Тяжче з живими.
Іван Русин якраз посипав піском сторінку пергамену, коли князь Ярослав увійшов до гридниці... увійшов пружно, легко, бадьоро. Він уже встиг виспатися і умитися. Русин важко підвівся навстріч. Плечі його горбилися, почервоніли очі зайшлися сльозою.
— Чом не спав? — засміявся безпричинно Ярослав. І веселість ця ніяк не пасувала до його чорного на знак жалоби корзна.
"Хотів би я знати, мій княже, хто нині в Теребовлі лягав спати,— подумав Русин.— Одні могили копають довжелезні й широкі, другі трупи з поля зносять, треті молебні заупокійні правлять, четверті зброю визбирують, п'яті лікують рани, а шості — вмирають від ран. Лише ти, княже, спав, як немовля".
Але, замість відповіді, якою огнівив би князя, заходився здувати з хартії пісок. Пояснив:
— Щоб не задавнилося в пам'яті, записав отут... Ярослав подумки хвалив хронографа. Взявся читати...
читання його захопило. Високе чоло спершу світилося увагою, зацікавленням, думою, пізніше — потемніло. Князь відсунув важку в шкіряній оправі книгу й, косо глянувши на Йвана, промовив глухо:
— Якийсь я невиразний постаю у твоєму описові вчорашньої брані.
Іван хитав головою.
— Знаєш-бо, княже, що око в мене бистре. Крім того, десницею я пишу, а в ошуйці тримаю терези.
— Міг би підкинути тягарець у мою мису,— кисло посміхнувся Ярослав.— Більше заважило б.
— Міг би,— погодився Іван.— Перо в моїй руці. Та тільки те, що діялося вчора, історії належить, а вона, осподине, не дівка з дністрової пристані, яка чорнить брови й рум'янить лице. Дівці це дозволено. А історії... рано чи пізно полуда з неї злущиться. А правду не зітреш, якщо навіть почнеш випалювати написане залізом. Тому я не вклав тобі в уста дзвінких слів, не дав в долоню переможного меча і не пустив тебе по бранному полі рубати впень Ізяславових воїв. Сміливо говорив Русин.
— Інші-бо дієписці...— знову натякнув князь про давнє: "Чий хліб їси — того й хвали".
— Не можу уподібнюватися, княже, ні красноусту ігумену Видубецького монастиря в Києві — Сильвестрові, ні боярину київському Петру Бориславичу, котрі — мовлять так про них — і чорне в діяннях князів в писанні своєму вибілювали. Перший з них служив Мономаху, другий служить Ізяславу.
— Кому ти служиш? — не втерпів князь.
— Говорив ще вітцеві твоєму, коли брав мене до себе й дієписцем наставляв, тобі теж повторю: хочу служити отчій землі.
— Служи, бог з тобою. Це однак не завадило б тобі у писанні нинішнім порадіти з нашої перемоги й Галич прославити. Напевно, розумієш, що означає для Галича саме такий кінець теребовльського побоїща?
— Розумію. Тому одне око моє сміється, а друге плаче.
— Невже справді, Йване, болять тебе всієї Русі болі? — здвигнув плечима князь.— Хто ти єси?
— Я — русин, княже. І вірно ти підмітив: болять-таки мене руські болі.
Слова з "Хронографа":
"Літа 1155-го Юрій Долгорукий втретє прийшов до Києва, де зустріли його за звичаєм і посадили на стіл вітця його Мономаха.
Усе життя, видно, снив Юрій Києвом. Чого шукав він у граді первопрестольному? Здійснення задумів своїх, щоб Київ стояв високо над всіма городами й землями, щоб знову була Русь єдина".
IV
На Клима Добротвора бог не купував глини: плечі виліпив завширшки з двері, лице кругле, борода — лопатою. Ходить він у хоромині, кружляє, заклавши звично руки за спину, як кінь у замісі глини: туп-туп, Половиц* під ним гнуться.
Хоромина висока, кам'яні стіни свіжо побілені, долівка до жовтого воску вимита. Двоє вікон, прорубані під склепінчастою стелею, засклені прозорою слюдою. Уздовж бокових стін лави широкі, нові. Під чоловою стіною, на якій ікона святого Николи,— кафедра. Тепер і не впізнаєш, що тут дід і батько Клима Добротвора хоронили берцівки з медом, кружала воску, амфори з конопляною олією.
Скарбовитий був купецький рід Добротварів. Батько Климів, не поскупившись на срібло, церкву Воскресіння Христового воздвиг, а біля неї стіна в стіну кліть оцю крамову — комору.
Комора давно спорожніла. Клим Добротвор, замість торгового промислу, науками філософськими зайнявся, істини шукав у книгах і смислу в житті. Дехто в Галичі з того дивацтва кепкував, дехто кривився, а інший пальцем крутив по лобі, мовляв, звихнувся з розуму Клим Добротвор. Іван же Русин не міг надивуватися світлій голові Климовій та його захопленням Епікуром.
"Оце тобі купецький син...— міркував.— Оце тобі Русь варварська. Поки в золотошатій Греції ламають списи в суперечці про розчлененість і єдність святої трійці, Клим Добротвор слідом за Епікуром повторює упевнено:
— Все на цьому світі прахом єсть. Тіло розпадеться і душа розпадеться. Живи, поки живеться, тільки по-людському живи.
Був би страшним єретиком Клим Добротвор у Візантії, а у Галичі попи тільки на нього косяться, що до храму святого не ходить".
Коли ж Іван задумав у Галичі учидлище закласти, то першим ділом за порадою до Добротвора вдався. Той ледве не задушив молодика в обіймах.
— Вбий мене грім, ти мудро надумав,— клекотав його густий басище.— Потребує наша земля учених мужів. Я про бояр не кажу, їх чада навчителів мають теремних з пелюшок, я думаю про людей малих, котрі князеві і державі служать. А що на це Ярослав-князь?
— Та нічо', благословляє. Урок пообіцяв давати на-вчителеві. Каже: "Шукай, Іване, людину мудру і терпеливу на навчителя. Крім цього, хоромину якусь під учидлище треба приспособити".
Здалека обкошував Іван Русин.
— За навчителя став би, гадаю, інок Гавриїл, котрий боярина Вербича доньку учив. Дівка вже виросла, без роботи старець Гавриїл,— вмішалася в розмову кругла, як копиця, жона Климова.
— Мудрість свою могла б у горнець бовтнути, — розізлився Клим.— Досить, що богобоязливий старець бояришню білим світом, богом і людьми залякав: дівка в монастир проситься. Нам навчителя треба такого, котрий би галицькі чада для життя гартував: цупких, веселих, тямковитих, до меча, до вина й до книги охочих. Святих і без науки маємо забагато. Розвелось їх, як псів.
— Помовчав би, Климе. Горланиш богопротивні речі. До єпископа-владики дійде,— перестерігала жона.
— А якби ти... навчителем, га? — перебив Іван сімейну сварку.
— Спаси і сохрани,— сплеснула Добротвориха в долоні.— Клопоту йому бракує? Най уже чипить над своїми книгами.
— Цить, стара! — Добротвор аж ногою притупнув.— Вічно свій язик встромиш куди й не треба. Русин діло говорить. Боюся лишень, чи зможу.
— Не святі горнці ліплять. Трудно, звичайно. Але комусь треба починати.
Добротвор тер бороду. Вагався.
— Боюся. Не проста це справа — діти. Кажуть: діти — що глина або тісто, можеш з них і янголів і дияволів виліпити.
— Якщо подібних до себе мужів з хлопаків наліпиш — честь тобі і уклін доземний.
— А єпископ? Вовком на мене зиркає, щонеділі з ка-зальниці кісточки мої миє.
— То князева турбота. Князь за тобою стоїть.
— Якщо так — то можна спробувати,— легко здався Добротвор.— Бо таки направду є щось у цьому черепку, — тицьнув себе по лобі,— шкода, аби воно пусто-марно пішло зі мною в гріб... дітей своїх на дочекав-ся-м. Ану, ладо моя,— полагіднів Клим і добродушно ляснув стару по ягодиці,— клади на стіл пиво, бо спекота.
Поки жона бігала до пивниці, вони й про спорожнілу комору біля церкви Вознесіння Христового згадали.
Розмова ця посеред літа відбувалася, за цей час Добротвор кліть-комору до порядку привів: на свій кошт і лавиці в дереводілів замовив, і грубу, щоб дітлахи в морози дрижаків не ловили, вимурував, і азбуківники на липових дошках наказав вирізати. І ось маєш...
День, коли вирішили починати, настав, а жодний діт-лах не явився до школи, хоч і повинно їх зібратися дванадцять — якраз скільки імен списано на грамотці, яку Клим скручує у трубку, мне. Це діти княжих менших людей — тіунів, митальників, вирників, биричів, є між ними й пагінці старійшин братчанських, купців.
Є на грамотці, у школі ж — ні одного.
— Гуп-гуп...— чоботиська Климові топчуть кола посеред хоромини.
Нервує Клим Добротвор.
Русин співчуває навчителеві. Готувався він до сьогоднішньої днини, як до великодня, слів, мабуть, припас для цієї оказії красних.
Ех...
Іван сидить на покуті мовби й спокійно, та спокій цей роблений, гризе тривога: а що, коли сюди ніхто дітлаха не приведе? Нове це діло для Галича, небачене, навіть слово "школа" незнайоме і раніше не вживане, бо позичене з грецької мови. Правда, Іван не полінувався і обійшов усі дворища, з родичами перебалакав, бо передбачав подібне. Родичі начебто жадають дітям добра.
Жадають, а тут ось порожньо.
"Невже дурно снив я про школу, спершу про одну, згодом — у кожному городі, весі. Щоб уся земля прозріла, щоб книги відкривали свій дивний світ не одним тільки боярам. Людям простим сонце теж потрібне.
Невже муж цей Клим піде звідси образою поранений? З виду він грубуватий, душу ж має м'яку, чутливу. Аж помолодів Клим, школу оцю готуючи. Не шкодував ні рук своїх, ні гроша. Він, може, на старість зрозумів, що замало життя прожити лише для себе, себе одного знанням збагачувати. Знання почерпнуті треба комусь передати у спадок".
Іван Русин став насупроти Клима.
— Чув я, навчителю, що Епікур, якому поклоняєшся, сміявся з життейських незгод.
— Ет,— призупинився Добротвор,— сам знаю. Але Епікур у Галичі не жив і школи в Галичі не закладав. Я хіба зможу сміятися з людської глупоти, з родичів моїх но-воуків. Але темні вони, гріх сміятися.
— Пам'ятаєш примовку: тягли ведмедя до меду, урвали хвіст...
— Нема кому тягти, Іванку,— зітхнув Добротвор.
— До князя вдамося. Він обіцяв приїхати на хрестини шкільні.
Про вовка помовка...
Двері відчинилися навстіж. Князь Ярослав з єпископом галицьким Козьмою та боярином Яном переступили поріг. Корзна на них мокрі — надворі хлюпоче. Осінь.
Русин і навчитель схилили голови.
Князь застиг посеред кліті, веселість, з якою переступив поріг, зблякла, брови зійшлися на переніссі.
— Що означає ця пустка? Русин розвів руками.
Ян підступив до Ярослава і впівголоса вибачливо протуркотів на вухо, туркування своє мовби для одного князя призначав, бо жолобком долоні захистився, насправді ж розраховував, що й інші почують:
— Я цього боявся, осподине. Лихі язики розтрубили в городі: чого доброго зможе навчити Клим Добротвор, коли сам він зійшов на пси, добиток вітцівський розтринькав...