Щоправда, дуже скоро всіх, хто такої думки тримався твердо, ті ж таки комуністи погнали під розстріл та до концтаборів, по тому вистріляли та позаганяли до концтаборів усіх, хто такої думки не тримався, але щось про неї знав, а далі...
Далі розгорнулась неприхована — за всіма радянськими канонами — кампанія героїзації "славного сина українського народу Б. Хмельницького". Карта республіки зарясніла новими географічними назвами, плани міст — новими назвами вулиць, площі й стіни прикрасили себе пам'ятниками й барельєфами з відомими написами, на престижних орденах серіями карбовано гетьманові лики. А комуністи тепер заганяли під кулі та поза колючий дріт усіх, хто наважувався ставити під сумнів правомірність описаних заходів. Але це вже тема іншої розмови.
Ми ж повернемося до самої "Хмельниччини". Про неї, як і про Б. Хмельницького, написано чимало історичних розвідок і досліджень, а також художніх творів. Тому спинимось лише на окремих фактах і подіях із життя Великого гетьмана України.
Але одразу суттєве застереження: оцінок деяких вчинків і прагнень гетьмана Хмельницького не слід переносити на перипетії жертовної, мужньої боротьби українського народу за своє соціальне й національне визволення. Тим паче, що в окремих випадках її ініціювали й очолювали славетні ватажки народні — іноді навіть усупереч волі гетьмана. Отже, в цьому есе не слід шукати ні спроб остаточно героїзувати постать Б. Хмельницького — про це вже подбали народ і його історія; ні спроб остаточно поставити під сумнів прагнення і спроможність вождя повстанців боротися за непідлеглість України — про це вже теж давно подбали і народ, і його історія. Єдине, що нам з вами лишається — спокійно проаналізувати й осмислити мотиви й учинки гетьмана, поглянути на нього як на унікальну, сповнену незгладних суперечностей історичну постать.
Народився Богдан Хмельницький близько 1595 року в сім'ї чигиринського сотника (за деякими даними — підстарости) Михайла Хмельницького, дрібного шляхтича, що походив з давнього литовського роду, який згодом став литовсько-польсько-українським. Я не випадково акцентую увагу на цьому, оскільки національна приналежність Хмельницького давала підстави і польським, і литовським аристократам та історикам вважати його зрадником як привілейованого стану — шляхти, так і самої польсько-литовської держави. Разом з тим це дозволяло деяким видатним воєначальникам Визвольної армії підозрювати гетьмана в нещирості, нерозумінні суті визвольної боротьби, в пропольських (точніше буде сказати — прокоролівських) настроях, і навіть у неприхованій зраді, найзгубнішим виявом якої в їхніх очах було поєднання України з Росією. Та до цих подій ми ще повернемося.
З дитинства Богдана Хмельницького до нас дійшло мало що, але достеменно відомо найістотніше: чигиринський сотник намагався дати своєму синові найкращу на ті часи освіту. Спочатку Богдан-Зиновій навчався в елітарній Київській братській школі, де опановувати науку мали за честь вихідці з набагато вельможніших сімей. Далі вчивсь у польській єзуїтській школі (в деяких джерелах її називають "колегіумом") у Ярославі (тепер територія Польщі).
Втім, цілковитої ясності в цьому питанні не існує. Дехто з дослідників вважає, що колегія, в якій Б. Хмельницький навчався, справді була єзуїтською, але знаходилася у Львові.
"Навчався, — читаємо в передмові І. Бутича до збірки універсалів Богдана Хмельницького, — спочатку в українській школі (не виключено, що в Києві), а потім у єзуїтській колегії у Львові, заснованій 1608 р. польським коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, яка служила знаряддям католицтва в Україні"
І не лише католицтва, — уточнимо — але й єзуїтства. Оскільки Орден єзуїтів мав свої погляди і на методи та засоби поширення віри, і на мету діяння філій свого Ордену. Тобто, якщо місце навчання викликає полеміку, то факт здобуття освіти саме в єзуїтському закладі сумнівів не викликає. А це має принципове значення.
Ми не маємо достеменних відомостей, хто був засновником колегії у Ярославі, на навчання в якій посилається, зокрема, Іван Крип'якевич: "Бувши сином незначного шляхтича, магнатського слуги, він уже за молодих літ пізнав і навчився ненавидіти пиху "королев'ят". Єзуїтська школа в Ярославі навчила його мов і виявила облуду шляхетської освіти".
Ну, щодо "облуди шляхетської освіти" яку, нібито виявив у цій школі, яка "навчила його мов", Б. Хмельницький, то тут, на місці Крип'якевича, я з подібними висновками не поспішав би. Вже хоча б тому, що для них не існує жодних підстав. Жодного аргументу не наводить і сам Крип'якевич, стверджуючи, що "єзуїтська школа ... виявила облуду шляхетської освіти". Але в який спосіб, хіба що тим, що "навчила його мов"1
Так ось, не відомо, хто там заснував колегію в Ярославі, але якщо засновником Львівської був саме С. Жолкевський, то це може свідчити на користь версії щодо навчання Б. Хмельницького у Львові. Річ у тому, що батько його, Михайло Хмельницький, певний час служив у Станіслава Жолкевського осадчим (згодом перейшов до магната Даниловича). Й оскільки він був шляхтичем, то коронний гетьман міг особисто знати його. Цим чигиринський підстароста М. Хмельницький і міг скористатися, залагоджуючи питання про освіту сина. Тобто "львівська версія" має свої аргументи.
Принагідно і. Бутич повідомляє, що "за час навчання Богдан пройшов класи граматики, поетики і риторики. Він досконало вивчив польську і латинську мови (ну і чудово, і до чого тут "облуда шляхетської освіти" — Б.С.), а пізніше він опанував ще й турецьку, татарську і французьку мови. Є відомості, що одним з учителів Хмельницького у Львівській школі був єзуїт Андрій Гонцель Мокрський. Проте єзуїтам не вдалося заволодіти свідомістю молодого Богдана, відірвати його від рідного народу".
Ну, вдалося чи не вдалося єзуїтам заволодіти свідомістю молодого Богдана — з цього питання теж можна полемізувати. Єзуїтське виховання — на те і єзуїтське, щоб безслідно не минало, на все життя полишаючи печать свою. Коли зважити, що єзуїтський Орден був тоді по-справжньому могутнім не лише в Польщі, а й на значній частині Європи, що це була особлива релігійна і військово-політична каста, то неважко здогадатися, до якої кар'єри міг би підготувати себе майбутній гетьман України.
До речі, цікава деталь: згадуючи про єзуїтський колегіум, ні українські історики та біографи Хмельницького, ні іноземні, такі, як Проспер Меріме(есе "Богдан Хмельницький"), ні польські дослідники навіть не замислюються над цим фактом. Вони або просто називають навчальні заклади як віхи біографії гетьмана, або ж підкреслюють цим, що Хмельницький здобув ґрунтовну освіту, та опанував кілька мов. Але питання: "Хто ти: католик чи православний?" — чи не було воно тієї доби питанням життя і смерті? Адже переважна більшість повстань в Україні йшла під гаслами боротьби за православну віру. Не стало винятком і повстання під керівництвом Богдана Хмельницького. Саме за релігійною, а не національною ознакою і повстанці, і королівські війська іноді винищували населення цілих міст.
Отже, освіту Хмельницький починав у Київській братській школі. Для цього він мав бути православним. Братства в Україні створювалися перш за все на противагу посиленню впливу в Польщі Ордена єзуїтів. Інакше кажучи, братські школи ставали елітарними навчальними закладами, які готували релігійно-політичних діячів православ'я. "Видатні люди, такі, як loв Борецький, Петро Могила, потім братські школи — а найбільше Львівська і Київська — зробили те, що православне духовенство стало значно освіченішим, а тому й виступало як захисник своєї віри. Великі муки терпіло воно тоді від поляків, а ще більше від єзуїтів..." — засвідчує історик Микола Аркас, посилаючись на дані своїх попередників.
Так от, випускник такої школи Богдан Хмельницький подався (чи його віддали) до польської єзуїтської школи. Підкреслюючи ворожість цих двох закладів, той-таки Ар-кас твердить: "Побачивши, що єзуїти створили при своїх монастирях школи і виховують у них справжніх ворогів православної віри, вони (православні — Б.С.) при своїх братствах також повідкривали школи... із цих шкіл виходили готові для свідомої боротьби за свою віру борці".
Проте для того, щоб стати учнем єзуїтської школи, потрібно було, як правило, перейти в католицтво і визнати за свої ідеї єзуїтів. Охочих виховували за твердими критеріями. Кожному треба було довести відданість католицизмові, а головне... подати надії на те, що згодом можеш упоратися з обов'язками чи то місіонера, чи то священика, діяча ордену, чи то правителя.
Єзуїти — це була впливова організація. В роки юності Хмельницького вони допомогли молодшому братові польського короля Владислава IV Яну-Казимиру вирватися з французького полону, куди він потрапив, воюючи в Тридцятилітній війні на боці Іспанії. Вони ж таки організували йому "стажування" в Італії та висвятили на кардинала, пам'ятаючи при цьому, що батько його, польський король Сигізмунд III, був фанатичним єзуїтом і допоміг Орденові на стале осісти в Польщі.
Коли ж Владислав IV, ще бувши й нестарим, помер (і хто-зна, чи не без допомоги єзуїтів, яким його зневаження ідей Ордену дуже не подобалось), Орден зробив усе можливе, щоб, відкинувши інших претендентів, престол запосів Ян-Казимир. Це сталося в самому розпалі війни Хмельницького проти Польщі, коли українська повстанська армія здобула кілька яскравих перемог. Що, однак, не завадило Хмельницькому відрядити до Варшави на засідання сейму своїх послів з ультимативною вимогою посадовити на престол лише Яна-Казимира і нікого іншого. І сеймові подітись було нікуди. За це Хмельницький сподівався дістати з рук нового короля, кардинала єзуїтів, булаву гетьмана України. Саме з рук польського короля — і не інакше! Іншого шляху до цієї вершини маєстату Хмельницький собі на той час не уявляв.
Та повернімося до школи єзуїтів. Окрім усього іншого, учні набували тут ґрунтовних знань з психології, етики, основ дипломатії. Єзуїт — це ж бо ще й стиль життя, спосіб мислення, принципи, на зразок відомого "мета виправдовує засоби". "Якщо вірити українським літописцям, — пише Проспер Меріме, — то саме в єзуїтській школі він (Хмельницький — Б.С.) навчився панувати над своїм обличчям, яке ніколи не виказувало його думок, осягнув уміння відгадувати чужі помисли та прихиляти на свій бік людей; у цьому він не раз виказував себе на висоті: "Його незворушне обличчя, — розповідав один польський письменник, — немов рівний лід, що ледве маскує бездонну трясовину".
Меріме має рацію.