Пророче відчуття митців відкидало заплямовану безліччю потайних гріхів, подерту жорстокими вибухами пристрасті, білу пелену брехливої невинності, а з-під неї вискалила до нього зуби бестія. Митець усміхнувся, погладив її по кудлатій голові й підняв з приниження, пороху, гнилі до висоти людини, а її первісні, природні пориви — до висоти гідного людини стремління. Ось так настало відродження мистецтв, які швидко знайшли у невичерпній скарбниці старовини взірці та виправдання. Твори цього нового мистецтва поволі знаходили визнання тільки у відродженій і варварській Польщі та на візантійсько-монгольському сході. Зате знайшли вони у декого дуже розвинене розуміння природи та простодушність, властиві руському народові. Ось чому не завагався Кердеєвич прикрасити гніздечко своєї кралі саме цими першими ластівками нового мистецтва.
Під час обіду старостиха й Андрійко їли небагато, зате жваво розмовляли далі. Мова зайшла про великі події, які сталися в останні роки володарювання Вітовта. У всіх цих подіях брала Офка активну участь. Вона перетягнула чоловіка поміж перевертнів, вона полегшувала Зарембі його діяльність та повідомляла польські кола про задум незалежників. На закид Андрійка, що це не було гарно, труснула гордо голівкою, аж розсипалися її кучері по лебединій шиї.
— Не гарно? Можливо, та, бачиш, подружжя чи любов — це боротьба, в якій одно підкоряється другому. Якби Грицько, взявши мене, показав, крім доброти, ще хоч якусь волю, якесь бажання чи стремління та туди присилував і мене прагнути, якби він показав був яку-небудь силу в своїх змаганнях та прогнав на сто вітрів усіх, хто відмежовував мене від нього, тоді, певно, не мав би причини твій народ називати його перевертнем. А так, куди хочеш, туди він і погнеться, годі ж мені, як хмелині, обплітатися довкола безсилої билини. Я жінка! Не забувай цього, Андрійку, і як жінка вимагаю від молодика жару, палкості, крові, безтямної, п'яної розкоші, від зрілого мужа — поваги, сили волі; бо він голова, не я! Він дуб, я хмелина, моє листячко прикрашає його порепану кору. Він опора для мене, не я для нього, і я, певно, не кинула б його, старого дуба, задля молодого верболозу.
Андрійко також висповідався перед Офкою в усіх своїх замислах, прагненнях та розчаруваннях. Не замовчав нічого, навіть про свій виступ проти Заремби та зустріч з Свидригайлом. Офка слухала його уважно, а коли закінчив, налила йому чарку мальвазійського вина.
— Що ж гадаєш тепер почати, лицарю?
— Раз назавжди відійти від пропащої справи!
— Скажи краще: від тих, що її запропастили! — не згодилася Офка.
— Все одно!
— Ні, не все одно, лицарю, не все одно! Чи нечистий або грішний піп — не піп? Чи не має чинності свята тайна, яку уділяє вірним? Посуд глиняний, але вино благородне, люди грішні, та справа свята!
З подивом глянув Андрійко на Офку.
"Чи це, що кажеш зараз, суща правда, чи тільки слова? — думав.— Якщо це правда, то я шукав правди там, де її не було, а найшов її там, де й шукати не думав".
— Я гадаю вертатися у своє поселля, в південну Київщину. Там, у Юршівці, зводитиму давні порахунки з татарами та князем Кирилом Глинським. Боярин Грицько Кознар, який був колись у мене слугою, привезе мені з Луцька мої гроші та добуте мечем майно; доволі в мене й мого давнього, а з-під шляхетської кормиги тисячами тікатимуть усі ті, що колись бажали прогнати наїзника з рідної землі. Тепер вони, як бджоли до матки, збіжаться до мене, а я за їх допомогою садитиму на вільних землях цілі села. Не можу боротися за волю народу, то можу хоч трудитися для нього.
Офку, видно, захопив його план. Вона відхилилася всім тілом на спинку крісла і дивилася в стелю, наче розмальовувала собі в уяві красу Андрійкового майбутнього.
— Усе то гарно! — сказала врешті тихо.— Та одначе тобі ще не вистачає жіночої любові, яка прикрасила б тобі труд рожами розкоші. Ох, бо ти не знаєш ціни цього, що дає тобі своєю любов'ю кохана людина...
Схопилася з крісла, і не встиг Андрійко відповісти хоч словечко,— вибігла з їдальні.
Вийшов і Андрійко на рундук, а опісля тихою ходою попрямував до вкритого густою осінньою мрякою лісу. Кров молотом стукала у скронях, він задихався, серце, здавалося, розсадить могутні груди. Що значили слова Офки? Невже ж вона надить і його, як надила Кердеєвича, Носа, Сташка та стількох інших. Раз уже відкривала вона йому свої обійми там у Луцьку. Так казав Сташко, та й він сам бачив у неї не холод, не байдужість, а жар невтишеної нелюбим чоловіком пристрасті, яка вирувала в її квітучому тілі. Ах! Це тіло!..
Андрійкові здавалося часом, що велетні пралісу гнуться на всі боки, як верболіз, а холодне повітря не могло вгасити внутрішнього вогню. Вперше в житті бажання любові, нестримне, непереможне, обняло його, мов пожежа, відбирало хвилями пам'ять й кидало все тіло в гарячку, не меншу від тієї, яку щойно переніс. Так, вона наврочила його, ця чудова жінка, та не недугою, а непоборним вибухом невиданої, нечуваної досі пристрасті.
Дрижачи всім тілом, напівзбожеволівши від хаотичних думок та від напливу розшалілої крові, яка, наче полум'я, бушувала в його тілі, Андрійко щораз прискорював крок. І тоді згадалися йому його луцькі проходи по багнах, по нетрях, коли вся душа чинила опір вируванню пристрасті. Але тоді стримувало його бажання геройських, кривавих подвигів, що мали збурити старий світ, а породити новий... Не було місця для любові, розкоші. Та ось тепер нема вже того, що стримувало, а є сильніше від нього, від людей, бога, є нове стремління, певно, означене, ясне, і перешкоди нема ніякої, хіба... хіба опір. Гей! Опір Офки! Де нема стриму для його душі, там нема й опору для тіла! А потім... може, слова її були словами згоди... Може, не буде й опору...
І стрілою побіг Андрійко у дворище.
Смеркало. Понурий осінній день умирав на заході. У віконцях пекарні світилося, видно, служба готувала вечерю. При брамі псар спускав з прив'язі британів на ніч.
Таємничо лежав перед Андрійком рундук та неосвітлені кімнати Офки. Наче злодій, крадькома увійшов у свою кімнатку. З стільчика біля дверей встала біла постать і заговорила тихим голосом:
— Пані жде з вечерею у себе,— вказала рукою на двері у протилежній стіні і зникла наче привид. Це була покоївка Офки. Андрійко лишився сам.
Він глянув туди, куди показала покоївка, і, на превелике диво, у темряві побачив червонявий відблиск далекого вогню або заслоненої лампади. Він подався туди.
У стіні, в якій досі він не помічав ніякого отвору, тепер виявилися відчинені двері. А в цю мить щось ніби кліщами здавило серце перед останнім вирішальним боєм і відібрало йому всю силу, все завзяття, всю певність. Насилу переступив поріг і... завмер у подиві-захопленні.
При червонявому сяйві ватри, яка палахкотіла в каміні, на низькому, подушками та килимами вистеленому тапчані, напівлежала-напівсиділа Офка, вдивляючись у полум'я розмріяним поглядом. Ніжненький обрис її носика та уст вирізнявся на темному фоні сутінок, наче найкращий малюнок італійських
митців. На ній була легенька, напівпрозора муселінова накидка, з-під якої виглядала коротенька — від половини грудей до коліна — кармазинова туніка без рукавів, з глибоким вирізом на грудях та з розрізами по боках. Засліплений казковою появою красуні, Андрійко стояв, як укопаний, і вхопив себе руками за груди, бо задихався.
Та ось підняла краля голівку і поглянула на молодця.
— Добрий вечір, Андрійку,— сказала тихо,— ти вернувся. Ходи! Вечеря жде!
І протягла до нього повну, білу, немовби алебастр, пахучу від амбри руку.
— Офко! — заговорив швидко, задихаючись та запинаючись від невимовного хвилювання.— Офко! Серце моє! Здивуєшся або й злякаєшся нахабності твого гостя, але вибачай! Не під силу мені боротьба з твоєю красою, принадністю і з огнем, який бушує в моєму серці. Ти одна, одна зможеш втишити його бажання, одна ти даси мені квітку любові, до якої молюся, молитися буду, до якої молився вже там, у Луцьку, коли я, як божевільний, відпихав руками від себе щастя. Моєю стань, Офко, якщо не хочеш побачити мене мертвим або божевільним!
Він обняв її білі круглі коліна та цілував їх у безтямі. А на устах Офки зацвів неземний усміх. Її рука ніжно обняла шию Андрійка й намагалася підняти його.
— Устань, коханий! — казала вона.— Устань, я соромлюся, мої коліна нагі, мій одяг у неладі, служба пішла спати, ми самі! Невже ж ти бажаєш користати з своєї переваги?
— Як то? — вигукнув молодець.— Чи тільки те відповідаєш мені на мої слова, які є лише тінню почуттів?
Але ні! Так не було! Усміх на устах став жартівливим, рука відкинула муселінову накидку, а білі, наче слонова кість, повні, розкішні груди полонили зір молодця.
— Чи знаєш, Андрійку, що це я викликала у тебе зіллям гарячку, щоб ти не поїхав? — спитала голосом розбещеної дитини.— Так, бо я хотіла тебе мати при собі, біля моїх грудей, моїх уст.
— Ах!
Швидким рухом обплела шию Андрійка, потягла його до себе, і уста їх злучилися в довгому першому поцілунку. Все тіло Офки, наче вийнята з води риба, вигиналося, в'юнилося, тремтіло. Туніка розхристалася на шиї, білі, пружні півкулі грудей, тремтячі від бажання та жару любові, виглянули з-під золотої борти, і п'яні уста Андрійка припали до них, наче прагнений мандрівник до спілої суниці.
А тоді закрутилося все довкола них у якомусь шаленому вирі безтямної розкоші...
XXVIII
З усім жаром молодої, палкої та сильної людини віддавався Андрійко новій для нього розкоші. І Офка аж тепер переживала весну свого життя. Одно тільки бажання було в обох, одно стремління, одна ціль: насититися самому і дати другому збагнути всю безодню розкоші, яку розкриває перед молодими любов.
Неначе гарні, зоряні сни, минали дні та ночі, тижні, місяці. Більше досвідчена Офка вміла у любовну гру вводити щоразу інші переміни, була невичерпна у дотепах, оповіданнях, пестощах, одним словом — не допускала у буйний квітник своїх любощів найтяжчого ворога любовної пристрасті — нудьгу. Вічно нових тонів любовної ласки добирала пташка, її трелі та переливи завжди полонили вухо чудовою та все новою гармонією, складом, висотою, барвами. Вічно шаліла молода кров, а винахідливість коханки вміла її завжди наче підігнати батогом до дальшого безтямного вакхічного танцю.
Аж десь після іорданівських свят попустили морози, а навколишні селяни почали навідуватись у Незвище.