Не скажу, як би воно далі було, але зараз принаймні додержав би. Ти ж не ганчірка якась там, а вольовий хлопець. Чи я тебе змалку не знаю!
— І я за такого мав себе. Та, може, й був.
— А зараз? Скажи, Гришо, що сталося? Як другові скажи. Чи, може, що ото за сніданням тоді у Бондаренків подряпались трохи, то вже й за друга не маєш мене?
— Та що-бо ти! — навіть посміхнувсь невесело Грицько.— 3 ким цього не буває!
— І я так думаю. Один мудрець сказав якось: істина народжується в суперечці. Отак і в нас повинно бути. Ще не раз ми з тобою, напевне, зчепимося. Бо і я не непогрішний, та й у тобі плутанини немало. Коли б ти мені чужий був, чи ж морочився б тоді з тобою. Хоч і бачив, куди ти котишся. Хіба що коліном піддав би під зад — для більшого розгону. Ну та зараз не про це мова.
— Давай сядемо,— сказав Грицько,— бо я вже так находивсь та настоявсь на ці три дні перед вікном отут, що ноги не тримають.
Сіли на ліжку, бо в маленькій хатині, заставленій скринею, широким дерев'яним ліжком та шафою з посудом, лише один стілець і був, та й то стояв так незручно, що, сівши на нього, ніде було з коліньми дітись.
— Хто тебе підмінив? — почастувавши Грицька цигаркою і сам закрутивши, продовжував розпитувати Артем.— Батько твій каже: чи його зіллям яким напоїли!
— Ото зілля те, в пляшці,— хитнув головою на вікно.— Будь він тричі проклятий, хто перший видумав її! На нашу погибель! З цього все й почалось.
— Тебе, Гришо, чомусь Марійчина розповідь збентежила дуже. Про нову вчительку.
— Та оце ж вона і е. Шлюха ота сама. Чи й сам не знаю гаразд: може, просто навіжена! У Діденка на квартирі зустрілися. А вперше — в українській книгарні. Ото вона мені й книжок наодбирала. На скрині оце.
Артем взяв з купки кілька книжок і став переглядати.
— Ще й не розрізував.
— Не знаю, не читав,— сказав Артем, переглянувши книжки.— А це,— затримав у руці товстий том,— відомий сочинитель. "Михайло Грушевський. Коротка історія Ук-раїни-Руси". Голова Центральної ради. Цього — цікаво було б.
— Ну то візьми. Мені не до того.
— Та й мені зараз ніколи. Нехай іншим разом колись. Ворогів своїх теж треба чим краще знати. Ну, та це ми збочили трохи. Зустрівся, кажеш, у Діденка. До речі, в одній партії з оцим Грушевським. Ну, ну?
— Як годиться для зустрічі, випили за вечерею. Не те щоб і багато: пляшку вдвох. Ну й вона чарку. Та й Павло більше пив за кумпанію. Якусь йому там іще роботу треба було для своєї газети зробити. Не те щоб і багато, кажу, але — без звички. Коли я її пив? Іще в п'ятнадцятому році, як відступали у Польщі,— скільки ми тих винокурень спалили! Таж відтоді два роки минуло — і нюхати не доводилось. От і розвезло. Ну й що б же було лягати спати.
— Авжеж! А ти?..
— Може б, і ліг був. Павло мене у себе ночувати залишав. Коли б... Але я не згадав тобі ще про одно. Що мені Діденко перед тим розповів про Орисю.
— Що саме? — спитав Артем, бо Грицько замовк, і мовчанка дуже вже затяглась. Але Грицько й тепер мовчав.
— Ну, вже догадуюсь: про ворота, що Пожитьчиха дьогтем вимазала? Ой, дурень! Та вона ж і не їй самій, аж трьом. Всім, з ким чоловікові її на сцені доводилось... Всі ролі жіночі перебрала. А ти, Грицьку, повірив! Погано ж ти Орисю нашу знаєш!
— Та хіба я кажу, що повірив! Щоб так уже твердо. В хатині на якийсь час залягла мовчанка.
— І це зовсім не через те, що погано, як кажеш, знаю Орисю,— після паузи перший озвався Грицько.— Все це через війну. Куди тільки вона своєї трупної отрути не пустила!
— Не зовсім розумію,— признавсь Артем.— Ясніш кажи.
— Не знаю, як у вас, у саперів,— почав Грицько,— а втім, на війні всі солдати однакові. Всіх однаково війна нівечить. Не дивиться хто він: городянин чи селянин, бідний чи багатий, якої він нації... Всіх тварюками робить.
— Ну! Так уже й усіх!
— Особливо мене дивувало завжди — чого це стільки помиїв солдати виливають на жінок. Так, наче серед них немає ні матерів, ні сестер, а всі тільки розпутні молодиці. Попервах місця собі не знаходив. У землянці, бувало, як заведуть, в шинелю голову замотував. А потім звик. А далі, якось мимоволі, і сам став думати: а біс його зна! Хіба я світу бачив?! Чи, може, то наша Вітрова Балка не така? Дурниця, звичайно! Чого б їй не такій бути? Якби глибше колупнути, знайшлися б і в нашім селі отакі. Та, може, це і взагалі неминуче для кожної жінки, та тільки до якоїсь пори тримається кожна, до якогось першого випадку. Ото й про Орисю тоді... А вона що за виняток? Не з одної хіба глини зліплена?.. Отоді, в Польщі, вперше на віку з жінкою переспав. Знаю, противно тобі слухати це...
— Вивертай уже все,— стримано мовив Артем.— Полегшає, може.
— І якраз була з отаких, про яких ото під регіт у землянці. Правда, тоді теж випивши був. Якраз на винокурні стояли. Спирт у цистернах охороняли. Щоб цілий корпус не перепивсь. Дещо вивезли для госпіталів, а потім і цю винокурню спали-ли-таки. Але не подумай, Артеме, що я — про винокурню тому згадав, щоб якось виправдатись. Зовсім не тому. Бо потім було і в тверезому стані. Це вже в шістнадцятому році, у Білорусії. Цілий рік стояли там на одному місці. Позиційна війна почалась. Близько станції Молодечно. Два тижні в окопах, тиждень у дивізійному резерві. Верстов за десять від передової. У прифронтовому селі. Воно й не в самому селі — вьоска, по-їхньому — під селом, у землянках. Цілий полковий городок. Ну, та колючого дроту не було ж між землянками та вьоскою... Мабуть, хочеш спитати: а совість де ж твоя, Грицьку, була? На це я так відповім тобі: коли після смерті чорти поволочать нас у пекло, найперше, що покине людина на цьому світі, як непотріб, це — свою совість. Совість для життя потрібна. А нащо вона в пеклі?! То отак і на війні.
— Ну, це ти вже, Грицьку, загнув. Не всі ж на війні геть-чисто совість втрачають!
— Та й війна ж не пекло. Щоб буквально. Ясне діло — не всі. Але совість на війні все-таки дуже відмінна від звичайної. Солдатська!
— Це ж як!
— І визнає вона тільки те, що для війни потрібне, для перемоги. Ну ось, хоч би й таке: сам погибай, а товариша виручай! Не будь боягузом, бо хороброго довший час куля не зачіпає, аніж боягуза. Останнім поділися з товаришем,— останньою обоймою, останнім ковтком води з фляги. Ну, а решта все — зайве, тільки обтяжує життя солдатське... Я багато думав над цим. І мені часом таке спадало на думку, таке почуття у мене на війні було, начебто я і Орися всю війну жили на різних планетах. Була одна планета колись, а потім раптом у чотирнадцятому році репнула навпіл, і розлетілися в різні боки, кожна половина по своїй окремій...— випало слово.
— Орбіті,— підказав Артем.
— Еге ж. На одній Орися залишилась, Вітрова Балка, незгуляна молодість. А на другій — пекло. Півсвіту вчепилися один одному в горлянки й качаються по землі. І. серед тих мільйонів і я, в одній гущі. Ну, це, може, дуже туманно. Не знаю, як там ви, сапери, бо все-таки більше в тилу, але ми, у піхоті — не тільки про себе кажу,— та хіба ми думали, що вирвемось із цієї м'ясорубки. Бо скільки ж можна розминатися із смертю! Як вона день у день, на кожному кроці чатує на тебе! Оце тобі про совість. Якщо й була, то, мабуть, отака чисто, як у тії Альони-білоруски. Солдатка була, і чоловік іще живий, десь на фронті. Зрідка навіть листи писав. Якось питаю: "Ну, а як же воно буде, коли чоловік з війни повернеться та дізнається?" — "Коли б то дав бог, щоб вернувсь! А так і буде. Мало що — під війну! Може, й він там котрійсь, як оце ти мені, хоч на часинку тугу розвіє. Ще як гарно житимемо!" І ось — революція!.. Я ще не надокучив тобі?
— Що-боти!Я дуже уважно слухаю, бо, як подумати, ми з тобою, по суті, цілих сім років не бачились. Та ще які це роки були! Чи, думаєш, у мене немає чого тобі розказати. Ну, та не моє засипалось. Є навіть і таке, що тільки ахнеш!
— Ото таке незвичайне? — посміхнувсь Грицько.
— Ось хоч би те, що син уже в мене. Василько. Четвертий рік уже пішов. Це тобі як? Звичайне?! Ні, ні. Іншим разом. Сьогодні розказуй ти, твоя черга висповідатись. Одне тільки запитання: революція застала тебе на цьому ж місці? У цій самій вьосці?
— Я розумію, до чого ти,— хитнув головою Грицько і хвилинку помовчав.— Сказати чесно, не знаю. Бо ще на початку зими перекинули дивізію нашу верстов за сотню, під Двінськ. Але хіба й тут не було жінок! Не Альона, інша могла б завестить. А от не завелась! І все — через революцію.
— Не збагну зв'язку.
— Та сталося ж чудо, Артеме! Як цього не розуміти! Вперше, як прочитали в "Окопной правде": "Долой войну!"— мало не подуріли з радості. Ну, тут і пішло: брататися з німцями почали, мітингувати навчилися. Та що тобі розказувати! Сам знаєш. До речі, не пригадую, хто це мені казав... чи не Федір Іванович,— в одному вагоні їхали з Києва з ним до Славгорода,— що ти й поранений був саме під час братання.
— Було таке. Шрапнеллю в німецьких окопах накрили нас.
— Було й у нас попервах усячини. Та що вже можна з солдатом-фронтовиком зробити, коли у нього з'явилась надія на вороття додому. Кажу ж, сталося чудо: оті дві планети знову докупи злилися — в одну. І тепер — ось вона, Вітрова Балка; тільки руку простягти! Ну, од сили нехай три доби залізницею. Це — казати так. Бо як до діла, то за ці три доби десять разів розстріляти б встигли тебе як дезертира, зрадника революції. Сидимо — ждемо. Ото згодом і в український батальйон з'єднались: гуртом легше на Україну добутись. Тепер і про Орисю думати став — і частіш, і краще. І совість дошкульнішою стала. Але не скажу, щоб так уже жити не давала. Почуття в мене таке було, мовби все те — і Альона, і полька ота, забув ім'я, та не певен, чи й знав його,— що все те було хтозна й коли. Сто літ тому. В якомусь іншому світі. Ну, а щоб тепер... зарок собі дав. І так було аж до Славгорода.
Артемові тепер уже все було зрозуміло. Он де він ніч оту перебув. Образа за Орисю опекла йому серце, але гніву великого на Грицька не було. Він бачив, як сам Грицько мучився зараз, хоч і намагався приховати це і розповідати якомога спокійніш. І це йому навіть удавалося. Тільки оце вже, як підійшов у спогадах до Славгорода, помітно захвилювався знов. Замовк і якийсь час силкувався перебороти в собі те хвилювання.