Стіни, правда, були такі ж темні, але від свіжої ясно-жовтої житньої соломи, якою була потрушена долівка, у хаті повиднішало. Стіл був застелений по краях чистим вишиваним рушником, і на ньому розкладено ложки, не буденні, а покупні — червоні з синіми квіточками. Тільки перед місцем господаря лежала темна саморобна ложка, яку він сам і вистругав з власної груші, що всохла ще в перший рік війни. Господиня, уже переодягнена в святковий одяг, поставила миску борщу на стіл і запросила сідати за
СТІЛ* 119
— Тільки вибачай, Артеме, за пісний обід. Пилипівка.
— Це ви мені вибачайте: нежданий гість...
— Е, не вигадуй,— перепинив Гордій.— Чого там нежданий! З такої нагоди годиться й по чарці випити.
— Аякже!— Федора дістала з мисника, поставила на стіл карафку з рудою рідиною.
Розмова за столом спершу зайшла про останні події в Славгороді. Гордій завів мову про це. Але Артем обмежився на цей раз стислим викладом, бо й Грицько недавно з города, напевно, розповів уже дещо. Та й, крім того, йому зараз хотілося використати нагоду, щоб дізнатися більш про вітро-балчанське життя. Почав розпитувати про недавній "бунт" солдаток. З чого воно зайшло?
— Зайшло воно з того, що у декого ще з осені хліба не стало. На лободу перейшли. Щомісяця комітет видавав солдаткам таки хоч потроху. Щоб було з чим лободу мішати. А в цьому місяці — відмовив Пожитько.
— А чого?
Гордій трохи повагався, а потім відповів-таки:
— Бо треба було їм, щоб солдатки самі з комори хліба взяли. Щоб без обліку. Кінці легше тоді сховати в воду. На їхнє й вийшло. Тепер спробуй докопатись: комісія була, акт склала на без малу півтисячу пудів! Нема правди на світі! Або й з деревом, що оце з казенного лісу земельний комітет дозвіл рубати дає. Яких махінацій вони тільки не роблять! Ухвала є, щоб за гроші. Воно там і гроші не які. Але з тими, що за оренду землі, бо Погорєлову не все таки віддають, якийсь процент лишає земельний комітет і собі, на всякі витрати,— разом з цими неабияка сума набралася б. Еге ж, коли б добра половина не попадала шахраям у кишеню. Хіба й мені Пожитько не натякав, як я платив гроші за дерево, що можна було б набагато дешевше, коли б підсунув йому щось. Ні, це не по мені! Зробив вигляд, що не зрозумів натяку. Заплатив усе, що належало, та й ходю собі, очей не ховаючи. А це вже до нової махінації заздалегідь готуються. З худобою.
— З якою худобою?— не зрозумів Артем.
— З економічеською. Коли землю поділять, то й до худоби ж черга дійде. До цього моменту вони й готуються: як її ділити? Кому щоб вона попала. Але так, щоб — ненадовго.
— Ненадовго?
— Авжеж! Бо яка ж користь їм з того буде, як — надовго? А тим більш, як — назавжди. Ніякої користі.
— Ну, то як же вони планують?
— Щоб достеменно, то я, звісно, не знаю. Бо на зборищах їхніх не буваю. А з того заключаю, що капне випадково, чи й навмисно закине Будочку котрийсь із них. Щоб промацати, чим я дихаю. Таке вже становище моє зараз у громаді,— середнє, як пишуть у газетах деяких. Та н у ваших, більшовицьких. Зустріне мене Легенда Петро на вулиці,— не обмине, щоб не пристояти, не погомоніти. Але й Шумило там чи Гмиря — так само. Уже й про це закидали вудочку.
— Які ж їх наміри?
— Перш за все, щоб худобу не даром роздавати, кому вже там громада ухвалить, а за гроші.
— Дурниця! Та хто ж піде на це?! Білими нитками все це шите. Де ж гроші у бідняка?!
— Ціну божеську. І не всі відразу. На виплату. А для цього кредитове товариство підбивають утзорити.
— Одна вже кооперація є,— ставлячи на стіл другу страву, сказала Федора.— Так ції мало вже. Є ще такі, що в правління хочеться, щоб і тут шахраювати.
— Самі винуваті,— відказав жінці Гордій.— Не обирайте шахраїв!
Він налив по другій чарці. І вже коли всі випили, вернувся до перерваної розмови.
— Білими нитками шите, кажеш. Не дуже й білими. Гроші мають піти,— ну, звичайно ж, не панові Погорєлову. Гроші земельний комітет бере на всякі там витрати. Хіба мало у нас на селі зараз удів та сиріт, до того ще й таких слабосилих, що їм ніяка земля, ніяке тягло не допоможе. Навіть дармове.
— Хоч би ївгу Передерійку взяти!— од печі озвалась Федора.
--— Ну, ївга, то вже — край. І до війни старцювала. Не про таких мова. Отут і задумаєшся, Артеме. А що ними не добрість людська керує, а власна вигода,— тут думати, звичайно, нічого,— ясна картина. Яка вигода? Та товариства кредитового іще нема, не скоро й буде. Куди поткнешся за позичкою? До того ж Гмирі чи Пожитька? А це вже ярмо на шию. З якого потім не всяк вилізе.
— То виходить, що у бідноти ще більше підстав...
— А вдови та сироти не біднота? Іншій солі борщ посолити нема за що купити. Самообкладання, скажеш. Ой, мало охочих до того самообкладання. Увірилося всім. А скільки дітвори в школу не ходить! Нема у що ногою вступити.
Та що там до школи,— надвір вибігти ні в чому. Босоніж з печі на сніг. У яку хату не зайди, та й мимо хати проходячи, тільки й чуєш із-за стін бухикання. А брюшняк! А сипняк! Лікарня переповнена. Отак дома й лежать, поки всю сім'ю не перекачає... От тобі й білими нитками!
— Ну, ти, Гордію, так уже очорнив наше село!..— не стрималась Федора.
— Та, звісно, не в кожній хаті таке. Не тільки по мертвому кривий Охрім у дзвін б'є.
— А ось мине пилипівка, і весільні музики заграють!— весело додала Федора.
— Життя!— роздумливо сказав Гордій.— І сміх і сльози впереміжку. Та ось хоч би й нас взяти. Гріх було б нам бідкатись. І здорові всі, і їсти є що. А оце ще Гришко додому вернувсь, то вже й зовсім...— Хотів сказати: "Можна бога хвалити", але глянув на сина, та й не повернувсь язик сказати.
Грицько й зараз, за обідом, був такий саме, як і всі оці дні: мовчазний, замкнутий в собі. В розмові ніякої участі не брав. А коли Артем звертався з яким запитанням (хотів-таки втягти в розмову), відповідав одним словом "так" або "ні". І часто навіть невпопад.
У батька серце ще дужче заскніло. Думав, що, може, зустріч з Артемом... А втім, за ті кілька хвилин, що побули наодинці, не встигли й розбалакатись. І йому вже нетерпеливилося швидше кінчати з обідом.
— Ти ще подаси щось, хазяйко, чи можна дякувати?
— А ще узвар ось.— І в цей час грюкнули сінешні двері.— О, і школярка наша.
Це справді була Марійка, зведена Грицькова сестра. Переступила поріг і, помітивши за столом чужого (впізнала, звичайно, Артема), чемненько привіталась. Стала роздягатися.
— Без обіду, мабуть, Макар Іванович зоставив, що пізно так?
— І зовсім ні,— знизала плеченятами дівчина і раптом пожвавішала.— Та нас уже і не Макар Іванович учитиме тепер. Нова вчителька приїхала.— Далі вже, до самої матері звертаючись, притишивши голос, хоч чути було й за столом:— Ой, ловка ж. А пахне од неї гарно як! Поміж партами як пройде — куди там любисток чи м'ята! І зовсім-зовсім не строга.
— Ото ви вже й узнали!— всміхнулась мати.— Стривайте, вона ще вам покаже себе. Якщо погано уроки знатимете та пустуватимете.
— А ми не будемо пустувати!— уже з печі сказала Марійка.— І вроки гарно вчитимемо. Хіба ми дурні!
— Та вже в третій клас ходите!
— Не через те. Якщо гарно вчитимемось та не будемо балуватись, вона обіцяла на святках ялинку для нашого класу улаштувати в школі. Уже й загадала всім, щоб вірші повторили на завтра, де — про зиму. А вона одбере кращі. І щоб ми капшучки маленькі пошили. Тільки гарненькі щоб! З найліпшої матерії, яка е дома. Щоб на ялинці повішати. З канафетами!
— Ні, видно, й справді,— почала мати, та Марійка перепинила:
— А тільки звати її... Таке ж ім'я негарне. Як у Пере-дерійки ївги.
— Так то ж Передерійка, старчиха, їй яке ім'я не дай. А це ж учителька. Та й хіба ви її так звете просто — ївга? Ви ж і по батькові.
— Аякже! Хіба ж можна учительку так?! ївга Семенівна!
Грицько на цій мові здригнувсь. Кілька вже разів до цього вимовляли в хаті це ім'я, але тільки тепер, у такому словосполученні, воно увійшло в свідомість і збентежило.
— Що ви про ївгу Семенівну?
— Та то Марійка ось про нову вчительку розповідає.
— А я думаю собі,— озвався батько,— це ще як перший раз уранці на поле їхав,— з ким це він? Павла вчителевого зустрів. Чи не оженився часом. Чи, може, ще тільки на оглядини до батьків везе.
Грицько аж за столом не всидить.
— Що тобі, Гришко? Щось чи сказати хочеш?
— Та...—Взяв-таки хлопець себе в руки.— Воно й не годилося б мені підказувати вам, тату. Але ж бачите — доводиться. Чого ви ще по чарці не наллєте?
— До узвару?— здивувався батько.— Ну, налий іще ти. Артем сказав, що більше не буде пити. І так за день, та
ні, за півдня — оце вже вдруге. І жартома додав:
— Якщо й далі піде отак, недовго й п'яницею стати.
— Та й тобі, Гришко, може б, не треба,— сказав батько.
— Ні, цю ще вип'ю. Бо вже ж налив!— Держав чарку в руці й, похмурий, дивився на неї. Далі хильнув одним духом й поставив чарку.— А тепер слухайте, тату, а ти, Артеме, за свідка будь,— оце була моя остання чарка. І будь я проклятий...
— Стривай, сину,— перепинив батько.— Обітниця під гарячу руку — то не обітниця. Знаєш приказку: давши слово — держись!
Од печі Федора:
— Ти хоч для незвичайних случаїв залиши за собою...
— Для яких случаїв?— хмуро глянув Грицько на мачуху.
— Ну хоч би... Бо яке ж воно справді весілля без чарки?! Грицько поривно звівся на ноги.
— Про яке там весілля!.. Так, значить, не приймаєте? Може, й маєте рацію. Може, це й краще.— Вийшов із-за столу й прочовгав розтоптаними валянками в хатину.
Батько важко зітхнув:
— Оце — як бачиш. І що з ним таке? Ти вже, Артеме, будь-таки другом йому. Хоч довідайся. Щоб знали, чим зарадити йому.
— Спробую,— сказав Артем, сам знепокоєний Гриць-ковою поведінкою.— Думаю, що допитаюсь: серце — не камінь.
X
Коли Артем зайшов до хатини, Грицько — спиною до нього — стояв біля вікна і крізь не дуже намерзлі шибки дививсь у садок. В прогалини поміж засніженими деревами видно було луки й далеку Ліщинівку. В пляшці, що й зараз стояла на лутці, тоді тільки розпочата, тепер лишилося на самому денці. Артем підступив ближче і поклав руку Грицькові на плече. Той обернувсь до нього. Очі затуманені від самогону.
— Оце стояв та й думав: цікаво, а коли б батько обітницю мою не відкинули — чи й тоді випив би оце? Чи таки додержав би слова?
— А певно, додержав би.