Здебільшого були се албанці та греки, і один з них з довгою, сивою бородою подобав на українця.
– Здоров був, козаче! – сказав, коли наставник віддалився.
– Здорові були, батьку! – відповів молодець.
Старець засміявся нишком.
– Хе-хе-хе! Батьку, кажеш! Ні, не батько я, не батько, гей, ні! Мені щойно тридцять п'ять літ мине на зимного Миколи. Що чорна борода побіліла, се не диво, коли біла спина почорніла.
– Ти тут довго, брате?
– Два роки, і вже найстарший каторжник, тому-то й взяли до запасних.
Дістатися між запасних, а потому при найближчій нагоді між портових робітників було верхнім бажанням каторжників, та ось у сьому й біда, що хіба один на тисячу добився такого вивищення.
Замовкли оба та стали собі приглядатися. На Юрка зробив сей молодий старець у порівнянні до своїх товаришів велике корисне вражіння. Перш усього його зверхній вигляд носив сліди завзятої боротьби з вошами та брудом, чого не було ні в албанців, ні у греків. Тіла одних, як і других, були просто дозвіллям для всіляких насікомих, а при тім складом бруду, незмиваного місяцями.
Лице каторжника було погідне, вправді не тою погодою молодості, що, повна надії, глядить у будуччину, але погодою діда-козака, який, погубивши молодість, здоровля, силу у лютій боротьбі з ворогами свойого племені, заніс своє останнє добро, непорочну душу дитини за монастирську ограду, щоби так само постала, якою вийшла з лютих боїв, віддати Всевишньому з живо забутої у житті заслуги.
Була се людина, за якою замкнулося життя, наче червона книга. Вона велика, груба, важка, та не видко її жовтих чи сірих листів, лише золотом кований та самоцвітами прикрашений предмет. З потаєним жалем глядів Степан Корчинський на молодця та дивувався, що у нього оставили одіж, білизну і навіть чоботи. Се йому видавалося вельми замітним, і він став запитувати Юрка, яким світом дістався він у каторгу. Коли Юрко оповів, лице Степана прояснилося.
– Ага! То значить, що райс візьме за тебе окуп, се очевидно. Молися, козаче, і уповай, а, певно, вернеш, відки прийшов. Бачиш, ось і одіж тобі не забрали.
– Ах! Бог би з тебе говорив, Степане! – закликав Юрко і перехрестився.
А Степан посумнів та покивав головою.
– Так, так, так, – сказав спроквола… – вернеш, вернеш на ясні зорі, на тихі води, у світ хрещений, побачиш рідню, Дніпро, Тясмин… Гей, Тясмин!
– Тясмин? – запитав Угерницький. – Чому ж саме? Відки ти знаєш?
І Степан бажав саме розказати дещо про себе, коли на помості заграла трубка наставника. Запасні каторжники вмить вхопили котли з поживою для яничарів та моряків і понесли їх на чердак. Кухтові понесли поживу офіцерам у сковородах та горшках, а сам кухар у великому коші на тарілках та полумисках поніс вечерю райсові у каюту.
Юрко пішов зі Степаном, щоби його не спарували з ким другим, і ніс разом з ним чималий казан баранини з рижом. Коли ішли по східцях, замітив Юрко, що носильники раз у раз погружали руки у гарячий риж та добували відти кусні м'яса.
– Бери й ти кусень! – шепнув Степан. – Краще хай з'їдять по тобі, чим ти по них.
Юрко послухав, хотяй при сьому попарив собі руку. Одначе аж опісля поняв, що се значить мати дещо кращої поживи, коли побачив за півгодини обслинені та обпльовані кості та вишкребки рижу, які кинено у цебри, призначені для каторжників.
– Бачиш, – сказав тоді Степан, – се наша пожива!
Юрко глядів з відразою на брудні, неозначеної краски помиї та бридкі охляпи, що становили цілу поживу веслярів.
Чотирьох хлопців треба було, щоби двигнути цебер з тою поживою, за ними поступав дозорець з батогом та помічник кухаря з великою деревляною варехою. Увесь той похід поступав здовж помосту і зупинювався поруч кождої лавки. Тоді п'ять чорних, брудних, жилавих рук протискалося з несказанно брудними, бо ніколи не митими мисками настріч надходячим. Велика вареха поринала у казані і наливала у миску повно юшки з якимсь навгад захопленим відпадком та кількома кусниками розмоченого хліба. Се було все.
Серце рвалося глядіти в сі глибоко позападані, мутні очі, що хвилями горіли дикою жадобою їди, їди якнайбільше, хоч би й сеї прегидкої юшки, щоби лишень залляти та зацитькати сього найлютішого ворога усеї живини – голод. Веслярі дрожали під ударами батогів, які розтинали, мов ножем, шкіру на тілі, тряслися, наче від пропасниці, зуби ударяли об себе, мов у дикої звірюки, що ладиться до скоку, а очі гляділи, мов на ворога, на того, що одержав більшу кістку або більший кусник хліба.
Здавалося, ось-ось кинеться зголоджена людська собака на товариша та вирве йому з рук сей кусник завидної страви. Але й про се подбали мудрі слуги падишаха, у якого було чимало знаменитих шмагальників. З неминучою точністю спадав кінець батога на хребет саме того, хто хоч би лишень одним движком оказав непослух чи невдоволення. Удари такі сипалися на каторжників при всякій нагоді як кара, упімнення або й простий поклик, і за кождим разом оставали по них криваві пасмуги.
По випорожненні одного казана приносили запасні другий, третій, доки вкінці кождий каторжник не одержав повної миски. Остаток віднесено назад до кухні, де кождий з носильників міг поживитися досхочу. До того одержували вони ще часами кусник сухого хліба, жменю фіг чи що інше. Се були також привілеї, на які завидували усі каторжники запасним.
На превеликий подив Юрка, набрав собі Степан повну миску "страви", а й Юрко вчинив те саме, хотяй і не знав, нащо се. Коли вже оба опинилися на східцях, які вели з кухні на поміст, відставив Степан свою миску і, добувши з кишені вкрадене м'ясо та хліб, з'їв усе дочиста. Те ж саме вчинив і Юрко.
– Тепер віділлємо дещо юшки з наших мисок, буцімто ми вже з'їли, – пояснив Степан, – а проче роздамо нашим, яких тут є добра половина. На других галерах у Кафі є їх ще більше, але наша приїхала сюди зі Стамбула, де бувають греки, албанці, серби, волохи, мадяри, венеціани. Наші є, бач, найбідніші, бо у них найбільше сили та витривалості і їх беруть завсіди до весел, а тамтих прочих до легших робіт. Тому-то їх більше й гине…
– А чи дозорці не заборонять нам давати милостиню? – запитав Юрко.
– Ні! Віра Магомета о много краща від віруючих, Вона каже давати милостиню, і ніхто не заборонює давати її навіть злочинцям.
І Степан з Юрком пішли на поміст. Дозорець, перед яким станув Степан з мискою, махнув лише головою і відійшов хмурно геть. Степан знав напам'ять усіх земляків на галері, а вони знали його. Та ніхто з них не рвався до їди, бо всі знали, що одержать її найслабші. Погляди глибокої, несказанної вдяки винагородили Степана й Юрка за їх добру волю, і були вони такі щирі, такі м'які, такі якісь… дивні, що, вертаючи, Юрко мав сльози у очах. Довго глядів на нього Степан, а далі поклав йому руку на плече й сказав:
– Добрий ти чоловік, Юрку, шкода лишень, що тут пропадеш, як і я, наче собака під тином. Тому мені здається, що ти повинен би попробувати виплутатися. Поговори з райсом, напиши лист до хати, може, що з того й буде. Бачу, що ти не простий чоловік, може, навіть шляхтич, а се завсіди щось значить у тих панів з Ляхистану.
– То наш райс? Як називається? – спитав Юрко, який не знав, що Івашко є райсом галери, бо при приході на корабель був непритомний.
– Абазе-бей!
– А…ба…зе…? Ага?
– Та ти його знаєш?
– Знаю! Се гайдук Бялоскурського, Івашко, він не лях, а русин.
– Гм! Тепер то вже розумію, чому-то він тебе не посадив відразу на лавочку та ланцюг. Ну! Торгуйся з сим окаянним, а якщо й він тебе знає, то, певно, погодиться… Відки ти його знаєш?
Юрко став оповідати усі свої пригоди. Мовчки слухав Степан оповідання, а далі каже:
– На сих землях, що тобі дав король, за сей час осіла чимала козацька слобода, а я саме з неї походжу. Саме як я вибирався на Січ, донеслося до нас, що наші землі віддали якомусь там панові, тому чимале було у нас із-за того збентеження.
– Як-то, чому? Що вас обходить пан?
– Пан, звісно, скаже робити панщину або забиратися геть, щоби на землях осадити підданих. Звичайно, піддані, яких привезе пан зі собою, розлізуться йому до року, нових дасть Біг, з Поділля, а тоді приходиться спроваджувати нових або продавати майно якому вельможі, що одержує цілу армію гайдуків та придворних козаків, а сі не пускають підданих з села. Лише деякі не рухають козацьких слобід та хуторів, а зате завсіди за гріш, кожух, мірку гороху, фунт олова чи відро горівки найдуть доволі бідняків-козаків, бурлаків, утікачів, які беруть землю на відробок або й стають на панському лані як робітники, та таких панів мало. Се православні дисиденти або чужинці, а таких між панами небагато. Ось чому й ми непокоїлися і благали Бога та Матінку Його Святу, щоби той пан, заки заїде на Тясмин, скрутив собі карчило десь у самітньому куточку. Тепер, бачу, що нічого було боятися. Напротив, не прийдеш ти, прийде другий, а той не буде такий добрий, як, напевно, був би ти.
Юрко усміхнувся.
– А навіщо вам там у степу пана? Не буде доброго, так злого по шапці – і кінець.
– Та воно так буває не раз. Найпоганіший лях мусить у нас зм'якнути, бо у нас свойому чи чужому кривити душею не вільно, а як вільно, то тільки один раз… Але, бачиш, добрий, розумний пан на Україні – се вельми потрібна людина. Він у нас швидко сотником буде або й полковником стане, він даватиме усьому лад, а що у нього і власна сила, і вплив є чималий, то він нашого брата-козака старостам чи підстаростам або й звичайним собі панкам в поталу не дасть, вдову оборонить, сироту пригорне, у татарву з гармат плюне, бо куди там нашому пограничникові до гармат!
– Тому-то й Конашевич так намовляв нас поселитися на Україні.
– Весла в руки! Разом берись! Готово! Раз, два! Раз, два! – залунав голос із помосту.
Корабель заколихався, обертаючись боком. Сухий гомін роздався на помості, плюск та скрип весел, удари босих стіп на помості, відтак проймаючий свист сопілки – один, другий, за третім усі весла рівночасно ударили об воду.
– Ходи на поміст! – сказав Степан. – За хвилю й так покличуть.
– А ти відки знаєш?
– А ось чуєш – вітер.
І справді, вітер, який увесь час дув з північного сходу та ніс галеру на своїх крилах, мов ту птицю, ставав тяжким ворогом з хвилею, коли ніс корабля звертався на північ.