Моє ім'я теж тобі знайоме. Я брат Лютів — Василько.
— Старого Чагра син?
Василько затулив побережникові вусатий рот.
— Мовчи. Ми ще не у пралісі. В кожного солевара по рожанцю. Очі меткі мають.
— Та я...— похнюпився Лука, пригадавши Лютову пивницю. Певно, й обличчя у нього потемніло. Карб давній на Чагрів болів його, і Василько це відчував. Винувато прошептав:
— Казали містечани галицькі, що ніби братчик мій звів тебе з світу.
— Ледь не звів, до смерті лишилася чисниця, — торкався давнього карбу старий Лука.— Добре, що Добро-нігу бог тоді надніс. Втекли ми обоє на ясні зорі, на тихі води,— посміхнувся. І його усміх, здавалося, зажеврів у темряві.
— То й Доброніга жива? Втекла? — настала Василькова черга дивуватися. Адже жодна душа в Галичі не відала про її долю. Судачили, що втопилася. Бо, повернувшись тоді з солених жерел, застав Лют порожній терем.
— Жона мені Доброніга ось уже котрий рік. П'ятьох синів зростили,— ожив, звеселився Лука.— І онуків уже маємо копу. Роки ж... Завтра в полуднє уздриш її. Чи куди поїдеш?
— Не думав я про це,— відповів Василько.— Та, мабуть, не вернуся в Яремичів городок.— І заходився куль-бачити свого Сивого, обабіч до сідла приторочував коней бояринових.
— Чув я, при Настусі любив тебе князь Ярослав. У ласці його великій ти ходив.
— Ходив. Та світ міняється, Луко. Все міняється навколо. Ми теж. Пора нам,— смикнув Сивого за вузду.
Біля ватри, що пригасала, Василько зупинив коней. Горбун прийшов уже до себе, бо утробно стогнав.
— Ну-ну, Вячку, не моцуйся пусто, полежи до ранку, поки тя розпутають,— нахилився над ним дереводіл.— На мене зуб не гостри, бо казав я, що піду звідси славно-явно. Боярину своєму Микиті кланяйся в ноги. Передай: коні забрано як плату за роботу коло черенів. І ще повідай: князеві галицькому і в носі не засвербить про варниці оці. Княжої Сировиці мені не шкода.
І повів Сивого слідом за Лукою, який уже відкотив набік бервена з проходу.
Ліс розступався перед ними неохоче, мовби пристав до змови з Яремичем.
II
Його вели попід руки Сірослав Сірославич та Ізбігнєв Іванич, вели урочисто, нога поза ногу, і Ярославу здавалося, що до північної години вони не дійдуть до Галичсь-кої могили.
Попереду дружинники несли щит і меч усопшого князя Володимира, печатник Остафій, спотикаючись об поли волосяниці, тулив до грудей святе письмо. Хтось з бояр рольних ніс чересло, старійшини братчин руко-месних — хто тесало, хто кліщі, хто клепало, хто заступ. А єпископ Козьма, підтримуваний двома ченцями,— вінець княжий.
За Ярославом сунули попи у ризах, бояри великі й служиві, купці галицькі і чужоземні гості, зажитні місте-чани.
Усі йшли мовчки, статечно. Обабіч них, розганяючи темряву, потріскували високо піднесені смолоскипи. За межею світла у пітьмі сунув і посапував чи не увесь Галич: мужі, жони, цікаві до всього дітлахи.
Ярослав зціплював зуби, щоб не цокотіли від хвилювання і нічної прохолоди. Був лише в ногавицях та в довгій до колін розперезаній сорочці.
Ще вчора пробував спекатися походу до Галичської могили, доводячи, що віє од нього, мовляв, поганським поконом, уже ніде на Русі не вінчають нового князя на стіл. Його благословляє на многотрудний путь єпископ або ж ієрей простий, і діло на цьому завершується. Власне, діло завершується учтою.
Сірослав з боярами стояв на своєму:
— Не переч. Справіку, відколи стоїть Галич, водили князів на Галичську могилу. Тебе теж поведемо. Так хочуть люди... люди завжди падкі на видовища, чому б бодай у малому їм не догодити?
І він неохоче уступив: хай бачить люд, що син Воло-димирків вінчається на стіл галицький... хай чернь дивиться та іншого князя собі не шукає. Хай чутка про вінчання його покотиться Руссю і потолочить лихі заміри ворогів посадити в Галич Івана Ростиславича.
З усього, навіть припадкового або святого хосен добувай... добувай, як з сот мед.
Галичська могила виринула з темряви чорним горбом. Білий плаский камінь яснів на її вершині, ніби витесаний з слонової кістки. Не дійшовши до нього два-три кроки, Ярослав упав на коліна, за ним уклякли попи й бояри, гридні й містечани, старійшини градські. Поза межами смолоскипних німбів гупнув колінами об землю простолюд.
Молилися.
Шепітливі слова лилися з уст вільно, як ллється з повного жбана вино. Кожний молився за себе, своє на умі маючи, свого ж бога просячи.
Ніч лежала навкруги притихла, лагідна й м'яка, як хутро молодого оленя. Тільки з Дністрового річища вишу-гував вологий вітрило... вітрило куйовдив чуприни й бороди. Та хто на нього зважав? Хто взагалі цієї ночі щось інше запримічав, окрім Ярослава в білій сорочці? Не з однієї любові стежили за ним... з ним пов'язували свої надії. Безліч очей стерегло ту хвилину, коли після молитви Сірослав та Ізбігнєв Іванич підвели Ярослава з колін і посадовили на камінь. Хтось, може, зачудований ніччю, вогнями смолоскипів^ ходом празничним, сподівався, що зараз або ясінь ударить від Ярослава, або заспівають небеса, а тим часом, замість чуда, прогуркотів у тиші Сірославичів бас:
— Повідай нам, сину Володимирів, твердо сидіти на камені предковічному?
— Твердо, люди мої,— відповів навчений наперед Ярослав.
— Так знай же, буде тобі твердо сидіти на княжому столі. Якщо боїшся цього, то встань і йди пріч. Шукай поза Галичем каменя м'якого.
— Нема на світі каменя м'якого. І нема на світі любі-шого й дорожчого від землі отчої.
— А що видиш навколо, сину Володимирів? — прийшла черга питати Ізбігнєву Іваничу.
— Виджу, люди, пітьму нічну, мерехтіння смоло-скипне...
І ще уздрів він у мерехтінні смолоскипів зблиски очей простолюду; зблиски мигали, іскрилися справа й зліва, їх було так багато і світилися вони так таємниче, загадково, що йому стало моторошно.
Чого вони ждуть від нього? Миру? Хліба? Видовищ? Полегші від податей? Повеління, щоб купці дешевше продавали сіль? Щоб не кликав на бранні поля?
Ізбігнєв Іванич поклав на плече долоню.
— Такий чекає тебе княжий путь: сумерковий, ледве намічений смолоскипами. Кожний, хто хоче доїхати вчасно до мети, вирушає в дорогу з ночі. Тому слухай: якщо не чуєшся впевненим у дорозі своїй, коли не маєш у собі сили, щоб її освітити, то йди геть з Галичської могили. Хто сліпий душею, тому й удень недоступне сонце.
— Я візьму в путь меч батька мого й він світитиме мені.— Ярослав поспішав струсити з себе моторошність, навіяну зблисками очей, і простяг руку до меча, який подав гридень. З мечем чувся безпечніше... з мечем на колінах йому починала подобатися оця трохи турботлива незвична ніч.
— А ще візьму з собою сокиру гостру, щоб у путі міг зрубати то город, то засіку, то божницю святу. А ще візьму книгу, щоб путь свій засівати добрим і розумним. А ще візьму...
На камінь побіч нього клали приношу: чересло, сокиру, клепало...
— Хай бог помагає тобі, сину Володимирів. А щоб на княжому путі не скрутила тебе гординя, аби ти тямив, що з землі вийшов і в землю підеш, щоб землею снив, землю сокотив і землею, яко отець, піклувався,— сіємо по тобі землею.— Обидва бояри брали з-під ніг пил, дрібні грудки, й посипали Ярославові голову.
Він смиренно хилився, слухаючи, як на волосся й поза обшивку сиплеться порох... слухав і думав: "Та чи поможе це супроти гордині?" Зрештою, дуже скоро пересвідчився, що навіть грудки отчої землі силою-чаро-дійкою не наділені, сила проти гордині у нас самих, і таки тут, на Галичській могилі, мусив з собою боротися... мусив, бо наостанку бояри привели перед нього старця подорожнього, подали жбан з водою і рушник і казали вмити йому ноги.
Мав би це бути доказ любові й служіння людям малим.
Ноги старцеві пахтіли смородом, ступні почервивле-ні саднами й обліплені брудом. Торкаючись до них, Ярослав тамував блювоту й огиду. Ох, з великою охотою пожбурив би в бур'яни жбан, а діда штовхнув би в темінь.
Та покон — як глуха стіна: не обійдеш її, не перестрибнеш.
Пересилив себе.
І тішився, що в малому себе пересилив, бо якщо зміг у малому, то переборе й у великому. Це, очевидно, неабияка мудрість уміти унизитися для того, щоб возвеличитися.
Аж опісля поцілував хрест, і єпископ поклав йому на голову княжий вінець. Ніч прогриміла заздоровицею: — Многая літа-літа!..
Співали всі: співали бояри й отроки з смолоскипами, співали ченці й гридні, і співала чернь поза вогнями смолоскипів. Заздоровниця то розпадалася на окремі слова, то знову єдналася в один голос. Князя несли високо на руках. Було йому незручно й трохи боляче висіти над головами, а все ж серед колотнечі й галасу вловлював у темряві поза ясними колами смолоскипів зблиски уважних, допитливих очей.
Чого вони, оці очі, жадали?
Слова з "Хронографа":
"Приходили до Ярослава посли з Суздаля, через них переказував Юрій: "Ти знаєш, зятю, що не дав мені бог княжити в Києві, сиджу тепер у Суздалі, на краю нашої землі, подібно, як ти сидиш під горами Угорськими. Ми суть твердині, що стережуть землю отчу, і через це рідніші, ніж просто тесть і зять. Тому прошу тя: дозволь руко-месним людям своїм, а також книжникам, смердам-рата-ям, хитрецям-здателям, які схочуть поїхати до мене. Я будую многії города: Юріїв у Полі, Переяслав, Владимир на Клязьмі, Ярославль, Кострому... ото ж люди мені знадобні вельми".
Просив я князя: "Вволи волю Юрієву, подумай про твердиню руську на півночі, по-братньому хай Галич поділиться добром з Суздалем. Браття-бо ми єдиноутробні".
Послухав Ярослав моєї просьби і многим містечанам і смердам з Галича та Перемишля дозволив їхати з мужами Юрієвими".
III
"Навіть брані батька свого Володимира мусив докінчувати молодий князь Ярослав..." — писав Іван Русин у "Хронографі".
Рівні ряди уставного письма шикувалися на пергамені, як вої на ?голі перед тим, коли сурми й роги покличуть їх на смерть.
"...А все через тоту Погоринську волость лилася кров-ця русинів. Так пояснювали в Києві та в Г аличі. Я, щоправда, мислю інакше: не так уже й важливо було для Києва, щоб повернути волинським родичам два-три городки, хосен з них невеликий; Галич теж не вважав, що без Погорині збідніє. Розходилося тут про більше: якщо Галич зречеться Погорині, то далі ходити йому покірливо біля київського стремена, як ходять князі володи-мирські, луцькі, берестейські, чернігівські та многії інші.