Гарна леґенда!
В самому місті Запоріжжі я довго не барилася. Переночувала у старих своїх господарів, Булів. Почула тут сумну новину. Оту Клаву, що жила разом зо мною в них, спіткало нещастя. Посковзнулась у хаті, розбила коліно, з того стало зараження крови, — відрізали ногу. А дівчина ж — як маківка! От така ще доля буває, — казала я собі, — а ти, здорова, ще нарікаєш на свою долю!
З Запоріжжя починалась мета моєї екскурсії. Це ж тут, у Запорізькій області, існують найбільші комуни тих сміливців, що добровільно вирішили запровадити комунізм у своєму власному побуті, щоб показати одноосібному селянському морю приклад і перевагу колективного господарювання. Є тут їх більше, але в Обласному земельному управлінні мені порадили одвідати тільки три.
Про ті три запорізькі комуни ("Авангард", "Іскра", "Незаможник") є написані нариси (у журналі Плуг ч.ч. 10, 11, 1928 р. та ч. 2, 1929). Ними розпочався новий етап моєї літературної біографії. Спочатку слава, а потім знищення, розгром. Не повторювати ж тут, що я в тих комунах бачила, я нічого тепер не додам, а написано було щиро, нічого міняти в них не треба, все правда. Писалося тоді не для того, щоб ворожо покритикувати, а з позиції зафіксувати епохальні перші кроки нової ери, з усіма плюсами й мінусами, для виправлення помилок, а також для майбутніх поколінь, щоб знали, як нова ера починалася. Я ж була цілком радянська людина і ніякої подвійної бухгальтерії не плекала. Не в мойому характері. Це я підкреслюю, бо при всіх наступних знищуваннях мене я почувала себе морально сильною: я хотіла і хочу працювати для українського народу в таких умовах, у які мене поставила доля народження, у легальних рамках. Ця моральна опора давала мені силу витримувати наступні шторми. Але це все прийшло потім. В той же час я просто наївно писала, що мої очі бачили, не здогадуючись, що то буде потім.
Нариси мої були слово в слово видруковані так, як я писала, тільки один раз Пилипенко усунув, — то хіба тут, з ретроспек-тиви 40-а років, поновити?
... У комуні "Іскра" я сиділа на ґаночку контори комуни, як прийшов один чоловік із блискучими очима. Це — голова комуни "Червоний стяг", Бабенко. Він чомусь пройнявся великим довір'ям до мене, мав охоту розповідати і ми багато часу провели в розмові. Це був поет степу. Як захоплено говорив він про свій степ, про найменшу цяточку, що її видно його орлиним оком! Ні гір, ні лісу не любить він, вони його душать, давлять. Від його захопленого малюнку степу і я побачила степ інакше, — дійсно, безмежний простір, обрій! Дихай на повні груди, відчувай, що все до найдальших обріїв — твоє.
З ентузіязмом і про Нестора Махна говорив Бабенко. (Цю частину Пилипенко усунув). Це ж навколо саме та місцевість, де Махно мав свою столицю, Гуляй-Поле. Вже сама назва чого варта! Бабенко ж (член комуністичної партії) розповідав, який величезний авторитет і любов мав Махно серед тутешньої людности, просто пієтет. Та й видно було. В самого Бабенка розгорілися очі.
Я тоді в нарисі подала повніше, під свіжим вражінням, та й свої ремінісценції. Це ж усі тут — нащадки запорозького козацтва, а махнівщина — рештки тієї вольности, атавізм, чи як би сказати. Тепер я ще більше могла б додати. Це ж тут був скитський осідок, країна Герое, скитські царські могили. Скити були воєнні люди, нарід-військо, всі озброєні, всі ладні щохвилини битися. Вони — діти степу, і ця Бабенкова поезія степу може далекий відгомін світовідчування скитів. У Махна ж і методи були скитські. Сьогодні — всі мирне населення, а взавтра — всі військо в поході. Сьогодні тут, а взавтра — за сотню кілометрів. Отже, це значно глибше, ніж козаччина.
Я, мабуть, про духовну спадщину козаччини таки говорила, бо Бабенко дивився на мене з закоханою побожністю і був до кінця мого перебування в комуні на цьому високому регістрі.
Це й була та атмосфера, що мені була потрібна. На тлі піднесеної ейфорії — жар дружби і поклади найкращих несподіваних вицвітів думки, сказані з найбільшою щирістю, безроз-рахунково. А був же цей Бабенко малоосвічений селянин, тільки з дуже поетичною душею. І навіть не був такий, щоб я мала в що закохатися, тільки з дуже блискучими очима. І не дуже молодий, сім'янин з двома дітьми.
Дякуючи Бабенкові, я ближче познайомилася з родиною Власа Чубаря, тоді голови Раднаркому. Сестра Чубаря була член цієї комуни. Неписьменна худа селянка. Хоч молода, а вже змучена. Чоловік її був заступником голови комуни, також наче з хреста знятий. Комуна була дуже бідна, стояла на белебені, не було там затишку. Степ, довгі будинки, наче стайні чи заїзди, з кімнатами для кожної родини.
Бабенко розказував:
Мати Чубаря ніяк не могла звикнути жити в місті. Вона любила виводити курчат, а в місті цього нема. Як поїхала до сина в Харків, у ті гойні наркомівські палаци, то довго не всиділа, скоро закомандувала, щоб відвезли її назад у село. Батько — п'яниця, щб про нього більше говорити? Бідна, безземельна родина. Сільський пролетаріят.
А самого Власа Чубаря біографія така:
В 16 років пішов він у Миколаїв, найнявся робітником на заводі кораблебудування. А там діяв підпільний революційний гурток, що його провадив Артьом (Це партійне псевдо, справжнє прізвище — Сєрґєєв). Артьом завербував і Чубаря, молодого хлопця, та й виробив із нього більшовика. Ось чому Чубар, хоч і чистокровний українець, ввійшов у революцію, як російський комуніст. Якби на тому заводі був діяч революції українець, то взяв би під свою опіку молодого хлопця, що однаково не замириться з царським ладом, то був би Чубар діячем УНР. Не було, значить, у нас своєї революційної інтелігенції, що пішла б у всі закутки та скерувала б в українське річище молоді сили? Тут — Артьом, у Жашкові — Амханіцкій... То російська орієнтація й розпаношилася в українському підпіллі, так вона й вийшла на поверхню, коли революція розтрощила трон.
Якби я не бачила Чубаревої родини, то й не знала б цього. І не розуміла б, де взялися оті комуністи-українці в лавах КП(б)У, у філії російської компартії, ті, що фігурували в поставленому від більшовиків радянському уряді України.
5
Вже як їхати, то їхати! Я розохотилася і після цих трьох комун поїхала ще далі, на Кубань. Розігралася жадоба засягнути якомога більше вражінь.
Із міста Запоріжжя поїхала я на Маріюпіль, Таганріг, Крас-нодар... Там "по дорозі" заходила в музеї. Із тодішніх вражінь ніколи не забувається одна картина, що я бачила в маріюпіль-ському музеї. Оцей самий степ, що навколо, але не такий, як бачив його Бабенко і я з вікна поїзду, а повний містерії. На небі, після заходу сонця, червоні тучі билися з синьочорними і вся атмосфера була закутана в містику, ця містика просто висіла в повітрі. В тій, наснаженій битвою хмар, містерії мріли на обрії могили, цілий ланцюг їх. Дійсно, так як казав Бабенко: тільки в степу можна побачити таку велич на небі. Ця незабутня картина з її настроєм всемогутньої сили степу й неба щораз вертається до мене, наче я в дійсності, а не на картині таке диво бачила. Це відбито в "Епізоді із життя Европи Критської" та "Золотому плузі".
У таганрізькому музеї я дивилася на портрети царського дому Романових. Особливо вразила Катерина Друга. Оце ж та вража баба, що занапастила степ широкий, край веселий, як співав мій батько, коли я була ще мала. Пересичена, тупа, безвиразна пика грубезної бабери. Якийсь реаліст без прикрас змалював цю вражу бабу...
Кубань мене дуже вразила своєю рівниною. Ну, стіл! Ні горбочечка, ні ярочечка, ні долиночки, ані деревиночки. Але там, куди я добралася, вже видно було снігові гори, вони наче снилися, наче привиджувалися.
Ото там я побачила кубанські комуни. Уже з буйними садами, тополями. Все це тут росте, аби тільки насадити. Одна комуна була на базі жіночого монастиря, а друга — на базі якогось поміщицького маєтку. Була й у містечку, на базарі... Все те, що я там бачила й чула, є в нарисі "Ех, Кубань, ти, Кубань, хлібородная..."
Але як же так? Бути біля тих заманливих блакитних гір із білими верхами, біля Чорного моря — й не бачити? З Краснодару я й поїхала до Новоросійського, щоб іншою дорогою, трохи морем, добратися до Теодосії, а там уже сісти на поїзд — і до Києва. А чом би не заїхати до Геленджика? Ось тут, тільки сісти на маленький пароплав, що курсує між Новоросійським і Геленджиком безперервно. Сама назва кличе. І це ж уже морське узбережжя.
Про Геленджик у мене могли б вийти новел я, і я не раз думаю, як би так це використати, — та ще й досі не трапилося вловити в рамку. Чи й трапиться? То хай уже тут пришпилю.
* * *
На палубі пароплава, що йшов з Новоросійського попри Геленджик, сиділа якась сім'я: чоловік, жінка, дитина. Щось їли. Я їм доручала свого диктового баула, коли відходила, — і так уже познайомилися. Але як пароплав почав давати сигнали, що вже наближаємось до Геленджика, чоловік почав метушитися, відразу перестав бути членом родини. До містечка треба було допливати ще катером, — то ми вже були наче й знайомі. Він їде до брата-аґронома в Геленджик, сам із Полтави. Зветься
Олесь Калиниченко. — Я теж до Геленджика. — То будьмо знайомі! — Будьмо! — відказую й я та називаю своє прізвище.
Людина не відзначається нічим особливим, може якийсь технік, але й не віє від нього непорядністю. І так воно в дійсності й було. Ми зійшли з катера, а що вже темніло, то Олесь не пішов шукати брата. Я ж мала наставления до звичайної своєї екскурсбази, як і скрізь у кожному місті. Гаразд, і він так...
Знов його прийняли за члена родини, тільки тепер уже не я, а господиня екскурсбази. Вона вирішила, що я його жінка, і вже дає окрему кімнату. Довідавшись із моїх протестів, що ми чужі, випадкові знайомі, господиня замкнула мене в канцелярії, бо в неї не було іншого місця, а його примістила десь між чоловіками.
На ранок... Що за чудовий, умитий, золотий ранок, що за гарне містечко! Вмиваюся в подвір'ї біля криниці, а тут знайшов мене вчорашній знайомий, — треба ж поснідати! Тоді вже й брата його пошукаємо. Еге-ге! Як вийшли ми в містечко, а там — базар! Такий, як у нас на Україні. Повнісінько людей, усі возами, всюди українська мова, українські лиця, одежа. Базар захряс у городині, садовині, кавунах, рибі всіляких Гатунків, ковбасах.