Вірменські, грецькі, італійські, жидівські купці зганяли бранців то по одному, то по кількох при помочі найнятих у татарській дільниці посіпак та показували їх купуючим.
Купуючі, то купці зі Стамбула, Синопу, Трапезунду, Самсуну, з грецьких островів або Італії, – були се здебільшого турки, греки або вірмени. Вони клали головну вагу на силу невільників, яких потребували до весла, ношення тягарів та води або до управи ріллі. Бранці мусіли підіймати приладжені заздалегідь тягарі, тягнути за мотуз, прив'язаний до тугої сталевої пружини, для спроби сили.
Ті купці купували й жінок, і то, може, ще радше, чим мужчин. При цьому не гляділи вони, одначе, на красу, зате оглядали бедра і груди, рамена і стегна. Тих жінок потребували вони до розплоду рабів на продажу та до домашніх робіт дома та в городах. Холодним зором обкидували вони товар оком знатоків, спорили про їх силу, відпорність, але ні одному з них не прийшло на гадку, що той товар – се люди.
От і купив якийсь генуезець кількох мужчин та дві жінки і заплатив ціну купцеві. Слуги генуезькі добувають м'які кайданки, щоби закувати куплю та погнати її на корабель… Коли нагло нелюдський рев роздається між оставшим "товаром", і з-поміж зовсім спокійних бранців вискакує молодий ще чоловік, кидає на землю посіпаку, який саме заковує у кайдани одну з жінок, а, вирвавши йому з рук ланцюг з перстенями, обіймає лівою рукою жінку за стан, а правою розмахує і кричить:
– Се моя жінка! Кому яке право до неї? Вона моя!.. Хочете, беріть нас обох… здохнемо де-небудь все одно, але разом, так, як Бог приказав!
Йому відповідає ридання жінки, що горнеться ще востаннє до тієї могутньої груди. Рівночасно, на відгомін ридання, у довгих-довженних рядах бездольних почувається якийсь ні то плач, ні то зітхання, якесь ніби скавуління здихаючої собаки. Се не вираз співчуття, а звук звірячого ляку перед розлукою дітей від матерів, чоловіків від жінок, братів від сестер, се вираз самолюбного жаху людини, яка бачить перед собою власну будуччину…
Нечуваний поступок раба заставляє враз усіх задубіти з чудування та замовкнути, і через хвилину здається, що ось уся тисячна товпа людського товару прокинеться, неначе спросоння, і стане в ту мить хижим звіром, що, смертельно ранений, розриває останки сил підступного побідника…
Витязь обкидає зором окруження, глядить помочі для себе, але находить лишень злякані погляди рабів, розпукою та жалем скривлені уста жінок, бліді личка дітей… Годі ждати підмоги від овець проти вовків… І голова мужа наклонюється над жінкою, а уста його простягають до її чола останній поцілунок…
Бо ось роздається хриплий голос, а вслід за тим паде аркан на шию витязя… Одначе і ремінь рветься у могутніх руках, мов павутиння… Тоді хильцем підступає ззаду якийсь посіпака, і нагло побідник своїх катів підіймає руки високо вверх, наче бажаючи насилу дістати з неба помершу Божу справедливість, і валиться коміть головою у порох торжища. З плечей булькає кров, ноги копають через хвилину землю, жінку насильно тягнуть за собою слуги… Чути свист батогів… А по хвилі двох гробарів тягнуть гаками стерво у пристань для акул та крабів. І знову торг пішов далі своїм ходом…
У довгих, фалдистих одягах походжали по торзі поважні, бородаті купці з Анатолії, Сирії, Персії, Єгипту. Вони гляділи тут звинних та зручних хлопців до коней або верблюдів, орударів до купецтва, наставників над муринськими рабами у гарячому підсонні. Вони казали купованим бранцям бігати, скакати, ставили їм через переводчиків-поляків різні питання і часто-густо вислухували і їх просьби купити разом з ними ще кого – як батька, маму, сестру чи брата.
Сим покупцям треба, бач, було не лише праці, но і вірності купленого раба. А вірність ся була дуже дешева. Кількадесятьтисячна юрба невільників обнизила їх ціну дуже сильно. Де хліба було доволі, як саме у тих панів, там не тяжко було купити намість одного раба хоч би й десятьох. Завсіди можна було відпродати їх опісля з зарібком.
Купивши когось з рідні раба, набував за те купець необмежену власть не лишень над тілом, але й над душею рабів. Як-то вже він йому дякував! Як обіймав та цілував руки та ноги свойого добродія! Як малої дробинки щастя треба на те, щоби бездольному пекло раєм вчинити!
Молоді італійські nobili та старі грецькі й жидівські купці заходили зате у шатра засібніших продавців, куди провадили їх найняті фактори, і там при спущених занавісах відбувався торг дівчатами та хлопцями, яких уже по дорозі відділено від других і які визначалися красою. Оттут відбувалися оглядини, яких уся безсоромність була для незіпсованих жіночих умів просто незрозумілою.
Купуючий оглядав кожду подробицю купованого тіла, бо кожда недостача жіночій красі впливала на ціну. Вкінці кладено найбільшу вагу на те, чи продана людина була ще дівчиною, чи ні, і тут стрічалися оба, купець і купуючий, з рішучим опором навіть тих, що, дотикані грубими руками, ціловані нечистими устами та биті батогами, утратили по дорозі свою жіночу стидливість. Та тоді приступали два або три євнухи, яких держав кождий продавець одалісок, і насильно переходили оглядини, які убивали у дівчат останки встиду і заміняли їх у податливий знаряд розкоші для пересичених і часто статево звироднілих власників гаремів.
По торзі ходили також у супроводі арнаутів та кавасів орударі капудан-паші, які купували рабів до каторги на галери. Вони не торгувалися, лише вибирали на око потрібне число веслярів і платили, скільки хотіли. При сьому звичайно зрікався купець заплати під умовою, що йому заберуть лишень двох-трьох рабів. Таким чином, великі суми, які виплачував султанський скарб на флот, оставали наполовину в руках дефтердара та великого візира, третю четвертину задержував капудан-паша, а останньою ділилися райси з кавасами. Купець позбувався немилих гостей дарунком кількох рабів, а флот падишаха був завсіди на час заосмотрений у потрібні мотори.
Скільки страшного, несказанного горя міститься оттут, на сій брудно-білими шатрами покритій площі! Скільки лютого-прелютого болю зродилося у серцях сих хвилевих її мешканців! До сліз за погибшими батьками, дітьми та рідними долучувалося ще море кривавих, гірких сліз тих, що плакали за живими. Варварська катівська рука розривала найсвятіші вузли крові та любові і кидала батьків і дітей у безвихідну чужину, де без роду й імені доводилося погибати всім, мов здихаючим собакам у степу.
Батько гнив живцем у робітничих будах Синопу, мати колисала татарські діти у вбогім домі Яйли, кості сина покоїлися у сірім намулі Нілу або біліли у сипучих пісках Сахари, а непорочна, мов весняна фіалка, краса дочки, обпльована, опоганена старим, знищеним, заслиненим та каправим розпусником, в'яла у півтіни бездушного гарему в Хорезмі. І сліду не остало по тих тисячах, які, приковані до весел, возили довгі бистрі галери по синьому, наче небо, Середземному морі. Вони валилися один по одному у сині хвилі, у пащі акул, у кліщі крабів, у дзьоби восьмиротків, а на їх місце ставали другі. Хто полічив ті хороводи душ, хто змірив сі ріки крові, які виссав сей страховинний опир з родючої української почви?..
Плачі, зойки та стони, свист батогів, проймаючі верески дівчат, крик дітей, накликування дозорців, брязкіт гроша… Господи! Де ділася твоя всемогучість, доброта, милосердя? Невже ж ти лишень фантом або глухий кумир, якого рушить з місця хіба топір іконоборця? Чим є лови на невільників у Африці супроти тих тисяч часто-густо навіть письменних людей, яких вирвали хижі руки з лона родини та одним махом змінили у звірят? Як страшною є відвічальність тих, що, оборуживши сі тисячі народу, не мали сили захистити їх від того страхіття!
Горе! Горе! Горе!
Чим відповісти на се нечуване, неймовірне насильство? Чим заповнити ту страшну щербу в народі, чим загладити сором, чим усмирити біль? – Га! Хіба прокльоном, страшним прокльоном умираючої людини, який сповнюється завсіди безбожною хулою шанованому Богові, а винуватим – смертю!
Дійшовши до середини базару, Галя станула і, поблідши, вхопилася за серце, наче мліла.
– Що тобі, доню? – спитав Кіркор, якому вдача дівчини й вона сама вельми подобалася.
– Страшне, се страшне, се нечуване! – проговорила по хвилині, запинюючись.
– Так! Се страшне, – підтвердив вірменин, – а найстрашніше тому, що за кілька день з усіх тих тисяч ні сліду не остане в Кафі. Усе розпливеться, наче весняний сніг, і потоне у державі падишаха, перського шаха, в Італії, Іспанії та Хорезмі, наче жменя камінців, кинена у море. Одначе не сумуй! Бог у свойому милосердю не допустить до того, щоби сих сорок тисяч невільників пропали для рідної землі…
– Як-то? – запитав Іван з оживленням, яке вказувало наглядно, яке вражіння зробили на нього картини з усього дантівського пекла. Його очі заблистіли, а рука мимохіть вхопила за плече поважного купця.
Той усміхнувся.
– Пожди! Побачиш незабаром, а поки що глядіть того, за чим прийшли.
– Ах! – відповіла Галя. – Серед того горя мовкне власний біль у грудях.
– То недобре! – замітив Кіркор. – Бо ніхто не знає, кому писана гірша доля: тим тисячам бранців чи Юркові!..
Галя не відповіла, бо навіть не зважала на слова Кіркора, бо ось бистрий зір її побачив нечайно при вході у якесь шатро вірменського міняйла малого хлопця у червоних штанцях та синьому, шнурами нашиваному каптані.
– Халі! – крикнула.
Хлопчина відвернувся а, побачивши її, притьмом прибіг до неї.
– Халі! Дитинко моя, скажи мені, ти знаєш, що сталося у домі аги, правда? Дістанеш цілу жменю червінців, якщо розкажеш усе…
У гнилому окруженні гарему Акмеші-аги та других потурнаків вирослий, скороспілий хлопець підняв свої лискучі чорні очі на дівчину, і збиточний вираз, який у них постійно звик був малюватися, уступив місце якомусь м'якому, ласкавому поглядові зрілої людини, що гляне на справжню непорочну красу. У ньому відбивається і уподобання, і живлове спочування, і радість, і… півсвідома любов.
– Я скажу тобі, – відповів хлопчина по хвилі, а його голос дрогнув. Так любо та солодко не говорив, бач, до нього ще ніхто. – Я скажу тобі, та ти не давай мені червінців, а поцілуй мене, як… мати!
Судорожно обняла Галя Халія, а її пекучі сльози змішалися зі сльозами бездомного хлопчини.
– То ти, синочку, знаєш, де є той, що вбив агу? – спитав Кіркор.
– Знаю, бо я біг за тими, що його взяли і повезли галерою.
Світ померк перед очима Галі.
________________________________________
Примітки
Дирхеми – на поч.