Микола і булавний ішли зігнувшись, так що за житами їх не видно було. Коня Микола тягнув за собою, але кінь був дуже голодний, щораз ставав пастись, тягнути його стало важко, і Микола пустив повід. Кінь увійшов у збіжжя і почав спокійно пастись. Улани, думаючи, що вершник убитий — інакше не покинув би коня,— перестали звертати увагу на дорогу.
Заспокоєний, що не чути посвисту куль над головою, булавний встав на весь зріст, оглянувся, але в той же час кулеметна черга кинула і його на землю. Микола оглянувся, йому видалось, що булавний убитий. Охоплений жахом, повз далі. Сонце палило немилосердно. Після вчорашньої зливи земля парувала, було душно і парко, як у лазні. Повзти далі не стало сили, серце билось, розпирало груди, піт лив струмками, перед очима попливли золоті кружальця, в грудях хрипіло. Полежав хвилину непорушно, втягнув у груди повітря і знов поповз. Аж ось нарешті долинка, а за п'ятдесят кроків ліс, улюблений ліс, в якому відоме кожне дерево; он і рогачка, і ялинник, де він не раз виглядав лиса, он балочка, де убив вальдшнепа на тязі. Все це рідне, близьке, під боком, а дійти до нього не дають вороги.
Микола знов зупиняється. Стрілянина припинилась. "Улани під'їжджають, певне, ближче,— думає він,— якщо не втечу,— під'їдуть і зарубають на порозі дому, зарубають напевно, помстяться за побитих товаришів".
Спонуканий невідомою силою, він зривається на ноги і біжить щодуху до лісу. Добіг і падає на викіп, бо перелізти його вже не може. Вся енергія вичерпана остаточно. "Тепер уб'ють,—думає він,—неможливо, щоб не помітили. Улани йдуть слідом, вони вже винищили або в полон забрали всю сотню, бо не чути ні одного пострілу". Він знає, що, лежачи на викопі, який оточує ліс, являє собою добру мішень, в яку не потрапити неможливо, отже, смерть неминуча. Він припадає грудьми і головою до викопу. Може, в траві не помітять. Але, наче у відповідь на цю думку, заграв ворожий кулемет, і кулі захлюпотіли у воді, що зібралась від учорашнього дощу в рові. Кулі б'ють коло самих ніг. Досить підняти рило кулемета на один міліметр угору, і вони переріжуть його навпіл.
"Невже уб'ють? Отут, у рідному лісі, на порозі дому, де завжди, щодня чекає мати? Не може бути".
Неймовірним зусиллям він схоплюється і перескакує викіп. Зразу сили прибуло. Навдзогін йому б'є кулемет, але тепер він більше не страшний. Кулі просви-стіли в листі дубів, і все затихло. Микола оглянувся — чотири вершники повернули назад в село. Від його сотні пролунало кілька пострілів. Значить, ще дехто залишився. "Слава богу, зараз вони зійдуться в лісі". Микола пішов по знайомій стежці. Вона була вогка, де-не-де стояли ще калюжі води. Він згадав, як недавно ще бігав по цій стежці босоніж; як тоді приємно було, як щасливо. Додому залишалось усього сто — сто п'ятдесят метрів. І він біжить. Страх перед смертю, що відібрав був сили, відійшов на деякий час, і сили повернулись. Микола біжить. Ось уже рідшає ліс, от уже видно знайому цямровану криницю з грубим валом і величезним дерев'яним колесом, з ручками для двох пар рук, бо одна людина не витягне важке, оковане залізом відро. Ось і корито для поїння коней і корів. Не раз він, маленький, їздив сюди верхи поїти коней, і яка це була приємніоь! Уже видно будинок Смяловського. Микола пригадує, що пан уже давно в могилі, а його Ванда — жінка другого.
"Який несподіваний кінець цього панка",— думає Микола.
Пройшовши тихо повз зачинені наглухо двері порожнього будинку, Микола швидко минув грушу, другу, великий кам'яний сонячний годинник на мурованій тумбі. Нарешті ганок. На ґанку вся сім'я. Крик здивування і радості.
— Миколю, сину мій! — кричить мати і біжить обнімати сина. Підходить батько, усміхається своєю доброю, ласкавою усмішкою, дід, бабуня, сестра, брат. Він переходить з одних обіймів у другі. Питають, звідки він, що з ним трапилось.
Бабуня побігла готувати їжу, а він сів на ґанку і не може говорити, почуває, що він уже чужий тут, що війна забрала у нього право жити в цій хаті і любити цих безмежно дорогих йому людей, що він тільки гість і на дуже короткий час.
— Розповідай же, що з тобою?
Коротко він розповів про події останніх днів.
— А де ж твої люди, твоє військо? — питає дід.— Ти, чей же, командуєш якоюсь частиною?
Микола каже, що з Пантелихи вивів ще сорок п'ять людей, а скільки залишилось зараз, не може знати.
— Йшли вони цепом з села до лісу, фельдфебеля, здається, вбила куля на горбку зараз за лісом, по рештках сотні стріляло кілька кулеметів, скільки людей залишилось з неї — не знаю, очевидно, чоловік п'ять-шість.
— Куди ж ти, сину, тепер? — питає крізь сльози мати.
— У світ широкий, мамо. Пам'ятаєш, як мені маленькому співала? "Сини мої, гайдамаки, світ широкий, воля, ідіть, сини, погуляйте, пошукайте долі!" Пам'ятаєш, матусю? От тепер я іду у той світ широкий, іду на Україну. Чи знайду долю, чи загину — не знаю, але я мушу йти.
— Залишайся, сину,— просила мати.
— Ні, залишитись не можу.
— Спочатку сховаємо, а потім перебудеться якось усе, уляжеться, і разом будемо...
— Ні, мамусю, мій шлях — туди. Тут не залишусь. Він глянув на заплакані очі матері, і серце стиснулось від болю.
— Не плачте, мамо, все буде гаразд, я до своїх іду, не до чужих.
Батьки видивились на сина.
— До своїх? — перепитав батько.— Кого ж ти вважаєш за свого? Таж на Україні, куди збираєшся іти, ще не вщухли бої. Воюють білі генерали, Петлюра, червоні, там ще три різні, ворожі між собою влади. До якої пристанеш, з якого табору тебе виглядати?
Микола не чекав такого питання від батька. Увесь час вважав його аполітичним, лояльним, як тато сам любив називатись, і раптом таке несподіване питання.
— Ви, татуню, як бачу, почали розбиратись в політиці,— пожартував Микола.— Політика сама вас захлеснула, хотіли ви того чи ні. Пам'ятаєте Лебеденка, він це колись не раз пророкував.
— Пам'ятаю, сину,— промовив сумно старий учитель.—-У наш час, видно, не можна стояти осторонь від неї, як і від життя, треба йти з ним або проти нього. Так з ким ти, до якої влади лежить твоє серце?
Микола усміхнувся.
— Я певний, що самі знаєте, куди клониться моя душа, а тільки хочете переконатись, мати певність, що не помилялись. Я піду, тату, з тими, перед якими ясна дорога, перед якими майбутнє. Уроки Лебеденка, а потім Івана Думи, хоч і жорстокі, не пішли намарне. А потім життя на практиці показало вірний шлях. Цілий рік я барахтався в липкій грязі, в багні нашого галицького так званого уряду. Ці випадкові люди бавились у міністрів, у війну, бавились, а люди гинули, не нарочито, як кажуть діти, а справді гинули від куль і тифу. Ось у мене в сотні іце вранці було сорок п'ять бійців, а зараз уже, може, нема ні одного. Я сам не знаю, яким чудом врятувався.
Родина слухала, тривожно затаївши подих, сповідь хлопця.
— Так ти до червоних? — уточнив батько, коли син замовк.
— Так, тату, до червоних. За ці слова моє начальство вчора ще розстріляло б, а сьогодні воно вже ні про що не дбає, тільки б урятувати власну шкуру.
— Так, так,— похитав головою батько.— Куди ж вони подадуться, оті твої начальники?
— Хто до Пілсудського, хто до Петлюри.
— А до червоних?
— Туди їм нема дороги,— сказав Микола. Запанувала коротка мовчанка. Несподівана зустріч
попереплутувала людям думки.
— Ти там десь, певне, Івана Думу зустрінеш,— перервав мовчанку Євгенчик, що досі тільки прислухався до розмови батька зі старшим братом.
Товариство знов пожвавішало. Пригадався той день, коли Іван завітав до лісничівки після довгої перерви, зовсім не подібний до того, яким його знали в селі.
— Іван Дума давно, три роки тому, додумався до того, до чого я прийшов тільки недавно,— промовив з жалем Микола.— Він і тоді, коли приходив до нас, мав про все ясну думку і непохитну волю. Я тоді вже пізнав, що він має перевагу наді мною, але боявся собі у цьому признатись.
На порозі з'явилась бабуня і запросила внука до кімнати.
— Правда, їсти хочеться,— погодився Микола.
— Ходи, сину, ти голодний,— сказала ласкаво вона.
Раптом зацокали кулемети, потім десь зовсім близько, можливо, зразу за криницею, затріщали рушниці. Микола схопився — там відбивались рештки його сотні.
Кулемети замовкли. Рідкі рушничні постріли лунко розходились по лісу, усіх бійців, судячи по пострілах, лишилось, мабуть, не більше десяти.
— їсти вже нема часу,— каже Микола.— Я біжу туди.
— Сину...—заплакала мати.
— Іду, прощайте, рідні!
Пролунало знов кілька пострілів. Микола спішно прощався.
— Де ж бабуня? — спитав.— Хочу її обняти.
Вона з великим поспіхом виринула з темних сіней, несучи буханець хліба і шматок масла в білій пілочц^І. Старенька завжди пам'ятала про те, про що інші іноді забували.
— Прощайте, рідні! До побачення!
Не знав Микола, що не всіх застане, повернувшись.
За хатою залунали чиїсь важкі кроки. Хтось наближався. Микола витягнув з кобури пістолет. З-за рогу виглянуло мокре від поту, втомлене, але всміхиепе лице Захарчука.
— Он де ви,— промовив вій радісно.— Я й подумав, що, може, ви тут.
— Живі, слава богу?! — спитав Микола.
— Поки що живий.
— Страшно радий! А я у своїх. Це мої батьки, а це дідусь, бабуня, сестра, брат — вся моя родина, — представив Микола.— А де решта сотні? Я ледве живий вискочив із цієї халепи.
— Я бачив, як по вас били із чотирьох кулеметів, коли ви лягли на окопі. Слава богу, що все щасливо обійшлось.
— Так, а тепер в дорогу.
— І то негайно,— сказав Захарчук.— Розвідка знахабніла, побачили, що нас мало, і в'їхала в ліс. їх багато, а у нас із сотні залишилось усього сім бійців.
— А решта?
— Не знаю, де решта. Може, перебита, може, уже в полоні, а може, причаїлась у хлібах, щоб не йти далі. Поспішаймо, щоб самим у полон не потрапити. Нас не пощадять...
— Ходім, прощайте, рідні. Буду боротись за вашу кращу долю, за скоріше побачення на вільній землі...
Вся сім'я поникла головами, заплакала. Микола скинув картуз, поклонився в пояс і вже мовчки пішов за Захарчуком. Перед ним стелилася дорога в світ широкий, в Україну Радянську.
1957-1958
Кінець першої книги
Книга друга ВЕЛИКІ НАДІЇ
Роман
За всіх скажу, за всіх пере6ояію.*і Л. Г. Тичина
ЧАСТИНА ПЕРША 1
З воріт великого триповерхового будинку по Губернаторській, № 3, вийшов молодий, високого росту чоловік і дуже швидко, майже бігом пішов тротуаром, час від часу тривожно оглядаючись назад.