17 ст. такі монети не карбувались.
Московські гривни – ніяких гривень у Московській державі ніколи не існувало. Перелік монет у Ю. Опільського рясніє анахронізмами.
2. У каторзі
Юрко пробудився з безтями з лютим болем голови. Біль сей був наслідком ударів, якими щедро наділили його були посіпаки Івашка-бея. У його ухах гуділо, наче у млині, і довгенько не знав він саме, чи се ще доводи безтями, чи, може, вже й дійсність. По довгій хвилі рішився вкінці відчинити пухлі очі, і нагло страшна гадка прошибла усе його єство… Довкруги темрява… ще й невиносимий біль…
– Я осліп! – крикнув з розпукою і бажав руками діткнути пустих ям…
Але руки були зв'язані, ноги також. Насилу кліпнув повіками раз і другий, а рівночасно почув, що ціле його поміщення потряслося, наче порушене рукою великана або землетрусом.
І вмить молодець успокоївся.
"Можу рухати повіками, маю очі, – подумав. – Я на кораблі, який їде, ось вода б'є об стіни судна…"
Він почав рухати головою, а відтак силкувався підняти догори зв'язані ноги, щоби сісти. По довгих трудах удалося йому одне і друге. При сьому намацав ногами коло себе якісь бочки та скрині і об них оперся спиною.
Ненастанний шум у голові продовжався, та все-таки у сидячому положенні легше йому було. Поволі відпливала і кров з голови, а по якомусь часі тямка вернула зовсім. Се біль обмежився до місця ударення або зранення. Намість півсвідомих, уривкових гадок почали образи в'язатися з цілістю, молодець став собі пригадувати події й думати.
Та сумні, чужі, прикрі були сі гадки. Він тямив Галю, чув її голос, бачив, може, навіть через хвилю її злякане лице, та все се тривало тільки хвилину. Майнуло, мов привид, і щезло… Що сталося з нею? Що буде з ним?
Неймовірність стала правдою, він найшов її, свою втрачену, ба, й оплакану уже зіроньку. Але його вхопили посіпаки й затягли сюди. Що стане по смерті аги з нею? Га, певно, піде й вона на сей страшний кафинський торг, про який стільки наслухався дорогою. Невже ж він так завинив, убиваючи пана Бялоскурського? І тут почалася для молодця мука, гірша, чим неволя, біль та сей невиносимий шум. Йому здавалося, що він своєю загонистістю запропастив її долю, а й сам втонув у сьому кривавому морі без хісна і без надії.
"Себе міг я, впрочім, занапастити, – думав, – та се була, видко, Божа воля, але її… Я за сей гріх покутуватиму весь вік, та не спокутую. Що ж скажу, коли там, угорі, запитають мене: "Як міг ти для своєї месті посвятити долю та будучність такої невинної голубки, як твоя Галя?.." Моя?.. О так, моя вона була, та чиєю буде весь вік?"
Червоні, криваві плями стали мигати поперед очі зв'язаного, він гриз до крові свої зчорнілі губи, зболілі члени тіла пружилися, а ремені врізувалися ще глибше у напухлі м'язи. Лютий біль переміг його вкінці і заставив на хвилину позбутися думок. Їх низка вірвалася, біль у голові відізвався силою, і через хвилину єство молодця боролося з напором сеї хвилі тілесного болю. Аж побороло його, а мимовільні стони ставали чимраз слабшими, біль утихав.
Тоді уперше почув Юрко, що, крім шуму у голові, з обох боків його почувається ще ритмічний шум води, що ударяє об стіни судна або об неї ударяють весла. В міру того, як меншав шум у голові, ставав другий гомін щораз то сильніше, а вкоротці почув молодець і тихий свист, який у рівних відступах часу розлягався над його головою так само правильно, як і удари весла.
"Пливемо…" – подумав. І під такт весел та свиставки почала хвора уява Юрка снувати картини гарної та страшної минувшини. Мати, батько, Галя, Іван, панове Цебрівські, о. Андрей, сестра, Бялоскурський, Зглобіцький, Залушковський, Рамбулт, пані Беата, Івашко, Кіркор, Сагайдачний, Олекса – всі вони пересувалися крізь його голову, наче хмари по небосклоні, гонені на весну західним вітром. Одного лише бракувало у тих півсонних мареннях – його самого. Він неначе не існував зовсім, його не було. Голова устала боліти, руки й ноги задеревіли, очі заплющилися знову, а по якомусь часі й сі постаті, що указувалися очам його духа, блідли чимраз більше й більше, вкінці одна по одній стали щезати… аж щезла й остання. І тоді видалося йому, що паде у пропасть.
Сильний удар ногою в бік збудив його. Розплющив очі, і в сій хвилині ударило його зір світло ліхтарні, яку держав у руці високий, грубий турок, з доволі чорною бородою, у синьому каптані та білому тюрбані.
– Вставай, гяуре! – сказав турок чистою руською мовою. – Вставай і йди за мною!
Мимоволі порушився молодець, і з зачудуванням побачив, що руки й ноги свобідні від ременів. Боліли ще його вправді сустави рук і ніг, але шум у голові перестав. Не було також чути свиставки та шуму весел, лише хвиля хвилями з плюскотом ударяла об стіни судна.
Киваючися з вичерпання на ногах, слідкував Юрко за турком до отвору у стелі, що світився здалека. З трудом пересувалися оба поміж бочками, пачками та мішками, якими завалене було усе нутро корабля, доки не дібралися до східців, які вели угору. Станувши на помості, заплющив Юрко очі, бо соняшний блеск сонця облив його звідусіль та осліпив привиклий до темряви зір.
Коли прозрів знову, побачив, що находиться на передній часті галери. Тут здіймався обведений поруччям чердак, на якому стояли гармати. Під тим горішнім помостом чердака було поміщення для залоги: гармашів, яничарів, які саме під сю хвилю спочивали, не маючи нічого до діла. Вони сиділи біля гармат, курили люльки або стояли бездільно при дверях свойого помешкання та на східцях, які вели здолини на чердак. Вони були добре уоружені шаблями, пістолями та ножами, а рушниці стояли при осібному ставнику на горішньому помості біля гармат.
Широкі голубі шаровари, багаті пояси та високі чалми з нашитими піхвами на ложки надавали усім тим мужам вельми воєнного вигляду. З їх високих та грізних постатей так била брутальна сила бутного, жорстокого побідника, яка виступала тим яркіше у порівнянні до двісті п'ятдесятьох каторжників, що сиділи перед ними, приковані до весел. Вони сиділи на поперечних лавочках по обох боках кладки, яка лучила чердак з кермою.
Кладка ся спочивала на движимих сходах, була на хлопа завширшки і тягнулася від передньої щогли на чердаці аж до великої посередині судна. Тут лучилася з критим хідником, якого стеля була продовженням кладки. Хідник доходив, таким чином, аж до керми, де стояв керманич. Східці вели і тут на горішній поміст, де находилася каюта для райса, – з того помосту давав він прикази.
Внутрі були дві кімнатки: одна – для десятьох моряків, яких треба було до обслуги вітрил та керми, а друга – для офіцерів, тобто яничарського аги, начальника, керманича та конюшника. Передню часть кладки можна було здіймати, коли треба було усунути щогли. В звичайний час творила часть кладки разом зі стелею хідника одноцільний поміст, по якому ходили й бігали вояки, моряки й дозорці.
Весел було п'ятдесят два, по двадцять шість з кождого боку. До кождого приковано по п'ять каторжників, які хапали за деревляні ручки, приправлені до кождого весла. В жаркі дні розвивано над веслярами полотняний дах, який прикріплювано де краю помосту та вершків стінок, що ослонювали каторжників.
Під сю хвилину, коли молодець станув на помості, веслярі не працювали. Сильний північно-східний вітер дув у великі прикуті вітрила, які висіли на обох щоглах, та гонив довгу, вузьку та остро збудовану галеру, мов птицю, по гладкому морі. Весла були підняті догори, а над ними, покулившися, куняли каторжники. При виді тих нещасних стиснулося серце Юрка. Оттут бачив він уперше гирло потвори, у яке падали рік-річно тисячі молодих, здорових людей.
Життя на галері бувало страшне та недовге. Ненастанний труд, лиха пожива, часті побої вигублювали той людський товар гірш пошесті. Як лиш захворів хто з каторжників, сейчас кидали його на спід судна, і ніхто ним уже не журився. Ба, й нащо було хворим видужувати? До дальшої каторги? Вони самі радісно вітали прояви нудоти і клалися з усміхом на устах у надії на скору смерть. Для них не було ніякої будуччини, вони знали про се, і тому хотіли самі умирати. За день-два приходили моряки й викидали трупа у море. Вчасніше не приходив ніхто. Дозорці й яничари і"пали, що хворий не одужає ніколи, бо не хоче, хіба що Аллах його забажає, а тоді однако не треба недужому людського старунку. Кісмет!
На нагих хребтах веслярів видніли незліченні синці та басамани від батогів – ціла історія їх страждань. Деякі сліди ще зовсім свіжі, а там, де шкіра потріскала, роїлися хмарою мухи, щоби поживитися кров'ю та потом.
Юрко глядів у лиця каторжників, та лиць у них не було. Були лишень якісь косматі, марні, несказанно брудні маски з погаслими очима та довгим, розчірханим волоссям, яке аж капало від вошей та закривало навислими жмутками сю частину лиця, якої не закрив дикий, непорядний заріст. Крізь чорні, спрагою та гарячкою стягнені губи не добувалося ні одне слово. Усі мовчали, бо й про що ж стали би говорити та з ким? Хіба лиш від часу до часу почувався стон у грудях котрогось нещасного, що терпів від недавніх побоїв.
– Ходи за мною, – сказав наставник до Юрка і повів його кладкою на корму.
Оба пішли попри щоглу і вскорі увійшли у кормову каюту, яка находилася під поміщенням для капітана. Тут найшли керманича з двома помічниками та чотирьох дозорців, які не мали саме роботи. Їх батоги лежали поруч них, а вони грали в кості з керманичем на розстеленім коврі. Один з помічників держав у руках довге правило керми та глядів на компас, уміщений в осібній коробці.
– Бей приймає? – спитав наставник.
– Ні! – відповів керманич. – У нього інша робота! – Тут худорлявий потурнак-грек усміхнувся. Тому приказав нового весляра післати між запасних до кухні.
Кухня находилася назаді корабля під каютою керманича. Тут царив кухар ашджі Ахмед з чотирма помічниками і варив у казанах страву для всієї залоги, а осібно у сковородах та горшках – для райса та офіцерів. В куті стояла величезна діжа, в яку зливано усі помиї та відпадки, – се була їжа для веслярів.
Крім п'ятьох куховарників, сиділо на східцях, що вели на поміст, ще кількох каторжників, одітих лише у полотняні штани, а впрочім, нагих. Се були запасні веслярі, до яких причислювався поки що й Юрко.