Проте за ним ніхто не гнався. Переконавшись у цьому, юнак звернув у перший бічний провулок, пробіг його також швидко, пересік невеличку площу і, попетлявши кількома вулицями, опинився на довгій магістралі, що називалася Петінка. Тут він зітхнув вільніше, проте ще не зовсім упевнений у цілковитій безпеці.
Місто Харків, особливо ж вулиці, якими йшов, зробили на мандрівника пригноблююче враження. На них ясно позначались сліди імперіалістичної війни, двох революцій і громадянської війни, яка ще тривала. Вулиці і тротуари вздовж них були брудні, давно не чищені, з глибокими вибоями. Будинки чорні, задимлені, майже з кожного третього крізь шибки вікон визирали на світ бляшані труби буржуйок — маленьких незграбних пічок, роблених зі старих каструль, чавунів, чорної бляхи, що ними мешканці міста огрівали свої домівки, спалюючи в них книги, рештки меблів, все, що потрапляло під руки. З цих труб на згинах колін стікала змішана з сажею вода і бруднила давно не білені стіни будинків. Загальне враження погіршувала погода, особливо непривітна в першому місяці зими.
Вулицею і тротуарами сновигали білі офіцери в англійських шинелях, ходили сюди-туди озброєні солдати. Цивільних майже не видно було. Пробіжить часом жінка з порожнім відром, пройде робітник, нахмуривши брови, прошкандибає старець, і знову на довгій брудній вулиці нема нікого.
Судячи з архітектури будинків і одягу тих небагатьох цивільних, що їх Микола Гаєвський бачив по дорозі, можна було догадатись, що вулицю замешкують робітники. Цей здогад був приємний. Серед простих людей він почував себе безпечніше.
Холодне повітря час від часу стрясало гупання недалеких гармат, і тоді місто здригалось і від холоду, і від гарматних пострілів. На додаток з густих, брудного кольору хмар почав накрапати дрібний осінній дощ.
Тривожний, скривавлений, голодний, відходив у безвість 1919 рік. "Страшний рік, не дай бо' більше таких",— думав юнак, плентаючись харківськими незнайомими вулицями. Своїм одягом скидався він па солдатів, що патрулювали у місті. Відрізнявся від них хіба тим, що військова шинеля була без погонів і петлиць, на голові військова шапка без кокарди, а на ногах чоботи з короткими німецькими халявами, зшитими з боків. При ході виглядали з-під шинелі штани з мішковини. Юнак був давно не голений, рідкий заріст скупо вкривав молоде лице. Парубкові було років двадцять — двадцять два, не більше. Йдучи тротуаром і тримаючись ближче будинків, він пильно дивився вперед і, коли наближався військовий, солдат чи офіцер, він заздалегідь звертав у перший-ліпший двір або коридор будинку і там перечікував, доки той не проходив. Коли ж кроки небажаного зустрічного затихали, він, оглядаючись, виходив з укриття і йшов далі, не маючи перед собою ніякої мети. Годину тому він утік з будинку, де білогвардійці тримали полонених офіцерів, що не хотіли вливатись в їхню армію. Вирвавшись щасливо на волю, йшов незнайомою вулицею міста, шукаючи притулку. Довге перебування в окопах, потім тюрма відчужили його від світу. Погляди людей, яких зустрічав, видавались ворожими. Як же приймуть його, і хто буде тим першим, що протягне йому руку допомоги?
Не доходячи до Балашовського моста, Микола зупинився біля воріт великого млина. Над ворітьми, на ме-, талевій сітці залізними літерами красувався напис: "Млин Дубинського". Здалека чути було ритмічний стукіт машин, характерний для млина. Юнак постояв хвилину перед брамою, подумав і вирішив спробувати щастя тут. З цим увійшов у невеличкі двері прохідної, але при вході його затримав вахтер — старий чоловік з костуром у руці. Він пильно оглянув незнайомця з ніг до голови, і, видно, юнак справив на нього непогане враження, бо його суворе обличчя відразу розпогодилось.
— Я хотів би найнятись до вас на роботу,—почав нерішуче Микола.
— Хто ж ти такий? — спитав старий.
Юнак зам'явся. Сказати правду чи ні? Адже досить буде покликати патруля, як його зараз же заберуть і завтра розстріляють. Чи можна так ризикувати? Але на нього дивилась така добродушна людина, і в очах стільки тепла, що не можна було сумніватися в її чесності.
— Ти мене, сину, не бійся,— сказав раптом старий, неначе вгадавши вагання юнака,— Я старий робочий. Все життя проробив на цьому млині на Дубинського, а коли вже не стало сил далі працювати повноцінним робітником, опреділив мене хазяїн вахтером, вроді сторожем на прохідній. Так що будь спокійний.
Ласкавий голос старого і тепле повітря сторожки, таке приємне після холодного, вологого надворі, впливали заспокійливо. Почуття давно втраченого затишку проникло в тіло і надало сміливості.
— Вірю вам і не боюсь,— проговорив скоромовкою.— Я справді хочу знайти працю і притулок, бо нічого не маю, крім того, що на мені, і ні копійки за душею.
Старий одразу ж цьому повірив.
— Певне, австріяк?— поцікавився він. Юнак здивувався.
— По чім вгадуєте? — спитав. Старий усміхнувся.
— По вимові. Я багато бачив вашого брата, полонених.
Микола мимоволі почервонів. Як не старався, а якесь галицьке слово таки вискочило, коли старий вгадав.
— Як вам сказати, — промовив він.— Колись був під австрійським пануванням, а зараз нічий.
— Плєнний? — продовжував допит сторож.— Ти не бійся, тебе не видам,— запевнив ще раз.
Гаєвський повагався ще хвилину, але добрі очі старого заохочували сказати правду, і він розкрив перед ним свою душу до кінця.
— Зовуть мене Миколою Степановичем Гаєв-ським,— почав він, сідаючи на дерев'яний дзиґлик біля печі,— Я з Галичини, там залишились мої батьки і вся рідня. Під натиском польської, може, чули, галлерів-ської армії, яку у Франції створила Антанта, рештки української галицької армії, в якій я служив, перейшли на Україну і розбрелись хто куди. Чимало перейшло до червоних, а моя частина опинилась у такому становищі, що мусила приєднатись до петлюрівських недобитків.
Старий покрутив носом і чхнув. Микола не помітив міни на його обличчі і говорив далі:
— Першої ж ночі я втік з тої частини з чотирма товаришами, і на ранок ми дійшли до якогось лісу. Цілий день тинялись між хащами, а надвечір, вийшовши на узлісся, побачили село. Між нами і селом серед поля стояли дві скирти соломи. Ми вирішили там заночувати. Та не довелось. Не встигли ми дійти до одної з скирт, як із-за другої вискочило кілька кінних з шаблюками наголо. Нам залишалось тільки підняти руки вгору, бо ми були зовсім беззбройні. Ці кінні були кубанські козаки. їхня сотня стояла в селі, до якого ми мали намір зайти, а ті, що нас полонили, стояли в розвідці. Нас відразу ж роздягли: на мені був порядний мундир, замість нього дали гімнастьорку, штани з мішковини, стару шинелю і оці німецькі чоботи.
— Добре, що й це дали, — промовив сторож, пильно слухаючи оповідання гостя.— Могли нічого не дати.
— Вірно,— погодився юнак.— Ми, власне, обмінялись мундирами з тим, що мене роздягав. Взяв нове, дав старе, а в доплату забрав усі мої гроші. їх небагато було, кілька карбованців, а все ж було дещо. Зараз не маю нічого, але я не горюю: треба знайти роботу, а там і гроші будуть.
— Що ж далі? — спитав старий.
— Далі? Потім, як водиться, відвели в штаб, а із штабу на вокзал. Там стояв поїзд з полоненими. Нас вкинули у вагон і висадили аж у Харкові. Таким способом я опинився тут. Не маю ні рідні, ні знайомих, ні даху над головою.
— А сьогодні звідки сюди прийшов? — спитав старий.
Микола оживився.
— Правда ж. Самого головного я й не сказав. Сьогодні я втік з полону. Там я пробув більш місяця. На
Губернаторській, № 3, цілий великий будинок обернено на тюрму для полонених офіцерів. Є там представники всіх армій, які воюють зараз. Є галичани, їх небагато, є червоні, теж небагато. Ці, кажуть, у полон не здаються. Та найбільше білих.
— Яких? — здивувався сторож.
— Білих. Є генерал. Я з ним у черзі стояв за ячмінною кашею. Є полковники і середні офіцери всіх родів військ. Це ті, що відмовились воювати або чимсь провинились. Сьогодні караул несли галичани, учорашні полонені. Дали їм рушниці, і вони стоять на постах. Один з таких постових, солдат із колишньої моєї сотні, допоміг мені втекти.
— Скоро їм кінець. Ще день-два — і білих у Харкові не буде,— сказав старий.
— Так. Я це знаю. Артилерія б'є зовсім близько, і хто зна, що вони з полоненими можуть вчинити.
Вахтер погодився, що з полоненими білі можуть жорстоко розправитись.
— Тепер мені треба доконче якоїсь праці, щоб не вмерти з голоду,— сказав Микола і засумував.
Старий уважно слухав увесь час розповідь юнака, не спускаючи очей з його обличчя. Він повірив у його чистосердечну сповідь, бо, коли Микола скінчив говорити, узяв його за рукав і відвів до свого стола під вікном.
— Сідай отут, з'їси шматок хліба.
Він вийняв із шухлядки добрий окраєць білого коржа і подав гостеві.
— Сам печу на отій плитці,— сказав, показуючи пальцем на невеличку піч у кутку, біля якої недавно сидів Микола.— Млин ото й рятує від смерті. Ти добре надумав, що зайшов сюди.
— Я випадково зайшов,— промовив, наче оправдуючись, Микола, пережовуючи великий кусень коржа.
— Випадково чи ні, а добре зробив. На заводі сьогодні на хліб не заробиш, та й стоять мало не всі наші заводи. Біляки розорили нас вкрай.
Раптом десь з півночі з новою силою загриміли гармати. Сторож прислухався до їх гулу, як до прекрасної музики, що лине здалека.
— Наші уже на порозі,— веселіше продовжував старий, поглядаючи на гостя, що з пожадою голодного вовка доїдав рештки коржа.
— Заморив черв'яка? — спитав, усміхаючись, говіркий дід.— Дав би більше, та не маю.
Микола подякував за ласку. Йдучи сюди, він не сподівався знайти зразу ж і поживу.
— Тепер іди до контори,— дід показав рукою через вікно на невеличкий будиночок біля млина.— Іди і наймайся на роботу. Бери, яка буде,— чи заробиш що, не знаю, але принаймні ситим будеш,— повчав старий.
На питання Миколи, хто власник цього млина, вахтер розповів, що млин належить багатим євреям Дубин-ським, які повтікали за кордон, як тільки повалилась царська влада, що тут залишився завідуючий — їхній далекий родич, молодий і досить розумний чоловік.
Микола зразу побачив його на подвір'ї, як тільки вийшов із сторожки. Це був високий, ставний брюнет, літ тридцяти п'яти, в чорному пальті з каракулевим коміром і в каракулевій шапці, у чоботях і калошах.