Заки галера не сховається за полудневий виступ Криму та не попливе здовж побережжя, треба було позвивати вітрила та познімати щогли.
– Спускай вітрила! – загримів голос керманича. – Запасні, киньте поміст!
Шпортаючися та падаючи, побігли запасні нагору. Оттут в одній хвилі усе змінилося. Довгі прапори, що перед тим гордо повівали з вітрильних жердок, тепер вертілися та лопотіли, наче під ударами батогів. По щоглі та щоглових линвах спиналися моряки, наче малпи. Уся галера працювала, мов божевільна, по хвилях, що рівномірно, під подувом одностайного сильного вітру укладалися у подовгасті, рівнобіжні, на позір легкі та низькі вали.
Коли, одначе, галера станула боком до вітру, довгий, низький її дзьоб врізувався в сі вали, наче клюв птиці, а тоді нагло, немов який злий дух вселювався у ту хвилю, з шумом, гуком, мов скажені, запінені вали гнали приступом на боки галери і з ломотом ударяли об судно. Їх бризки обдавали веслярів, заливали лавки та витікали відпливовими отворами назад. Тіла веслярів, потяті батогами, корчилися та здригалися від морської води, що, наче огнем, палила їх рани. Уся галера раз у раз похилялася вліво під напором хвиль і вітру, і було очевидним, що недовго видержить той двійний приступ живлової сили.
Вкінці зі щоглів стали поволі опускатися вітрильні жердки разом з вітрилами і сейчас почули й полегшу. Корабель, щоправда, скакав, мов навіжений, та вже не хилився так небезпечно набік. Моряки позбирали у брижки вітрильне полотно та поприв'язували його до жердок, а тоді кинулись запасні виймати ставні, що підпирали передню часть помосту між чердаком і середущою щоглою. Ставні розібрано вмить, поміст щез, а у свобідне місце, наче застава на рогачці, стали опускатися щогли. Поверх них наскоро поклали знову дошки помосту, і на кораблі успокоїлося все. Яничари повиходили зі свойого поміщення під чердаком з малими коверцями в руках, а рівночасно з корми почувся добре звісний Юркові голос Івашка.
– Правовірні! Ось сонце заходить, пора і нам подумати про магріб, щоби наші стежки були стежками тих, яким Аллах дає свою ласку, а не стежками тих, на яких він гнівається та які блудять навмання. Хвала Аллахові, панові світа всемилостивому й милосердному, цареві у день суду! Йому служимо та його взиваємо на поміч! Наче спіле колосся, похилилися усі чалми й тюрбани, й усі поклякали чи, радше, посідали навколішки з лицем, відверненим від заходячого сонця.
Рівночасно з-за плечей Юрка піднявся ага яничарів, з довгими струсиними перами на чалмі і заспівав дзвінким чистим голосом вечірню молитву вірних:
– Ас-салям алейк! Алейкум салям! Аллагу акбар! Хаййя іаля-с-салят! Ля іляга Ілля Алагі, Мохаммед расулю-ль-лягі! Аллаг акбар! Хаййя аля-с-салят! Ля іляга Ілля Алагі!
Усі правовірні били поклони, підіймали руки горі та молилися, веслярі гребли в такт веслами, вітер свистів, хвилі ритмічно розбивалися о бік судна, а дзвінкий голос співаючого яничара панував над усіми сими гомонами, наче скрипка над музикою. Солодкі тужливі звуки молитви дозволяли глянути в усю глибину магометанської релігії, яка виросла в душах її творців-арабів серед безводних піскових пустинь, де людина почуває себе так безмірно одинокою та безпомічною супроти величі та всесилля грізного, меткого, караючого божества…
Також на чутливу душу Юрка вплинули звуки молитви і розжалобили його. Після душевних та тілесних болів огорнули його безчуття, якась душевна втома. Та втома, що налягла на його серце, наче шкаралуща, була наслідком сього досі невиданого, нечуваного і так ворожого окруження, у якому не находив він навіть найменшої дрібниці зі свойого дотеперішнього світа. Навала вражінь – се найкращий лік на усі душевні болі. Аж ось почув він молитву – пісню, співану молодцем, хто знає чи й не української крові. Слів не розумів і так, та розумів усю тугу, увесь крик пригнетеної життям людини, що крилися у переливах мелодії.
І вслід за тим, наче степовим вітром навіяне, військо привидів та марень обсіло його душу тугою. Очі бачили останні лучі заходячого сонця, які наповняли розплавленою міддю долини гір валами хвиль, та дух буяв десь зеленими степами, сідав при самітньому огнищі та слухав дивовижних казок про турків, татар, відьом, опирів, чортів, ляхів та всіляку іншу нечисту силу або линув ще дальше і несміло сідав у іванівському садку, куди так гарно заглядали вечорами зірки та куди вела доріжка до Галі.
– Ось що гарне у турків – се їх побожність! – перервав Юркові Степан. – Бач, й не диво. Лиш одна віра держить усі ті народи під кормигою падишаха. Не будь її, усе те розлетіло б ся. Він, бач, не лишень цар, но й патріарх своєї віри.
В сій хвилі намаз скінчився, і турки-яничари та моряки пішли спати, зробився рух на помості. По кладці збігали дозорці й веліли по двом або трьом веслярам заснути. Прочі гребли дальше, але удвоє поволіше. На щастя, судно пливло уже під ослоною кримського берега. Від берега ішла з вітром хвиля, та не така уже висока, а й вітер ломився об гори. Галера поплила рівніше та тихше.
Юрко й Степан вибралися й собі спати, коли нечайно надбіг кухтик від райса і приказав Юркові іти у каюту. У першій хвилині Юрко стиснув п'ястуки, кров ударила йому до голови й затьмила зір, але він опанувався швидко, згадавши свою цілковиту безсильність. Смілим кроком увійшов на корму і застукав у двері.
– Гір! – почувся голос зсередини.
Юрко увійшов.
На червонім шнурі звисала від стін каюти срібна лампада, у якій горіла олива. Лагідне світло обдавало струнку стать Івашка, що сидів з підігнутими ногами на пурпуровому дивані. Стіни та підлогу вкривали рівно ж червоні коври, завішані турецькою збруєю. На сьому тлі дуже виразно виступали острі черти смаглявого мужа. Ніхто не сказав би, що сей турецький капітан не турок, ні албанець, лишень українець з Руського воєводства. Напроти входових дверей були другі, які вели у властиве мешкання райса. Ся правдива кімната була лишень селямликом, де відбувалися наради і де видавано прикази.
– Добрий вечір вашмості! – сказав Івашко приязно. – Милості просимо сідати.
Юрко задубів. Як-то? Сей злючий чоловік вітав його так по усьому, що було між ними? Прецінь було очевидним, що Івашко ворогує на нього, і то неабияк. Відки ж се привітання? Аж язика забув у роті молодець, так що Івашко засміявся.
– Дивуєшся, вашмость, що я до тебе говорю, мов до людини? Я міг би говорити, як з собакою, – нагаєм. Ну, сідай, то й поговоримо саме про те, чого нам на будуче держатися. Бач, усе довкола змінилося, тож варто над тим і подумати. Слава Аллахові, що змінює усе, хотяй сам не зміняється.
Юрко отямився, до чого найбільш причинився послідній висказ Івашка.
– Добрий вечір тобі, Івашку! Сідаю, бо собі сього бажаєш, і балакатиму, доки захочеш, бо твоєю є сила. Але не вимагай від мене, щоби я лукавив перед тобою, як ти ось переді мною, взиваючи Аллаха, у якого не віриш. Тому доки балакатиму – досі говоритиме Юрко Угерницький, а не запасний весляр твоєї галери.
– Ха-ха-ха! – зареготався Івашко. – Вибачай, вашмость, але я не бачив ще людини, яка так дуже упиралася б при свойому. Ну, хай буде по-твойому. Я знаю усю твою минувшину і знаю, що ти справді так живеш, як кажеш. А що я саме таких людей ще не бачив, тому запросив тебе сюди. Я бачив, що ти у одному напрямі сим, чим я у другому. Ти мені не заважаєш, ані не шкодиш, а людини убити в Теребовлі не убив. Тому не думай, щоби я тебе посадив до весла або бив канчуком…
– В такому разі я справді не знаю… – начав Юрко.
– Як і чому сюди дістався! – докінчив за нього Івашко. – Ось я тобі розкажу і те, та перш усього напийся вина та закуси досить!
Після звичаю взяв сам з підносу, який стояв перед ним, кусень баранини, а проче лишив гостеві. Вина не пив, бо пророк не позволяє вірним пити шайтаном та гяурами видуманий шарап, зате гостеві налив повну чарку. Юрко не хотів пити, одначе випив одну, другу чарку зі смаком та слухав уважно слів Івашка.
– Вашмость убив Акмеші-агу, мойого тестя… Так, не чудуйся, вашмость, – мойого тестя, і тому заслужив ти на кару, і то кару смерті перед законом. Одначе понад людським та Божим законом є ще вищий закон – се воля або, що більше, забаганка падишаха, коби Аллах не скупив йому радощів а вічної щасливості у сьому житті! А саме ся воля падишаха засудила на смерть Насуха-пашу та усіх його поклонників, до яких належав і "свєнтей памєнці" пан Бялоскурський. Сповняючи волю падишаха, ти вчинив прислугу державі, а я вище ставлю її добро, чим власну пристрасть.
Тут по лиці Івашка перебігла насмішка.
– Попри се вчинив ти прислугу й мені, бо зробив мене наслідником чималого-таки майна аги, яке хто знає кому було б дісталося, якби не твої дужі руки та бронзовий ліхтар. Прислуга та і тим більша, що я не знав, що рішення султанського дивану про майно приятелів Насуха було вже в руках кадія. Тому думав я аж за кілька днів або тижнів, тобто, коли рішення прийде, поділитися майном з кадієм, виконавши попередньо присуд падишаха.
– То, знати, ти сам убив би був його? – крикнув наляканий Юрко.
– Чи ти, праведнику, що знаєш більшість справок Бялоскурського, станеш, може, його боронити? – закпив Івашко.
Юрко замовк.
– Ага був і так пропащий, а його майно і дочка мені вельми потрібні…
– Ти раз уже говорив про се…
– Так! – перервав Івашко. – І тепер теє виконую, що задумав. Я завсіди осягаю свою ціль, бо не перебираю в дорогах, які до неї ведуть. Ти, вашмость, завсіди добираєш дороги, якими у світі не ходить ніхто, хіба ваші легковірні та легкодушні брати на Україні, з яких луплять шкіру ляхи, литовці, турки, татари, навіть жиди.
– Що ж сталося з Агнешкою?
Івашко указав на двері до своєї кімнати і засміявся.
– Вона там… платить данину морю. Кара Деніз не жартує, а непривичному усі кишки переверне догори ногами. Ти і їй вчинив прислугу, бо батько обнижував її вартість, як деревляна оправа цінний діамант.
– Чи се лише діамант?
– Ха-ха-ха! Може, й ні! Се може бути і звичайне собі скло. Та у сьому не біда. Його завсіди можна буде зі зиском поміняти на щось друге. Жіноча краса у Туреччині – се цінніший товар, чим у вас у Польщі індигенат. Але я вертаю до свойого. Бачиш, вашмость, що я не міг як правдивий турок покарати того, хто пророчим духом передчув волю падишаха.