Перед очима простягався безмежний, рівний, як стіл, оповитий синім серпанком степ. По вчорашній купелі він спав ще тривожним передранковим сном. Але раптом на сході із-за обрію бризнуло в небі розплавленим металом, забив золотий фонтан, а за ним виглянуло сонце. Чудове, ласкаве, умите, глянуло степові в очі, і степ прокинувся, скинув свої шати; защебетали дрібні співочі пташки дзвінкими голосами, застрекотали польові коники, на болотце поважно опустився чорногуз і пішов по мокрій траві, високо піднімаючи ноги, пильно поглядаючи на всі боки. При його появі піднімались з криком кулики, кружляли над ним, пищали, відводили ворога від своїх гнізд, де ще сиділи маленькі писклята. Але цей великий німий птах не звертав уваги на розпач маленьких матерів. Він ішов правом сильного, і де попадалась здобич, хапав її своїм довгим дзьобом і ковтав, підносячи високо вгору голову.
Микола задивився на сумну дію цієї драми, що розігралась на сцені невеличкого болотця, і забув на хвилину, де він і що з ним робиться. Він любив природу. Ще маленьким він з братом не раз годинами сидів, стежачи за життям і працею мурашок, підглядав, як синиці очищають яблуні від паразитів, проводжав поглядом зграї ворон, ключі журавлів і гусей навесні і восени, під час прильоту і відльоту; він любив трави і квіти, ліси і гори, любив степи — пахучі улітку і білі, холодні взимку. В полі чи в лісі він любив бути сам. Були хвилини, що його дратував людський голос, почутий у лісі. Він любив чути у лісі голос солов'я, зозулі, крик сойки чи ворони, квиління яструба, стук дятла, воркування горлиці, рокотання зеленої жаби на галузці дуба. У лісі він розмовляв тихо, пошепки, як у святині; у лісі, як і серед поля, серед степу, він виразно почував себе сином, часткою чудесної природи-матері.
Зараз, милуючись чудовим літнім ранком, чарами степу, він подумав, що за годину, а може, й за мить, осквернять груди степу чорні вибухи снарядів, зранять їх глибокими вирвами, по житах і золотих пшеницях пройдуть колеса гармат, залишаючи по собі глибокі колії, по болотцю промарширують чоботи ворожих солдатів, потопчуть гнізда пташині, і не поможе писк куличків, не відведуть вони своїми хитрощами ворогів від своїх маленьких домівок. А люди? — здригнувся Микола.— Що діється зараз в душі кожного його солдата? Про що думає кожен з них, сидячи у вогкому окопі? Чи думає про батька-неньку, чи про кохану, чи молиться, щоб лиха доля його минула? Навіщо ця війна? — питає він себе вже котрий раз. Пани її видумали, багачі, загарбники — він знає. І те він знає, що не вони
воюють, а шлють на війну отих бідних, сірих Іванів безземельних, а ці гинуть за те, щоб тим було вільніше панувати на широких землях. Згадується смерть солдатика з Курович — єдиного годувальника своєї осиротілої родини. Мати не знає ще... Що буде, як довідається? Згадав і свою матір, усю родину, з якою чи доведеться ще побачитись, і, раптом заслонивши їх, вийшла наперед Поля. Чи зла, чи добра доля підіслала її? Чи закінчена її роль в його житті?..
— Пане чотар! — кричить хтось знизу. " Микола прокидається від своїх дум, а може, й від
сну.
— Чи ви заснули? — питає той же голос. Микола впізнає булавного Захарчука.
— Розвідку бачите? — питає булавиий.
Микола витріщив очі. Йому робиться /уиию. Він міг знов проґавити ворога. Це був би жах.
— Бачу,— каже він.— Бачу! Степом іде невеличкий кінний роз'їзд.
— Біжіть, приготуйте сотню, перевірте кулемети, пішліть сюди, на моє місце, зв'язкового, я зійду і буду керувати боєм.
Микола вже цілком тверезий від мрій і сну, радий, що булавний не помітив його промаху. Не відриваючи від очей бінокля, він стежить за роз'їздом. Кавалеристів він бачить дуже ясно, їх десять, він розрізняє вже й лиця вершників: всі вони молоді, веселі, певні своєї перемоги.
"Чи міг би я оце, націлившись, убити будь-котрого з них? — думає Микола.— У кожного з них мати, сестра, наречена, а то й жінка, маленька дитина... І день такий чудовий. Як же убивати в такий день? Та й за що? В чому вина цього кінного розвідника, що його посадили на коня і умовили, що він їде на святе діло? І цей обманутий польський селянин зі Східної Галичини, що прожив життя поруч з українцями і все життя, як і його батько, і дід, говорив українською мовою, і той гураль з-під Закопаного, що і поляків називав ляхами, а українця й зроду не бачив?.. Але ж вони знищили нашу армію,— бунтується совість Миколи, — вони вбили юнака з Курович і третину сотні, коли впіймають — не помилують і мене..." І з цими думками зіскакує з горища і на бігу кричить:
— Вогонь по кінноті!
Вершники панічно повертають коней назад, але в спини їм гримлять постріли, і вони один за одним падають. Вириваються наперед два і втікають, охоплені страхом. А вісім залишилось. Хто впав, тримаючи коня за поводи, і кінь став над ним, сумно опустивши голову; хто разом з конем повалився на землю; один кінь шкутильгав з простреленою ногою.
Два солдати попросились побігти до побитих.
— Грабувати? — спитав Микола.
— Та ні, але чоботи якби добрі, треба б узяти, бо самому нема в чому ходити.
Гаєвський подумав і відпустив.
Попросилось ще три — відпустив і тих, але дав їм командиром Захарчука.
— Заберіть рушниці, патрони і приведіть коня. Поранених, коли є, заберіть, коней поранених пристрелити. На всю операцію даю десять хвилин.
Солдати побігли, побіг і булавний.
Через кілька хвилин почув постріли: послані солдати пристрілювали тварин і, як пізніше довідався Микола, пристрелили і двох ворожих розвідників.
Солдати принесли вісім рушниць і стільки ж патронташів з патронами. Рушниці і патрони були австрійські, отже, озброєння обох ворожих військ виявилось однакове. Кінь був гарний, але зморений і голодний.
Микола погладив його шию.
Кінь зітхнув і почав скубати траву.
Через півгодини показався більший кавалерійський загін, близько півескадрону. По ньому було відкрито вогонь з двох кулеметів і півсотні рушниць. Загін повернув назад, на цей раз без втрат,— віддаль була велика.
— Прощупують нас,— сказав Захарчук.
— Вони нам зараз дадуть чосу, почекайте ще кілька хвилин.
Не встиг Микола докінчити фразу, як з того боку, куди зникла розвідка, бухнула гармата. Снаряд упав за кілька десятків метрів від позиції. Другий снаряд вирвав половину стіни в стодолі, де був спостережний пункт. Переляканий спостережник доповів, що йдуть цілі колони. Микола глянув у бінокль і побачив, що весь степ заворушився. Це була армія Галлера. Триматись далі на цій позиції з невеличкою кількістю людей після того, як зв'язок з другою сотнею був втрачений, не було рації. Микола наказав сотні організовано відступати. Перед ним лежало село Пантелиха, за нею село Могильниця, а далі — Могильницький ліс Проте, щоб добігти до лісу, треба було зробити принаймні десять кілометрів. Не встигла сотня перейти село, як на її окопи спрямовано вогонь двох батарей. Канонада тривала з півгодини. За той час треба було пробігти віддаль між двома селами, бо таку жменьку людей на відкритому полі міг легко порубати ескадрон кавалерії. Микола спершу тягнув за собою коня, але той раз у раз щипав траву. Його треба було тягнути за собою. Отже, сів верхи. Командування сотнею передав Захарчуку і велів йому іти в обхід села, польовими дорогами, навпростець до лісу, а сам погнав конем у село дізнатись, що там діється.
Коли в'їжджати в село Могильницю з боку Панте-лихи, обов'язково треба минути церкву, що височить на горбку своїми банями і хрестами, і школу, що стоїть трохи нижче, але майже поруч із церквою. В школі можна було одержати найкращі інформації щодо руху ворожих військ, і тому Микола завернув на шкільне подвір'я. Була ще й друга причина, чому він завернув до школи: учителем у ній був його рідний дядько, один із чотирьох братів його матері, і з ним та його родиною хотілось попрощатись. Побачивши його через вікно, вся дядькова родина вибігла назустріч. Всі були стривожені. Перш за все ніхто його у такий час не сподівався, а друге — ворог був уже в другому кінці села — улани шастали по хатах.
— Звідки ти? — питала тітка.— Ми чули канонаду і не уявляли, що гармати били по тобі.
— По мені і по моїй сотні.
— Куди ж ти зараз?
— Зараз у ліс, а лісом далі на схід.
— Боже ж мій,— бідкається тітка,— кавалерія уже в селі, в долинці, за рікою, ти не встигнеш проскочити й до лісу.
— Втечу,— каже вперто Микола.
Він нашвидку прощається, не злазячи з коня, бо нема часу, через шкільний сад, через чужі городи летить за село і бачить вдалині вже свою сотню.
"Який чудовий дядько цей Захарчук",— думає Микола.
— Як ви швидко обійшли село,— каже він, порівнявшись із сотнею.
— Почули, що кінна розвідка в селі, і не затримувались, хоч люди голодні.
— Поїсти ми зможемо аж за лісом. У ліс вони сьогодні не підуть, а пей шматок дороги до лісу треба пройти якомога швидше і не купою, як ми йдемо, а цепом. Сотня, в цеп! — крикнув Микола.
Сотня розсипалась в цеп.
— В напрямі лісу, марш! — скомандував він, і сотня пішла з рушницями напоготові по людських житах, пшеницях і загубилась в них.
Залишаючи село, Микола не забув оглянутись на хату старого дядька Осипа, що голубів дресирував. З неї тільки димар було видно. Оглянувся на хату, в якій жила мати Оксани і сама вона до заміжжя, згадав, як він проводжав її сюди не раз пахучими весняними вечорами, глянув на дорогу, якою вона не раз ходила на побачення до лісу. І в куточку серця, де була захована назавжди пам'ять першого кохання, щось тихенько занило, але на мичь, бо не пора була роздумувати,— ворог насідав на п'яти. Його поки що не було видно, можливо, що пішов уже в обхід.
Сотня йшла мовчки, спокійно. Микола їхав дорогою поруч з булавним, розмовляючи. Він уже пожалкував, що розсипав сотню в цеп,— вона топтала поля, — хотів було уже скомандувати збиратись на дорозі, коли з села, десь від крайньої хати, зацокотів кулемет. Сотня як ішла, так і лягла без команди. Гаєвський зупинив коня, а над його головою просвистів рій куль. Падаючи з коня, Микола помітив чотирьох кінних з ручними кулеметами, вони розрядили в нього чотири магазини, але не вцілили.
— Кіннота ззаду! — крикнув Микола.
З цепу посипались окремі постріли, кавалеристи спішились.
— Вас не поранили? — спитав Захарчук.
— Поки що ні, але коли не втечемо — вб'ють.
До лісу залишалось двісті-триста метрів.