І Сонечком назвав мене він... Ти помітив: тут усіх якось називають. Він мене Сонечком.
— Бо ти Сонечко і є.
— Аби ж то! Ну, до вечора!..
Вони розійшлися непомітно й повільно, так завмирає звук луни від далекого голосу або невідомої ноти — тихо й безболісно, але не без жалю.
І щойно зникла Наталка в під'їзді, щойно провів її поглядом Твердохліб, щось у ньому зойкнуло, вдарило на сполох, заклекотіло, закричало: "Що ж ми робимо? Що ми робимо!" Мало не кинувся слідом за Наталкою — наздогнати її на сходах, вхопити за руку, благати: "Не покидай мене! Не покидай!"
Смішно й страшно.
Невиразне передчуття налинуло на нього в чорній тузі і безнадії. Мов у приреченого до смерті, який сподівається на чудо, на прощення й милосердя до самого кінця. Та коли лунають залізні слова вироку, пустота наповнює йому душу така всеосяжна і така жорстока, що він умирає в ній (хоч тіло ще живе), і хоч ще чується десь у диких безмірах порожнечі чи то стогін, чи просто скімлення, немає вже там нічого людського, навіть тваринного, тільки зроджується щось мовби поза межами мови, крику, болю, поза межами світу живого і цілого життя.
"Що зі мною? — подумав Твердохліб.— Що це зі мною? Хіба я сьогодні не найщасливіший з людей?"
"А хіба і не найнещасніший?" — познущалися холодні безміри.
Він пішов тинятися по теренкурах, перемірював усі маршрути — вісімсот метрів, тисяча двісті, три тисячі чотириста, до Кушки п'ять тисяч кілометрів, до станції "Мирний" — п'ятнадцять тисяч, до бази київського "Динамо" — трохи менше. Витівки якогось жартівника, що подописував на вказівниках теренкурів ці кумедні дані, трохи ніби розважили Твердохліба, але так тільки здавалося, і коли настав час іти кликати Наталку на вечерю, тривога його зросла ще більше, перейшла у відчай і паніку.
Мало не навпомацки піднявся він по сходах на другий поверх, розпихаючи руками, всім тілом, усією своєю стривоженістю холодний туман знетямлення, шукав двері Наталчиної кімнати, нічого не помічав довкола, не бачив, не чув, тому не міг помітити, що з другого боку коридора, легко збігши з запасних сходів, які вели на третій поверх, у грайливих перескоках наближається до тих самих дверей щось джинсово-модне-перемодне, щось нахабно-пролазливе і пронозливе, щось суєтно-несуттєве для його суттєвості.
— А-а, Прокурорчик-чик-чик! — засичало, як ніж, що входить у тіло, прометнулося, насунулося в запахах дорогих лосьйонів і сигарет, вдарило камінно, штовхнуло в горло, в груди, у все тіло, і світ загримів і розколовся чорнотою, а в ту чорноту провалилася несвідомо Твердо-хлібова свідомість, і тільки на самому її краю болісно билося: "Що це зі мною? Що це зі мною?"
Тоді він ще не знав, що то життя, бо наступної миті все для нього потьмарилося.
Минули тисячоліття, вічність, пролинула над світами, поки він відчув у своїй чорній і безнадійній самотині якісь теплі, ласкаві доторки, якісь печаті ніжності і неземного блаженства. Може, так печатають ангелів на небі, коли є ангели і є небо і коли хтось жде їх на багатостраждальній землі для надій та милосердя?
А може, негорюнчики? Мабуть, таки негорюнчики!
Він ще не знав, живий чи мертвий, нічого не знав і нічого не міг, не міг розплющити очей, побачити й зрозуміти, йому повернуто тільки первісний дар несвідомого відчуття, але й цього йому було досить, щоб знати: його цілують і плачуть над ним.
Тоді він здобувся на зусилля найбільше, стрепенувся і, здається, став живим і побачив, що то Наталка, яка стоїть біля нього навколішки, тримає його голову, цілує йому обличчя, цілує голову і плаче. Він хотів сказати їй: "Не плач. Чого ти?" — але не зміг, а тільки сам заплакав, від чого Наталка залилася слізьми ще дужче.
І хоч усе в Твердохлібові зосередилося тільки на тому, щоб якось утішити Наталку, він встиг зауважити, як щось звивається зміїно довкола нього в холодній гадючості, у відразливості й гидоті, повзає і скімлить так само, як скімлило в ньому страшне передчуття зовсім недавно. Він хотів спитати Наталку, хто там повзає, але не вмів цього зробити, не мав сили, ще не повернувся на землю, а був там, де печатають ангелів священними печатями високих призначень і великих місій і де живуть його чисті-пречисті негорюнчики.
Хоч і несвідомо, а рвався на землю! Стояла йому перед очима вся в сонці й травах, а посеред неї золотий Київ, і віки над ним, і дух, і безсмертя людське!
Жити!
Він уже був у своїй кімнаті, лежав з компресами, з кисневими подушками, метушилися люди в білих халатах, ніжною тінню нависала над ним Наталка. Корифей по-батьківськи стискував йому плече, говорив щось таке людське і мудре, що Твердохлібові хотілося проклинати себе за те засліплення, яке найшло на нього, коли прибув до "Південного комфорту".
— Ну, ну,— гудів Корифей.— Козацькому роду нема переводу. Чи ми б вас оддали комусь? Та ніколи! Правда ж, Сонечко! Скажи йому, доню.
А вона мовчала, тільки металася білою ластівкою між усіма і над Твердохлібом, між своєю мукою і над своєю приреченістю, і Твердохліб нічим не міг їй зарадити.
їх нарешті залишили самих, вона знов плакала і цілувала, цілувала і плакала, сповідалася перед ним, шукала слів, і не могла знайти.
— Коли вже все наповнилося тобою і повірила, що це вже навіки, знов маю лишатися сама, бо між нами пролягло нещастя, як прокляття, і його не переступиш, не забудеш, нікуди не відсунеш. Мабуть, я приношу нещастя всім, хто до мене наближається. Пам'ятаєш нашу першу зустріч і оперу Верді? В мене холодна душа. Мені треба втікати від усіх. Я робила це, нікому не піддавалася, а тоді забула — й ось розплата. Прости мене, Федоре, але я повинна втікати, втікати від твого обличчя, від твого голосу, від твоєї справедливості й доброти.
"Куди?" — хотів він гукнути і з жахом пересвідчився, що голос його завис у порожнечі.
Скільки ще днів і ночей минуло — хіба він знав? Наталка не відходила од нього (а сказала ж, що має втікати, і тому її присутність сповнювала його дедалі більшим жахом), Корифей приходив, тяжко погмикував, ніби просив пробачення і за себе, і за всіх, хто тут був, і за того нікчемного Племінника, що й досі скімлив десь за дверима, випрошуючи милосердя. Женіть його під три чорти! Хай іде на всі чотири сторони! Навіщо він тут, і навіщо його каяття? Корифей безпорадно розводив руками. Так, він був одним з фундаторів Товариства. Та чи ж він знав, у що це виллється? Самі не знаємо, що творимо. Товариство безборонне і загальнодоступне, як Ермітаж або Останкінська вежа. Він спробував захистити Товариство своїм авторитетом, але чого досяг? Шкода зусиль!
Почалися дзвінки. Мальвіна Вітольдівна, Тещин Брат, Ольжич-Предславський, навіть Мальвіна. "Я була дурна, ти дозволиш мені приїхати? Так не можна далі. Яка я дурна, боже, яка дурна!"
Тоді — з їхнього відділу.
Але не від Савочки і не від Нечиталюка. Дзвонив Семибратов.
— Яке жахіття! Федоре, що з тобою? Як це все сталося?
— Зі мною все гаразд,— мляво заспокоїв його Твердохліб.— Я в нормі.
— Що це — "Південний комфорт"? В яких нетрях?
— В лісах і над водами.
— Що там — мисливці, рибалки, кролиководи? Як ти туди потрапив?
— Якесь Добровільне Товариство. Грають собі в словесне лото. Але нічого...
— Не туди ти заїхав,— осудливо сказав Семибратов.— Це просто жахіття.
Твердохліб, хоч який був слабий, спробував пожартувати:
— Може, я втікав од Савочки та Нечиталюка?
Але Семибратов не прийняв жарту, твердо мовив:
— Від них не втікають — з ними борються!
— А може, я став занадто нервовий,— знов спробував віджартуватися Твердохліб, хоч і бачив уже сам, який то сумний і незграбний його жарт.
— Нервовість можна виправдати, коли до неї додається ще й розум. Ти вчинив нерозумно.
— Я не мав з ким порадитись.
— А зі мною? Не хотів?
— Тебе не було.
— Вчора не було. Сьогодні є. Тобі так нетерпеливилося? Май на увазі: нетерплячі завжди байдужі і безхарактерні люди — не для серйозних хвилин життя.
Він не втішав, не співчував (коли не лічити отого улюбленого ним "жахіття"), хльостав Твердохліба безжально, боляче, за правом старшого досвідом, становищем, роками. Чи вже так набагато старіший за нього Семибратов?
Та одразу й зрозумів, що між ними не відстань років, а відстань страждань. Страждання йшли за Семибрато-вим з дитинства, з блокади, з смертей батька й матері, з власного вмирання, а тоді він узяв на себе цілком добровільно тягар страждань чужих, знову й знову кидав себе в найглибшу юдоль, туди, де стояв тяжкий запах крові, де заперечувалося і знищувалося життя і де щоразу мав уперто і затято відстоювати саму ідею життя, відвойовувати його святість і недоторканність через закон і сумління свого суспільства.
Може, треба було Твердохлібові отак гуркнутися головою, щоб відкрилася йому правда, яку виборював Семи-братов, виборював тяжко, жорстоко і страшно?
— Я не маю права тебе просити,— зітхнув знесилено Твердохліб,— а коли б мав, то... Я заплутався зовсім... І не так з Савочкою і Нечиталюком, як... Ти все розумієш і все відчуваєш, та якби ти ще зміг відчути ось тепер, на відстані, що в мене є любов, що вона біля мене, власне, я вже й не знаю, чи все це справді чи мені тільки хочеться в це вірити...
Голос у Твердохліба став зовсім кволий, Семибратов не дав йому далі говорити.
— Не треба. Тобі не можна перевтомлюватися. Я хочу тебе зрозуміти. Пробую уявити, що діється в твоїй душі. Хоч це й нелегко. Скажу тобі одне: швидше вибирайся звідти. Я тебе жду. І я тебе відчуваю, Федю. Ти мене зрозумів?
З безсилим усміхом Твердохліб кивнув головою, так ніби Семибратов міг те побачити.
Він теж відчував тепер Семибратова і весь великий і радісний світ, а найперше Наталку і свою зболену до краю душу. Вже мав силу добратися до вікна, закляк там у кріслі, невідривно дивився на циркумфлекцію "Південного комфорту", на в'їзну браму, де мало з'явитися таксі, що забере Наталку, його щастя і його життя.
Таксі з'явилося точно, без запізнення, шофер у шкіряній куртці відчинив багажник, кинув туди Наталчину валізку, ковзнув поглядом по сліпих вікнах, байдуже відвернувся. Наталка махала Твердохлібові тонкою рукою, стоячи біля брами, стоячи біля машини, сідаючи в машину,— ліпше б вона не махала!
Несподівано спливли в пам'яті обривки фраз, які вимовляв за столом Хвостик, складалися докупи, мов запізніле передвіщення нещастя, мов невідворотний удар долі: "Ніхто не вертається із зниклого корабля, щоб повідати нам, якою нежданою і болісною стала передсмертна агонія людей.