Тільки послали полонених повикидати через вікна поверхів майно ЦК КП(б)У. Все те гнило, мокло, валялося, поки добрі люди не порозбирали на паливо. А він чомусь не вибухав. Під колонами підкладені міни ще тоді, як він будувався, і оце вже й зима, літо, осінь минули, а він не вибухає.
Здивовані такою ледачою поведінкою замінованих колон, німці вирішили йому допомогти. Як не знизу, то зверху, то зсередини, а зруйнувати треба. Шкода тільки стало ощадним та акуратним німцям матеріялу. Все ж на будинок ЦК КП(б)У пішло щонайліпше. Нагнали полонених і почали здирати все, що можна вивезти. Бемське скло з вікон, мармури із стін, ручки й завіси з дверей, віконні рами й двері, паркети — все те потрібне й у Німеччині. А колони так і стоять, не вибухають!
І вже, видко, доходить красеневі цьому кінець, бо жалібно пищить і стогне. Здирають уже покрівлю, залізні листи ридають на всю площу. Бо він же — дитина праці мільйонів українського народу і от, як не спалили червоні партизани за прикладом палацу Верховної Ради, то німці розібрали.
Стогне будинок, сумують колони над рабською працею полонених. А цих же людей мріяли вони зустрічати, як делегатів, у великий день всенароднього свята української самостійної держави.
Такий у цьому руйнуванні глузд, як і у всьому. Німці вже й самі не вірять, що довго втримаються. То хоч ручки від дверей пограбувати. Вже все одно, виходу нема. На Кавказі оточено велику німецьку армію. Під Сталінградом мадяри та італійці покинули фронт. То хоч дошкулити їм за зраду. Це вже котрий місяць тягнуться вони жалюгідними валками через Україну зі сходу на захід та все бічними найгіршими дорогами. Німці проганяють з великих шляхів, про залізницю нема й мови. Населенню заборонено приймати їх наніч, їсти давати. Так і бредуть в люті морози, там і сплять під відкритим небом, де їх ніч застане. І хоч на великих дорогах, через Київ, безперервно котяться великі білі автовагони, зливаючись із безбережним засніженим сходом, — виходу німцям, однаково, вже нема.
То хоч людей якомога більше наловити. Вже й повісток не присилають, а просто оточують підприємства, установи й з роботи забирають, без жадних комісій. Над кожним висить цей чорний страх. Чогось утікають, як від смертної кари, від цієї Німеччини.
Кажуть, що одного ранку на Львівській 27 знайшли лише клунки, а наловлених — нікогісінько. Як то воно могло статися, про те найдокладніше розказала б Мар’яна, але, хіба, колись. Той люк, та рура вивели її аж за місто і вона та ще дві сірі тіні вилізли всі у бруді та глині на якісь городи за Куренївкою. Але раділи, але тішились! Там уже в рурі й пересиділи, а як сіріло, то одна по одній вислизнули й подалися додому.
Мар’яна — просто в ліжко. А поліцаї по п’ятах, та пашпорта хотіли відібрати. То для них ніяке виправдання, що вона не може з ліжка підвестися. Де лікарський бюлетень? І аж от коли здався подарунок старенької Омелянихи. Вони прийшли за пашпортом, а вона їм півлітра самогону в зуби. Сама ж накурилась чаєм і районового лікаря викликала. Лікар вислухав і виписав бюлетень — три дні лежати в ліжку. І от цей бюлетень охороняє її раз-у-раз, як зашептана молитва. Навіть поліцаї перед ним безсилі. Хворих на серце Німеччина не потребує. Ну, що ж, іншого виходу в Мар’яни нема, сховатися ніде. Інші ховаються під перину, а в Мар’яни й перини нема. Може ця старокиївська гора заховає її в свої бганки?
Мар'яна минає стогін і плач білокам’яного велетня, з надією поглядає на яри, що збігають на Поділ. Може вона у ці бганки загорнеться?
Мар’яна обманулася. Вона думала, що як забереться в старий, дерев'яний будинок на Гоголівській, то вже ніхто її не рушить. Будинок старий, непоказний. Так от, потрібен він фольксдойчам на дрова. Однаково, рано чи пізно, все це порохно буде знесене, а замість — сади-парки веселитимуть німецьке око. Все одно, на Куренівку скоро всіх переселять. Київ повним ходом перетворюється на німецьке місто, ото ж Мар’яна й бігає та шукає, де б її вже не рушили, де й поліція вже не знайшла б. Вона, ласкава, щодня приходить довідуватися, чи виздоровіла вже Мар’яна.
Новий клопіт відсунув на задній плян навіть калейдоскопічний вихор подій, а де вже їй впізнавати ще на вулиці людей? От іде їй назустріч якийсь сивий дід, так само спиняється біля стогнучого велетня, всміхається до Мар'яни. Вона нерішучо чекає: чого цей дід хоче від неї?
І, вирішивши, що це не до неї, проходить мимо.
— Почекайте, не тікайте так швидко! — спинив таки її сивий дід. — Та невже ж не впізнали?
Глянула другий раз Мар’яна й перелякалася. Та це ж не якийсь сивий дід, а Семен Кучерявий. Що з ним сталося? Як це він умудрився обрости сивою бородою?
— Коли ж це ми з вами востаннє бачилися? Чи не тоді, як здуру образилися, що не для нас трамвай? От були наївні!
Втім, Мар'яна пригадує. Ще раз бачилися, заходив, мали зустрітися, жінку його… То нема чого й питати, чого він посивів. Де ж був він цей час?
— На Чернігівщині. Ледве з душею втік. Там у церквах людей палять, то я за дітей — та сюди. Там же, що не село, то повішані, постріляні… Десь червоні партизани накоять, а вони приходять та село палять. В тому селі Козарі, де я близько жив, з села в 3600 душ зосталося всього одинадцять чоловік. Все село спалене, а випустили тільки старосту. Він тепер божевільний, ходить по згарищах та шукає свою родину. А я жив недалеко на хуторі, то як почали підпалювати Козарі, — усе кинув, тільки дітей забрав та пішки якось висотався звідти.
Кучерявий все те каже, наче відганяє привиддя. А втім, він щасливий. Той хутір також спалили, а хто не втік, тих перестріляли.
Усе в вогні, всі ми на вулкані. Що з нього зробилося, з цього Кучерявого!
— Ну, а що ж тут робити, то я й сам не знаю. Добре, що ще зустрів одного високопоставленого земляка. От, до речі, вже рік, як він хоче вас бачити.
— Мене?
— Саме вас. Ото ж він надіявся через мене познайомитися, та я так нагло поїхав. Ви, напевно ж, знаєте, про моє нещастя з жінкою? Ну, ото ж… А тепер знову питався.
Дуже дивно. Мар’яна знов заінтригована. То нехай прийде.
— Тільки… Я оце день-два ще поживу на старому місці, а то не знаю ще, куди переберуся. Мене четвертий раз виселяють, а котрий раз ловлять до Німеччини. То я вже хочу таке знайти, щоб… Хіба до неба знестися?
Кучерявий умовляється, як то зустрітися, йде вже, а Мар’яна довгим поглядом провожає сивого діда. Боже! Цей стогін листового заліза, цей образ чернігівського села…
XVI.
Ми всі — сліпці. Бредемо в майбутнє навпомацки. Зрячі тільки в минуле. Хоч би інтуїцією мацати вірні шляхи!
Смокче її невдоволення, щодалі, то все більше обплутує воно Мар’яну. І яке ж убоге життя створила вона сама собі власними руками! У цім захованім куточку з міщанським затишком. Хатина й канапа. Картопля й дрова. Меляса й мерзлі буряки та всяка інша гидота. І все це зветься господарством, а щоб не думати про нього, краще якнайшвидше заснути.
А загалом, безпросвітня пітьма. О сьомій вже спати, світла нема. Вставати аж о сьомій. Жити, як загнана миша? Ані писнути? От умудрилася: уникнути всього сміливого, гострого, тяжкого. Заради чого? Треба тікати!
Куди? В село? Чи в німецькі покоївки?
Мар’яні вже набрид цей міщанський добробут, захищений Гнатовою довідкою із Будинку Вчених. Їй хочеться втікати від нього безвісти. Та куди? Куди, коли ми всі кріпаки!
А далі? Як бути далі? Коптити небо? Без надбань духових, без буреломів душевних?
Краще сконати десь, ніж так… із копійчаними інтересами. Мар’яна не проти самообмежень, але от — зворотний бік цих обмежень. Втягнулася в копійчані інтереси: принести на плечах двадцять кілограмів картоплі, бо трамваю нема, пшона продати, купити сироватки — і ніяких катаклізмів, катастроф. Копійка вся розрахована, злидні навчають все переносити і… дріб’язковішати.
Нема того становища безвиході, що штовхає на відчайдушні вчинки.
Мар’яна навіть не знає, яке сьогодні число. Дні втратили дату. Світ у цій провінції — здалека. А Мар’яна все ще думає, що попереду складне, різноманітне життя.
Що є причиною цього жалюгідного рослинного існування і чи не можна вирватися з трясовини, яка засмоктала Мар’яну аж по самі вуха? Невже ж Мар’яна хоче дожитись до старости, такої ж мерзенної, як і життя?
Ну, гаразд, Київ, оця закутана в ньому, — провінція. А що ж — кипучий центр? Уфа? Чи може за дротами в німецькому фабричному таборі? Чи може, як Галина, в берлінському міністерстві пропаганди? Оце такі ті можливості, за якими Мар’яна не побігла, а забралася в нірку, як миша, і от не може вже стерпіти свого щастя.
Може Васанта найкраще зробила: пішла в першу лінію вогню, згоріла.
Це так завжди: опановує гризуча, смоктлива нудьга, коли нема небезпек і рішучих поворотів. Так і тепер, Коли вона не кидає всіх сил душі на боротьбу за себе, хоч і яку безталанну, — вона нудить світом. Застигає в непорушності, в безвіллі, в келії…
Усе в огні, людина живе в кошмарах, аж мозок ціпеніє, — поза келією. Поза келією все бурує. Ще вчора тільки чутки: під Сталінградом оточено півмільйонову німецьку армію; німці очистили Кубань і Кавказ; три російські армії в Польщі з'єдналися з партизанами, п’ятдесятитисячна совєтська армія перейшла старий кордон; США щойно вступили в війну… Ще вчора тільки чутки, а сьогодні вже на базарі ходять італійці, продають усе, що мають. Рушницю за сто карбованців і в додачу підбиту білим хутром шинелю за буханку хліба.
— Де дорога на Італію? Я пух-пух мало-мало… Я — італьяшка!
Це ті всі, що покинули фронт під Сталінградом, бо почули від червоних, що в Італії вже революція і без них ділять землю. Яка, справді, одноманітна військова агітація! Всі режими однаково солдатам брешуть, але солдати, — ще дивніше, — всім вірять. Тим часом, "італьяшки" спродують із себе все, навіть білизну, навіть чоботи, щоб встигнути добігти, поки не поділили всієї землі без них.
Мадяри ще й досі тягнуться бічними дорогами, — коні поморені, голодні, самі ледве живі. Але нема щасливіших за них. Вони раді, що вирвалися з того пекла; все там полишали, раді все перетерпіти — аби додому.
Та як побачив Київ евакуйованих із Полтави, із Харкова, як побачив дванадцять ешелонів поранених на вокзалі, як побачив валки селян із Орловщини, Смоленщини, — кожен питає: що то буде? Одна тільки Мар’яна почуває смоктливе незадоволення, з якого нема ніякісінького виходу, цей напад старої своєї нудьги.