пити більше не буду, але поїм.
— Ти ж не запам’ятаєш такої кількості слів.
… Ксилантій, помітивши, що я шукаю поглядом щось на столі, попрохав товариша:
— Баксе, подай шефові мандро, он — на тумбочці.
Дужань простяг руку і взяв тарілку з хлібом.
— Мандро перекладається як хліб, — пояснив Костя, тамуючи посмішку.
Поки я їв і слухав перемовини застільників, мій мозок працював у автономному режимі. Почуті від історика слова складалися то в один ланцюжок, то в інший. Це можна було б назвати віртуальним кросвордом, якби поняття, якими я оперував, стосувалися тільки земного плану. У моїй свідомості вже пробивалася зневіра і я вирішив відкласти заняття, та раптом у пам’яті, немов на моніторі мобільного телефону, почали з’являтися рядок за рядком. Рука опустила на стіл чарку, з якої я вже ладен був випити. Кинув погляд на Лікаря й показав очима на двері.
У коридорі, куди ми вийшли, Костя набрав на своєму телефоні номер і натиснув на кнопку "звук". Почувши голос історика, передав мобілку мені.
— Склав же ваші слова-переклади у кілька конструкцій, — мовив я. — Не можу назвати їх реченнями… "Маг відправив у край без вороття Ліліт, Панкрата і Мирона. Маговими письменами засіяні чи не всі сатрапії Нового Вавилону".
— Стривайте, — почулося у слухавці, — про який Новий Вавилон ідеться — державу Набопаласара і його сина Навуходоносора? Але ж вона існувала, якщо мені не зраджує пам’ять, у шостому-п’ятому століттях до нової ери. Як це пов’язане з балачками сучасних нам людей?
— Назвемо їх умовно сучасними… Я також спочатку так подумав, а потім збагнув, що йдеться про форму імперії, яка вже дві з половиною тисячі років як не існує. Форму — ну, польову програму того державного устрою. Ви переконані, що переклали, саме "нового", а не "новітнього"?
Якийсь час на тому кінці не відповідали, а потім учений сказав:
— Не переконаний. Халдейські слова я перекладав за французьким словником. А вже з нього на українську мову.
— Он як… Ось що сказав один відомий француз: "...І за тим настануть надзвичайні зміни, зміни царювань, великі землетруси, розмноження Нового Вавилону, зловісний нащадок якого розростеться після першої жертви-покути, і це триватиме лише сімдесят три роки і сім місяців…" Отже, йдеться про "зловісний нащадок" Нового Вавилону. Точніше було б назвати того зловісного нащадка "Новітнім Вавилоном". Адже до захоплення влади Набопаласаром держава називалася "Вавилон". Період правління ж Набопаласара і його сина Навуходоносора — "Новий Вавилон". Це зовсім різні устрої. А те, що виникло в двадцятому столітті на одній шостій суші Землі — зловісний нащадок Нового Вавилону. Сам же Новий Вавилон — голова, що з золота.
— А то що таке? — почулося.
— Ну, про це — при зустрічі. Але далі: "Писання Мага сприяють появі поміж його читачів нових Магів. У деяких сатрапіях з’явилися аналогічні письмена. Вони здебільшого не на папірусі, а в просторі. Більшість Магових писань також у просторі". Напевне, йдеться про інтернет-видання. "Їх можна прочитати всюди. Найбільше ж ними цікавляться в Українській, Білоруській та Молдовській сатрапіях". Як бачите, слово "сатрапія" тут вживається у значенні "республіка". До речі, у Новому Вавилоні було сто шість сатрапій, а у "Новітньому Вавилоні" — СРСР — всього на дві-три більше (тільки це вже області). Ось і все, на що я спромігся. Якщо ви не проти, я озвуся перегодом і ви продиктуєте решту слів.
— А як ви дивитеся на те, щоб нам знову зустрітися? — спитав історик.
— Позитивно. Але тут у нас запланована зустріч з друзями, після якої буде видно. Ми потелефонуємо.
— Гаразд, — сказав учений і відімкнув зв’язок.
— Кого це ти процитував щодо зловісного нащадка Нового Вавилона? — поцікавився Костя.
— Нострадамуса.
— А що таке "перша жертва-покута"?
— Смерть Леніна. Радянський Союз справді проіснував сімдесят три роки і сім місяців — від жовтневого заколоту до дев’ятнадцятого серпня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року. Тут, як ти кажеш, "без понтів". Це — де-факто. А де-юре — "акт про розлучення" був підписаний через сімдесят три роки і десять з половиною місяців у Біловезькій Пущі президентами України, Росії й Білорусії. І це сталося п’ятого грудня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого — того, останнього, року існування імперії антихриста.
— А темні, чи пак діти Мардука, знають про це?
— Авжеж. Тільки не всі, а втаємничені з них. Знищивши християнство на одній шостій території суші, вони відсікли людей від одкровень і пророцтв Святого письма, а відтак і від бачення ними майбутнього. Самі ж темні — ну, їхні ідейні верховоди — знали про ресурс часу, який їм відведено згори. А відтак приготувалися до існування в підпіллі. Отже, тепер основа їхньої діяльності — "просвітянство", виявлення й залучення до своїх лав темних, а головне — нищення тих, для кого їхні плани — не таємниця.
… На наших з Костею тарілках лежало по два бутерброди — один з чорною, а один з червоною ікрою, і по маслині, завбільшки зі сливу. Чарки були наповнені.
— Випийте та закусіть по-людськи, — сказав Бакс басовитим голосом. — Бо похлянете тут з голоду. — Він подивився на порожню вже пляшку, на дні якої лежала перчина, і додав: — А нам із Ксилою, мабуть, уже досить.
— Ну, може, комусь і досить, а комусь ні, — зауважив Ксилантій і хлюпнув у свою чарку з початої вже пляшки рому. — Давайте, брателли, щоб вдома не журились, як казав, бувало, мій дід Силантій. — Він вихлюпнув з чарки у рот і, не закусивши, підвівся й подався до ліжка.
— Покуняй, покуняй, — поблажливо сказав Костя. — Ти теж, Баксе, приліг би. У вас же була нічна вахта.
Раптом я запитав:
— А де це Рита?
— Вдома, — відказав Бакс. — Сусідам подарунки понесла; вони кроликів їй доглядають.
РОЗДІЛ 9
Було близько четвертої по обіді, коли ми переступили поріг кабінету історика. Вчений окинув нас поглядом, принюхався.
— Від вас пахне рестораном, — зауважив він.
— Та ні, просто посиділи в компанії друзів, — сказав Костя. — Якби не ваш дзвінок, ми б і досі там були. Що у вас за проблеми?
Учений взяв аркуш, на якому був надрукований на комп’ютері стовпчик слів — одне під одним.
— Трапляються переклади того ж самого слова, які в різних словниках мають різні значення.
— Наприклад, які? — поцікавився я.
— Ну, ось слово, — історик показав на стовпчику, — у англійському перекладі воно подається як "прогноз", у румунському — як "віщування".
— Як на мене, обидва слова означають одне — бачити майбутнє. Те ж саме, що й пророкувати, — зауважив я.
— Мабуть що. Воно стоїть одразу після слова "Маг". Отже, можна прочитати: "Маг віщував". Далі йде слово, перекладу якого я не знайшов, а за тим — сім років вісім місяців, далі — незрозуміле слово і дванадцять років п’ять місяців, потім знову незрозуміле слово, а слідом — двадцять років чотири місяці і знову невідоме слово, а за ним — тридцять три роки і три місяці.
І тут на мене накотилося відчуття, якого я спізнав, виявивши, що в моєму комп’ютері хтось порядкував.