Або витесував його з каменя, а, витесавши, тягнув той камінь у долину, щоб поставити його при шляхові, але так, щоби кожен міг бачити.
Він і насправді видивив собі великий камінь, проте підступитися до нього з різцем так і не наважився. Якось намагався намалювати свою Ганку на папері, але нічого не вийшло. Розлючений, він малював ще й ще раз, може, з сотню разів… Саме тоді й оголосив собі вирок, причому остаточний, котрий жодному оскарженню не підлягає: "Хисту ні на копійку! Неук і нездара!". І саме відтоді втратив віру у свої руки.
— Романе, Ромцю, — звертається він до сина-художника, що саме вийшов із хати, — а намалюй-но, поки в селі та в гостях, тітку Горбаниху.
— Ти ж знаєш, що я не портретист. До того ж, я ще ніколи не малював старих жінок. Якби підшукати якусь молоденьку натурщицю – то ще б, може, й узявся, а так...
— Е, та намалювати її такою, як вона замолоду була, ти не зможеш, бо звідки ж тобі знати, якою… вона була. Хіба що, може з фотографії? Що колись давно у журналі була.
— З фотографії — точно не зможу. Всі велику художники і скульптори – Роден, Ван Гог, Рєпін, Брюллов, Гоген… — працювали тільки з натурою, навіть якщо за мольбертом її доводиться відроджувати у власних фантазіях.
— Тому й прошу: намалюй хоча б такою, якою вона є зараз. Невже не зможеш?
— Та навіть не просіть, бо таки й справді не зможе! – постає на порозі, руки в боки, заспана і занадто вже тлустуата як на свої молоді літа Романова дружина, Альбертіна. – Він і мені колись своїми гогенами-могенами мізки так заасфальтував, що повірила, дурепа, ніби й справді за великого художника виходжу. А чим закінчилося?
— Ще нічого не закінчилося, жєнщіна! – патетично стріпує довгими патлатими космами Роман. – Усе ще тільки починається на цьому тернистому шляху до слави.
— Ага, спасибі, і так уже на всю Молдаванку прославив. Зі школи, де вчителював, поперли за пиятику; на одну-єдину обласну виставку пробився, та й то роботу його критики визнали найгіршою, а тепер ледве влаштувався на півставки оформлювачем на завод, та й то лише тимчасово. Але вже й зараз дирекція мазнею його не вдоволена.
— Тому що я – митець, а не халтурщик-оформлювач, котрий тільки те й знає, що під трафаретики штампує Ілліча та фіглює партійними закликами.
— Та ти ж і халтурити не вмієш? – по тому, що Альбертівна вже не зривається на крик, а проказує все те з холодною вбивчістю, проціджуючи слова крізь на диво великі і на диво рудкі зуби, Рабаш-старший із сумом визначає, що вона вже своє викричала та відлаяла, і що лишатися їм обом у шлюбі лишилося недовго. — Ото перетворив мою комувальну кімнатку на смердючу майстерню, що й продихнути від тих фарб та від оліфи не можна, та все ляпає і ляпає. А що ляпає? Ні собі ж помилуватися, ні людям, хоча б за безцінь якусь, продати.
— Що ти тямишся на житті митця і високому мистецтві, ти… "жєнщіна с Прівоза"?! Це ж тобі не на лоткові контрабандними колготками торгувати.
— Якби не ці контрабандні колготки, давно з голоду повиздихали б! – так само спокійно, лінькувато, ще й досі не відходячи від сну, огризається Альбертівна. І повертається в кімнату, аби й далі відсипатися.
Усе ще стоячи з пензлем у руці, наче з кинджалом, Роман пробурчав щось зле і мстиве; хмільним поглядом провів дружину, котра вже давно ні творчих, ані якихось сексуальних поривань у нього не викликала, і знову безсило, розгублено зігнувся над мольбертом. Але гончар з відчаєм бачить, що на полотні тому — ані гори, що навпроти, ні яблуні, біля котрої стоїть мольберт, лиш якісь плями та різнокольорові, один на одного накладені чотирикутнички.
— Гаразд, гаразд, я згоден намалювати. Але так, щоб відтворити на полотні психологічну сутність цієї літньої жінки. Старість, охоплена німбом останнього згасання, німбом смерті. Але що тобі з того, як ні абстрактного, ні сюрреалістичного письма ти так і не визнав?
— Та кому ж воно потрібне, оте твоє "абстрактне"? – скрушно похитує головою Рабаш. – Я сам лише на таке, безталанне, й здатний…
— А кому потрібні коники, котрих ти оце ліпиш тай ліпиш? Побавиться мале — і викине.
— Але вся округа бавиться, щоб ти собі знав! А хто твоє до рук візьме?
— Щоб бавитись? – глузує недовчений художник.
Як син від малого брався за олівець, то Рабаш мав ясний знак, що й той теж у гончарі виб'ється. Або піде "по дереву", як то пророкували сусіди. І від того знаку йому робилося легше на думці, бо вірив, що його ремесло з ним не вмре, а стане синовим спадком. І, водночас, робилося тяжко на душі, адже розумів, що й син теж не раз каятиметься потім, що не взявся за якусь іншу справу.
"Колись люд знав ціну всьому, — думав собі Рабаш. – А тепер – марудишся над тією мискою, випалюєш її, розписуєш, як тільки вмієш, – та й, може, хтось виставить на стіл у великі свята. А, може, й ні".
Але що синові казати? Саме через оті "коники" він, старий майстер, хоч і не гучної, а слави все ж таки зажив. По всіх виставках самодіяльних майстрів, по музеях гончарства... Ще й наїжджають вчитися, досвід переймати, бо таких гончарів нині мало.
"Ая, нема вже таких, — любив поміркувати з сусідами за келишком вина. – Справжні гончарі перевелися; заводський конвейєр погубив наше мистецтво; то все отой клятий ширпотреб. Люди, — з тих, що на мистецтві знаються, — світ об'їздили, а все до мене завертають. Доки з цього мали кусень хліба, то ще ремесло трималося. А тепер на такий хліб ніхто не йде; їм тепер дипломи подавай та офіси…".
Для старого село, як для молодого – увесь його телевізорний світ. Як хоча б хтось там на кутку почує його слово – то й тоді вже на душі полегшає, ніби одночасно й поскаржився на життя, і висповідався за гріхи свої.
"А подивіться-но на ці миски, котрі по магазинах, — казав на селі. – Отак нашматують, аби тільки з рук… Хіба це гончарування? Сором людський – ось що це таке".
"З якого це дива став би я мискою милуватися?! — не розуміє котрийсь. – На фронті, он, так припирало, що з трофейного черевика їв. Це тобі нема чого робити – то "виписульки" свої вигадуєш. Дай Боже, щоб було що в ту миску, нехай навіть і незугарну, насипати…".
По кожній такій розмові Рабаш починав ще більше ненавидіти свої руки і своє безталання. І тільки в нападах зневіри нагадував собі, що насправді він усе ж таки мріяв стати не гончарем, а художником. Талановитим і знаним.
А зараз, ось, прохав сина, щоб намалював йому стару Горбаниху.
— Та й чого це ти ляпаєш тією фарбою, ніби погана газдиня вапном? – сердився на нього. – Абстракціоніст, громи б тебе побили!
— До мого ляпання вам зась! – спалахнув Роман. – Я можу розуміти вас як батька, але не як митця!.. Ще переконайте мене, що "під Мікеланджело" працюєте. Варт пальці в глину вп'ясти – маєш мистецтво. Я вам не гончар, я художник!
— Ромцю, диви скільки яблук нападало, — мовить до нього сестра Надійка, аби якось відвернути сварку. Але Роман на неї не зважає. Переганяє через підсміювання свої невдачі і батькові радощі.
— Галас, котрий зчинили навколо тебе, — остаточно добивав батька-гончара, — нічого не вартий! Викопала сільський примітив, а ти гадаєш: слава.
— Май совість, Романе! – все ще намагається вгамувати його девятнадцятирічна сестра.
— А ти, моралістко, взагалі йди звідси! Не заважай пізнавати свій родовід. Виявляється, я повинен пишатись, що мисочки та свистульки у роду нашому розписують, бач, із діда-прадіда! Хоча плювати я хотів на таку спадковість.
А ще за хвилину до цього старий уявляв собі, як він подарує, нарешті, Гані сто років назад обіцяний образок і, може, навіть не зізнається, що то з-під синового пензля.
Утік до хати. Утік, а син бив словом, ніби ножем. Усе в плечі та в плечі…
— Зачекай, зараз намалюю. Таку красуню з твоєї Ганьки-моделі витворю, що безталанні прихильники класицизму вдаватимуться під її портретом до творчого самогубства, як під ликом Сікстинської Мадонни. Оце ще трішки потерпи, і перед тобою постане таке полотно! Ну… таке полотно, що решту життя свого тільки ним і милуватимешся!
Спираються на тини сусіди. Слухають, як сваряться батько з сином, хоч усе село знає, що сваряться даремно.
* * *
Ще не встигла Горбанючиха дійти до своєї хати, як під Романовим пензлем вже висвятилися три червоних кола, котрі, за його розумінням, мали відбити усе "психологічне єство" цієї підсліпуватої баби.
— Тішся, старий! Намалював я твою непорочну Діву Ганьку ! – примирливо кричить батькові. – Можеш почепити її під образи замість Діви Марії!..
1969 рік
ЧУЖИЙ
Зранку Килина одяглася у все сіре, пов'язалася чорною хусткою і пішла з двору.
— Що, знову в "жалобу" вбралася?! – розпалював у собі лють чоловік її, Роман. – Дмитрака свого оплакуватимеш, чи вже й мене, заодне з ним?! За першим чоловіком ніколи й сльози не пустила, тільки за Дмитраком! А він тобі хто? Ні-ні, ти все ж таки поясни, причому не тільки мені, але й людям, хто він тобі, ким доводиться? – аж багрянів Роман, шаленіючи від гордого мовчання дружини. – Все село знає, що чужий, що прибився у ці краї з бозна яких світів. Приблуда – ось він хто! А ти кожні проводи ходиш на могилу. Вже в могили тієї чортма, а ти вперто ходиш і ходиш!..
* * *
…Стояв на порозі маленький і висхлий, мов тріска. У кожній руці тримав по галузі та й чекав на перше слово господині.
Двоє діток сиділо на ліжку й зі страхом дивилося на дядька. Ковдри попідтягували до підборіддя, але зігрітися не могли. Зсиніли.
— Ти патиччя це звідки?.. — нажахано, від страху і хвилювання ледве вимовляючи слова, запитала Килина. – Мабуть, із саду приніс?
Запалі щоки жінки дрібно тремтіли, ніби хотіла сміятися. Але очі згасли від безнадії, чи вже, напевне, й від усвідомлення власної приреченості.
— Звідки ж іще?
— Та ж поліція наказувала, щоби ніхто звідти ані сучка не рушив. Тільки сім'ям поліцаїв можна.
-Ти, Килино, не бійся. Чи повісять, чи сам умру – один кінець. Аби-то ліс був близько, то можна б із лісу, але ж, сама знаєш…
Дістав з кишені кілька картоплин, дрібних і чорних, аж мали б гноїтися, зголодніло подивився на них і поставив на чорний, порепаний, давно відвиклий від запаху хліба чи будь-якої іншої страви, стіл.
— Вже вибачай: скільки вдалося нашкребти у погребі – вся тут. Сідай біля дітей і грій їх, поки розпалю.