Коли ж бо втримає їх при собі, то це означатиме, що він розв'язав собі руки.
До мислей цих дійшов я не відразу. Записую їх після січі кривавої під Теребовлею... записую, а душа моя сумнівами повниться. Бо не відаю: тішитися маю, а чи сумувати, що сини поросли пір'ям, і вже слово вітцівське неспроможне визначити синам границю їхнього лету.
Куди вони летять? На зломиголову? До сонця?
Стверджую: старе і спорохнявіле мусить уступити місце новому й молодому. Тільки... уступлення це означає поділ Русі, ослаблення її могуті.
Як бути?
А може, і Києву, і Суздалю, і Полоцьку в Русі Чорній, і Г аличу треба відмовитися від єдності, збитої обручами примусу, і замість неї шукати згоди, заснованої на узах рівності і братерства?
Непереможною, славутною на весь світ стала б земля Руська...
Та хіба осягнуть потребу насущну князі руські? Хіба слово моє проб'ється до їхніх гординею зіпсутих сердець? Хіба покинуть вони товктися на отчій землі, яко дияволи на залізному току?
О земле моя многостраждальна".
"О земле моя многостраждальна, о городе, що звешся Теребовль, напоять тебе князі руські кров'ю руською, а поля навкружні засіють руськими кістками".
"...Списую пергамени не для себе, і навіть не для князя свого Ярослава... пишу для грядущих поколінь, аби на помилках прадідів училися вони розуму, аби не гострили на себе взаємно мечі лише через те, що одного брата мати скупала в Дніпрі, а другого — в Дністрі. Мати ж бо одна, чуєте, нащадки мої далекі!"
"Під князем Ярославом кінь буланої масті тупцював, копитами орав весняну мураву.
Князь Ярослав, приклавши до шолома долоню, зорив пильно поперед себе, жадаючи уздріти в тумані київські полки. Цього теж прагли воєводи, що перетнем оточили князя на пагорбі. Дарма. Густа мряка застеляла видноколо, і тільки здалека долітали людські голоси, долітали глухо, як дзвони з-під води.
І ще було чутно, як стогне під копитами земля.
Велику силу скупчив цієї весни князь київський Ізяслав... скупчив і повів проти Ярослава.
Бо і Ярослав, як і вітець його небіжчик, не поспішав віддавати Погоринь. Ніби й не він просився торік у Петра Бориславича, що, мовляв, хай Ізяслав-князь замінить мені вітця.
...Вони були за пеленою туману, до них іще ні списом не докинути, ні з рожанця дострілити, але їх подих уже віяв ув обличчя галицьких воїв. Віяло, власне, смертю. Ярославу-князю теж, мабуть, спала на думку смерть, що він оглянувся позад себе на власні полки.
Щити оболонь перегородили. Попереду лучники з наготовленими на тятивах стрілами, за ними — озброєні мечами і ратищами пішці. Позаду — комонники. Тисячі наїжачених списів, тисячі шоломів і просто непокритих голів, лопотіння ратних корогов додали Ярославу певності. Долоня стисла у руків'я меча. Князь думав, що мусить сьогодні перемогти... мусить відомстити за поразки батькові під Звенигородом та Перемишлем... і мусить втримати Погоринь. Це справа його честі.
Я сидів на комоні збоку й трішки позаду, звідси було мені видно, як мінилося князеве лице. Я навіть помічав, що його нетерплячка передавалася через остроги коневі. І брав мене від цієї гарячки страх, що недосвідчений Ярослав не впорається сьогодні з ратним ділом. Адже йде на нього не хто-небудь, — Ізяслав іде, той, про якого на Русі говорять, що він з сідла не висідає, а меч кладе під подушку й у своїй ложниці будучи. Ярослав проти нього — дитя... він, хоч знань почерпнув з книг, досвідом ратним не зрівняється з князем київським, перша к це його брань.
Єдина надія на воєвод.
Головний полк галичан очолив великий боярин Сірослав Сірославич, полк правої руки, який складався з перемигилянців та звенигородців — воєвода Ізбігнєв Іванич, полк лівої руки — наємні сербо-болгарські когорти — воєвода Милодан. Усі три були славутні воєводи... і всі три воєводи биті під Перемишлем.
То невже?..
Ні, не буду сумніватися. Мовлять-бо вої: не гоже думати про поразку ще до того, поки почнеться брань. Боєві належить прагнути перемоги.
І мені теж прагнути?
Я роздвоююсь, я розколююсь, бо не відаю, кому вимолювати в господа перемогу: Ярославу чи Ізяславу? Перемога Ярослава звістила б, що заходить слава Києво-го сонця. Перемога ж Ізяславова скувала б руки моєму князю. Зате знаю я достеменно, що не жадаю, аби ні тут, ні деінде лилась руська кров від руського меча. Я знаю також, що сьогоднішнє побоїще ще можна попередити, досить тільки Ярославу послати навстріч князеві київському бояр з словом своїм:
— Повертай полки, великий господине. Віддаю я Погоринь. І хай буде між нами вічний мир.
Я так учинив би, я поїхав би навстріч Ізяславу. Та ба... Моє волання на бранному полі не важить ні резани... на бранному полі слово має меч і рожанець.
Мгла тим часом розвіялась. Вітер небо підмів. На Те-ребовль, на оболонь перед нею сонце сіяло проміння. Ясно як! Очі сліпнуть од блиску шоломів і списів. Здавалося: поміж воями причаїлися тисячі блискавиць, і досить помаху княжого меча, як вони, мов хижі соколи, устремляться назустріч одна одній.
Кияни зупинилися на відстані польоту стріли. Ярослав завмер на своєму буланому коні, і даремно я шукав на його лиці переляку або нерішучості. Губи у нього стиснуті, очі — прищурені. В князеві обізвалася буйна кров руських князів та угорських королів.
Жадав мій князь крові.
Жадав... ніби недавно ми з ним не ткали, як писані рушники, довгі бесіди. А на тому рушнику — милосердя, любов до ближнього свого, осуд братовбивства, потреба конечна миру для Галицьког.землі, плекання науки книжної...
Нині він потоптав писаний рушник.
Нині він жадав крові і був вельми розгніваний, коли
Сірослав Сірославич, шанобливо торкнувшись його коліна, закованого в лати, глухо сказав:
— Зараз брань почнемо, княже. Але до того, поки почнемо, просимо: їдь геть з поля... їдь у Теребовль.
— Що-о! — сіпнувся Ярослав. — Як смієш, боярине? Мій князь, паленіючи від образи, до кінця, певно, не
второпав дивного прохання великого боярина.
— Смію, осподине,— карбував поважно відповідь Сірослав Сірославич.— Не від себе одного говорю, а від усієї братії боярської. Наш рішенець такий: забирай дружину свою молодшу і вертай у Теребовль. Звідти позирай за нами.
Князь то білів, то червонів. Куди ж: до втечі його спонукають?
— Не переч, — продовжував боярин.— Ти молодий єси, княже, і ти у нас один. Якщо учиниться лихе з тобою — і нам, і дітям нашим життя не буде.
Ярославова запальність поступово переходила в розгу-бу, він поглядав на бояр, сподіваючись глузування або ж підступу, а натомість бачив ув очах щиру турботу й навіть любов. Особливо в очах давнього й незрадливого батькового приятеля Ізбігнєва Іванича, якому він вірив.
Тому скорився.
Два отроки взяли його коня за вуздечку й повели в Теребовль. За князем слухняно чвалала молодша дружина.
І тільки-но ми стали на заборолах теребовельських, як у стані галицькому і в стані київському заревли сурми і роги. Дві сили руські, два вітри, виколисані на одинокому древі, рушили... рушили з гамором, з криком, з гучними ударами мечів об щити, рушили, взаємно посіваючи себе хмарами стріл. На полі вище лементу й гуку, вище корогов злетіли перші зойки тих, що впали. По вбитих, потолочених і поранених сунули сліпо й могутньо дві супротивні тисячні лави... в лавах уже пропав страх перед смертю.
Зійшлися...
І була січа велика.
Я тільки загально можу написати, що була січа велика, бо лави, вдарившись грудьми, перемішалися. В цьому, гадаю, була помилка воєводи галицького полку Сіросла-ва Сірославича, який не поставив списоносців за плечима стрільців. Списи зупинили б, як гостра стіна, навалу й дали б змогу кинути проти київських пішців комонників. Але легко мені судити про ратоборськцй хист воєводи із-за теребовельського заборола, великий боярин і так метався на коні... метався, поки не впав чи то від списа, чи від сокири.
Оболонь роїлася шершенями... сам господь бог відає, як упізнавав ворог ворога: пігиці билися з пігицями, комонники, топчучи своїх-таки пігиців, шукали герцю з комонниками. Клич "Киріє елейсон" то вибухав тисячним ревом, заглушуючи дзвін мечів, іржання коней, стогін і зойки людські, то квилив підстреленою чайкою, видобувшись окремо з слабих уст.
Князь мій Ярослав каменів.
Це була в його житті перша брань, і, мабуть, лише тепер він по-справжньому відчув тягар княжої шапки і, мабуть, терзався виною за пролиту кров. Бо в його-таки волі було гукнути перед бойовищем: "Стійте, браття! Сором нам щербити руські мечі об руські кістки!"
Тепер доля винесла його на градську стіну, щоб міг надивитися не на скомороше представлення, а на пир смертельний — гіркий плід свого послухнянства боярам.
Не карай мене, Ярославе, і не гони пріч, коли завтра прочитаєш оці рядки в "Хронографі". Очевидно, це осуд... але водночас, осподине, це крик зболілої душі видока, що бачив кривавий пир.
Хто скаже тобі правду, якщо я не скажу?
Співець твій Ян? Од нього не діждешся...
І чуєш, княже, не заслонюй рукавом вид свій, від побоїща не заслонишся навіть муром високим. Хай воно навіки вкарбується в твоєму серці, щоб, якщо носиш у грудях любов до отчої землі та її людей, не дозволяв у майбутньому натравлювати брата на брата. Бодай ти один з численної братії княжої на Русі не дозволиш...
Дивися...
Дивися, осподине, київські комонники вбили клин між твоїми пішцями й комонниками, а комонні галицькі побігли у поле. Сам князь Ізяслав... бачиш Ізяслава в чер-леному корзні й у золоченому шоломі... сам князь Ізяслав погнав твоїх комонників у поле, а чорні клобуки обсіли галицьких пішців і колять їх і рубають упень.
Дивися, осподине, хай карбів у тобі незагоєних карбується стільки, скільки є смертей у нинішній днині. Дивися, як пішець у кольчузі, той простоволосий, бачиш, косить навколо себе довжелезним мечем і не дає клобукам приступу. Що вони націляться на нього списом — вціляє спис у щит підставлений, що спробують вдари-ти мечем — меч їх рдбиває своїм мечем, що спробують потоптати конем — падає кінь з вершником. Якщо виживе сей лицар, княже, то поклич його до себе і дай йому боярську гривну, бо за тебе він б'ється.
Ні, не вижив лицар, досяг його ворожий меч і покотилася голова. Чи заступиш ти, княже, вітцеві — сина, жоні — мужа, а дітям — батька? Чи матиме право співець твій Ян заспівати про нього: "Ой упав він снопом за землю Руську"? Не заспіває, бо поляг лицар за честь твою і не більше.
Дивися: там на пагорбі чорні клобуки обступили галицьку корогов.