Діти Мардука

Віктор Савченко

Сторінка 61 з 91

Назвали її Ліліт — на тому наполіг Джебан. Дарунька, хоч і була відьмою, але вважала себе віруючою, отож напосіла на хрестинах. Джебан же скаженів, коли вона згадувала про попа. Дарунька пояснювала, що оскільки у Джебана немає документів, то в сільраді немовля зареєструють як безбатченка, себто байстрюка. У церкві ж похрестять і видадуть якесь посвідчення. А потім, коли Джебан нарешті згадає, хто він і знайде втрачені документи, то тоді вони підуть у сільраду по метрику. Але приживанець напосів на своєму — кілька разів його била падуча, а коли Дарунька домовилася з попом про день і час хрестин, Джебан забрав немовля і десь сховав. Саме у цей день приїхала з району машина і забрала Джебана й Даруньку. Хтось донесло, що в того бідолахи не було документів. Більше їх ніхто не бачив. Даруньчина хата з лампача розвалилася і від неї вже й сліду немає. Довкіл позводили нові будинки, але досі не знайшлося бажаючого використати її ділянку під забудову. Люди пам’ятають той час, коли село мало не зникло — грішать на Даруньку. Про те село тоді мало хто й знав. Тепер ви розумієте, чому ми вас потурбували?

— Авжеж. Все, що ви минулого разу оповіли, збігається.

Я хотів сказати жінці, що наша Спілка тепер нагадує Даруньчине село, але вирішив не псувати настрою добрим людям. Натомість мовив:

— Дякую вам, пані Явдохо, за турботу. Те, що я почув, багато що пояснює. Може, дасть Бог, зустрінемося, розповім.

— Ага, мало не забула. Пригадуєте, я казала, що Фроська перед випуском в інтернаті поміняла прізвище? Отже, не забули… Так, виявилося, що це було прізвище її рідної матері Даруньки. Отже, вона вже тоді знала, хто її справжні батьки. Звідки, хто про це сказало Фросьці — таємниця. — Мить жінка помовчала, а тоді сказала: — Дати телефон Вірці, е-е, Вірі Семенівні?

— Дайте.

Почувся голос Віри Семенівни:

— Тепер ви розумієте, чому ми вас розшукували?

— Авжеж. Для мене це дуже важливо.

— Отож-бо. А я вже гадала, що те немовля виплодила сама земля-мати. А тут — жодної чортівні… Ну, гаразд, бувайте. Якось запросимо вас погомоніти з нашими дітками.

Раптом я завважив, що протягом всієї телефонної розмови не виникло жодних перешкод — шуму, збільшення чи затухання гучності, як бувало до мого від’їзду. "Здох кілер — нікому глушити", — майнуло в голові.

"Отже, Ліліт — дитя відьми і приходька, — подумав я. — А співробітниці інтернату, либонь, мали Джебана за такого собі волоцюгу. Тим часом за час перебування Алісії (Ліліт) — Бамбули (Бамбух) на посаді голови вимерла третина письменницької організації". На мить я, уже вкотре, уявив світлу хмару над нашим краєм, пронизану сонячними променями, яка стала раптом танути. Це був уявний егрегор, від якого живилася ментальна складова людської аури. Я згадав недавній процес над кількома молодиками, які забивали на смерть людей, знімали процес убивства на відео і публікували його в Інтернеті. На їхньому рахунку було понад двадцять смертей. Це коїлося ось — зовсім недавно, у час, коли мої телефони перебували під цілодобовим прослуховуванням, а мене конвоювали (і обслуговували конвой) десятки людей щодня. Знайшлися й ті, хто тих звірів захищали на процесі, і то були не тільки адвокати й батьки.

Якщо нікому наповнити душу змістом Божим — у ній оселяється сатана.

РОЗДІЛ 5

У період, коли мене викликали на допити в КДБ, і після умовного засудження (на більше у них не вистачило компромату) я найбільше остерігався, аби не зустріти людину, яку поважав. Боявся, щоб на неї не впала тінь від мене — дисидента. Чим дорожча мені була така людина, тим далі від неї я тримався. Тепер відбувалося те ж саме. Як виявилося, у мене є син і є жінка, яку я кохаю. Але я для них становлю небезпеку. Вони ж для мене є больовими точками. Діти Мардука не проминуть цим скористатися, якщо довідаються. Моє рішення покинути Молдову було продиктоване давнім рефлексом не скоїти комусь лиха. Тільки тепер той хтось був моєю ріднею. Можливо, існує й інший спосіб убезпечити себе і її, але я поки що його не знав. Тепер, коли в незалежних Україні й Молдові всюди сновигають мертвяки — вихідці з краю без вороття, коли від них народжуються земні діти, коли темні звили собі кубельця на щаблях влади, коли діти Мардука поводяться так само знахабніло, як у Вавилонах, я ще не вирішив, як мені бути. Знав напевне, що двоє нейтралізованих нами з Костею покидьків — одесит і свистопляс з мого міста — ситуації не змінять. Їх місце займуть нові. Через те, хоч як мені кортіло опинитися біля Маріци і побачити сина — живого, а не на фотознімку — я згенерував у собі всю волю, щоб не їхати в Молдову.

Щораз, змащуючи плями на обличчі маззю з коробочки, яку мені дав Костя, я з тривогою згадував про нього. Тим часом минуло вже два тижні, а від Лікаря не було ні слуху, ні духу. На той випадок, якби з ним щось сталося, увімкнув смартфон, що досі був відключений. Подумав, що номер мого смартфона, напевне, є у Ксилантія і в разі чого він мені повідомить. Та одного разу завібрувала моя синенька мобілка і на її дисплеї висвітився знайомий ряд цифр.

— Послухай, — сказав Костя, як завжди, не вітаючись, — Колись ти мені врятував життя. Як ти подивишся на те, щоб іще раз зробити добре діло?

— Цього разу врятувати твоє життя чи вже життя всього людства? — поцікавився я.

— Це серйозно.

— Я — теж серйозно. Ми з тобою нейтралізували двох нелюдів, а їх багато. Вони всюди — у тих з людей, хто досяг віку зрілості, у підлітках і дітях. Аби боротися з лихом, треба блокувати прихід у наш світ вихідців із краю без вороття: мертвяків, дітей Мардука.

— А це що таке?

— Якось іншим разом поясню.

— Чи не замахнувся ти справді рятувати увесь світ? — не без іронії сказав Костя. — Починай тоді з нас. Бо, крім чучундри, про яку я тобі казав, і провокацій якої я поки що уникаю, на судні з’явилася ще якась почвара і крутиться біля капітана. Хто воно: приходько з краю без вороття чи агент конкуруючої фірми, я не годен розпізнати. — На мить запала пауза, по якій знову почувся Костин голос: — Виходить, що все так погано, як ти кажеш? І нікому протистояти лиху?

— Ну, не тільки ж вони приходять. Якщо сфера Темного Сателіта ще сто років тому щільно охоплювала всю землю, то тепер вона віддаляється від неї. У дітей Мардука стає дедалі менше перспективи — чисельність їх на убуванні. Натомість з’являються такі, що можуть їм протистояти. Скажімо так: десь одному поколінню вони ще попсують життя. А там піде інший час.

— А інший час, це що, ангели літатимуть?

— Ні, звірства менше в людях буде, а відтак і нещастя сіяти мало кому захочеться.

— Ти зараз де?

— Вдома.

— Ми скоро будемо в Одесі. Прикинь чи зможеш прибути? Ага, моїм коштом; ну, там дорога, добові, те-се…

— А в Одесі скільки днів ви стоятимете?

— Мабуть, пару днів.

— А причалите коли?

— За тиждень.

— Озвися за два дні перед тим, як прибудете, — сказав я. — Повідомлю, чи зможу.

Костя сказав, що потелефонує і вимкнув зв’язок.

Навстріч потоку пасажирів, що виходили з поїзда, ішли чоловіки й жінки з табличками, на яких пропонувалися кімнати біля моря. Я ж видивлявся Костю, котрий мав мене зустріти. Раптом хтось торкнувся моєї руки — це був Лікар. А тільки не в однострої морського офіцера, якого я шукав очима в натовпі, а в сірій шведці, як колись, коли ми сиділи на лавці біля Лузанівського пляжу. При ньому була та ж сама потерта барсетка, в якій я тоді підгледів був пістолет. Тільки тепер обличчя Кості вкривала засмага; мені здалося, що на нього наклався брунатно-жовтий тон кількох морів.

— Дякую, що не відмовився приїхати, — сказав Лікар.

Я завважив його погляд на щоці, де були плями, й на тюбетейці.

— Я-то приїхав, а от яка з мене користь, не знаю. Треба ж якось виманити королеву сексу.

— Це не найголовніше, що треба зробити, — зауважив Костя. — На кін-бо поставлено багато більше, ніж життя однієї людини. Але над цим ще покумекаємо.

Тим часом ми вийшли на привокзальну площу і я пішов за Костею у сквер, що зеленів праворуч від вокзалу. Коли ми сіли на лавці, Лікар озвався:

— Перед тим, як приступити до справи, я маю дещо зробити. — Він розпустив змійку на сумочці і витяг мою книжку. — Треба віднести це в бібліотеку.

Одного погляду було досить, щоб побачити, що книжку читали. Мене охопило таке ж відчуття, як колись, у бібліотеці мого міста, де бібліотекарі виставили на стенді всі мої видання. Але не вони справили тоді враження, а роман, який лежав осторонь, бо був потертий, якщо не сказати обшарпаний. Вигляд тієї книжки і досі гріє мені серце. Тепер же моя "Звірина…" сказати б, потовстішала.

Я зробив спробу здивування:

— Звідки тобі було знати моє прізвище і що я автор?

— Ну, збіг обставин, те-се. Давай іншим разом про це…

— Гаразд, — погодився я і кивнув на книжку. — Ти взяв щось для себе звідти?

— Дещо, — стримано відказав Костя.

— А саме?

— Що конкретно — не можу сказати. Просто до знайомства з цим твором я жив у нормальному світі. Ну, там якісь події трапляються, ти виходиш із якихось ситуацій, з кимось воюєш, не замислюючись над причиною того, що призвело до ворожнечі. Іншими словами, живеш у світі наслідків. Причини не бачиш; якщо ж і розпізнаєш її, то протистоїш чомусь другорядному, а не справжній причині. А тут, — Костя поклав руку на палітурку, — є дещо, що робить прозорим туманець, у який укутано дійсність, і ти вже бачиш не тільки те, що сталося, а й причину тому. Тут не дається, хе-хе… рекомендацій, як поводитися у тому чи іншому випадку, але є безліч аналогів ситуацій. А головне — як не допустити конфлікту.

— Щось ти туманнувато, — зауважив я. — А конкретніше можеш?

Якусь мить Костя німував, а тоді озвався:

— Ну, наприклад, ти пишеш про декабристів, яких цар велів повісити після їхнього виступу на Сенатській площі — п’ятеро, здається їх було… Але цього йому виявилося замало; він вирішив зробити так, щоб від них і сліду не залишилося. На якомусь із островів неподалік Петербурга таємно вирили могилу, поклали туди голі трупи, а зверху висипали кілька возів негашеного вапна. Коли, уже в наш час, знайшли те місце, то крім вапна, тепер уже гашеного, там нічого не виявили. Негашене вапно з вологою утворює їдкий луг, а він роз’їдає геть усе, навіть кістки.

— Так а в чому ж тут причина і наслідок?

— Ось, бачиш, ти й сам не звернув на це уваги.

58 59 60 61 62 63 64