Тільки в Хіросімі за попередніми даними від вибуху А-бомби загинуло від 200 до 300 тисяч чоловік. Таким чином, англомовний світ сьогодні володіє наймогутнішою зброєю, яку будь-коли знало і, очевидно, знатиме людство. Ефективність атомної бомби фантастична.
Робінсон і далі дивився в стелю, показуючи нам своє ретельно виголене підборіддя, але я надавав можливість втішатися цим видовищем панові Спринчаку разом з комендантом табору, сам же поглянув на польського капітана з неприхованим глузуванням: "То як там, пане капітане, з вашою Польщею, що вся, як церква, якої і ворота пекельні не подужають, і як світ цілий? Ось вам світ уже й розокремився новою бомбочкою на англомовний і на весь інший — без бомби і без надій, виходить?"
Пан Спринчак чи й зауважив глузливий мій погляд. Все ж англомовний світ приваблював його набагато дужче. Тільки подумати: одною бомбою вбито понад двісті тисяч чоловік! Це Лодзь, або й цілий Краків! Ясна річ, в моїй, звиклій тільки до військового мислення голові теж тривожно борсалися ці страшні цифри: одна бомба — і немає Полтави, а то й Сталіно. Та я розумів, що повинен висловити перед Робінсоном не свою стривоженість, а щось інше, як то кажуть, ваговитіше. Але що? Що? Два чи три тижні тому в Потсдамі президент Трумен похвалився Сталінові успішним випробуванням бомби-А і ждав од маршала коли не переляку й захоплення, то принаймні здивування. Що відповів президентові Сталін, я не міг знати. Але селянський здоровий глузд підказав мені, як належить повестися з пихатим британцем, і я, витримавши потрібну паузу, сказав:
— Кінець війни — це завжди радість. Дякуємо за повідомлення, містер Робінсон.
Мій спокій; на жаль, був вдаваний. Я щосили маскував ним свою розгубленість, та чи ж зміг це зробити? Одне, коли повідомляють про успішне випробування небаченої зброї, але зовсім інше, коли таку зброю застосовують і виявляється її страшна руїнницька сила. Ця бомба не просто вбила кілька сот тисяч людей — вона вбила щось набагато важливіше й більше. Щойно капітан Спринчак намагався зіпхнути мене з моєю незрілістю в минуле, де політики понаплутували такого, що не розплутаєш і до страшного суду, і я щосили пручався, всі надії покладаючи на майбутнє, бо наша велика Перемога — це майбуття наше і всього людства. Так я вважав, виходячи з свого життєвого, а найперше — фронтового досвіду, з яким декому слід би рахуватися, чорт його бери!
І зненацька звістка про атомну бомбу, яка вбиває не тільки все суще, але й самий час у всіх відомих нам вимірах. З цією бомбою час втратив свою протяжливість у майбутнє, нам лишилося тільки минуле. Бомба вбиває час живий, час надій і сподівань, і ми вимушені повертатися в часи відмерлі, в історію, спогади, тугу і безнадію. Бомба вбила будущину. Може видатися, ніби вона легко й просто усуває ворожнечу, але так само легко вона зможе усувати й дружбу, все втрачає свою звичну вартість, ми опиняємося над порожнечею, яку зможемо заповнити хіба що своїм відчаєм. Власне, ця бомба розвалила світ так само, як зробила колись це Вавілонська вежа, замішавши мови всієї землі, щоб люди перестали розуміти одне одного. Робінсон сказав досить недвозначно: "англомовний світ володіє наймогутнішою зброєю". Тоді що ж зостається нам, світові слов’яномовному, який поклав на вівтар перемоги над фашизмом десятки мільйонів життів? Створити Слов’янський комітет на чолі з якимсь генералом, як це зробив Сталін під час війни? Чи ж не замало?
Не міг я тоді знати, що Сталін у відповідь на хвастощі Трумена про вдале випробування пекельної бомби одразу ж послав з Потсдама до Москви шифровку на ім’я Берії про необхідність гранично різко пришвидшити роботи в ядерній галузі. Не міг знати й того, що над радянською ядерною бомбою трудилися не тільки вчені, сказати б, вільні, але й ті, кого безневинно кинуто було в сталінські табори, і де їм заради створення відповідних умов для наукової роботи вождь власноручно накладав резолюції про виділення ста тисяч квадратових метрів наметової тканини і п’ятиста тонн колючого дроту.
А коли б знав, тобі то що? Хто я тоді був, що вмів, що знав? Ніби й говорив, а тільки й знав, що повторював чужі слова, Кудись ішов, а насправді мене штовхали в спину і спрямовували незалежно від моєї волі. Чогось хотів, але виходило так, що мені залишалися тільки найпримітивніші бажання, та й ті вдовольнялися лише завдяки чиїйсь милості, а потреби вищого порядку і надалі зоставалися для мене, власне, незнаними, неприступними і нездійсненними.
Може, той день, коли британський офіцер повідомив про бомбардування Хіросіми й Нагасакі, був найтрагічнішим у моєму житті? Та хіба тільки в моєму?
На жаль, був я тоді надто молодий і легковажний. Бомбу американці кинули в понеділок, день тяжкий, але сьогодні середа, і кінець другої світової війни, кінець усього лихого, отож радуймося, що дожили до цього дня, і хай хмари радіоактивного попелу розвіються вітрами надій.
— Таку подію треба відзначити, — заявив я урочисто, — ваше повідомлення, містер Робінсон, а мій банкет з нагоди закінчення другої світової війни. Запрошую всіх до себе! Заперечення будуть?
Заперечень не було, і ми поїхали. Все товариство я запросив до "мисливської вілли", де, як кріт у норі, сидів на своїх припасах жлоб Коляда. Він виповз нам назустріч з якогось таємничого прихистку, зіжмаканий, як брудна ганчірка, аж соромно було називати його старшим лейтенантом Червоної Армії перед такими поважними гостями. Але нічого не вдієш, я представив Коляду, назвав його нашим дорогим годувальником, йому ж шепнув на вухо: "Коньяку в дубовий зал і не жлобствуй! Та пошли за Козуріним. Скажи: ждуть гості".
Коляда спробував постогнати, демонструючи звивистість тіла, якій міг би позаздрити дощовий черв’як, але я голосно заявив, що зараз буде коньяк, до того ж — найкращий з німецьких коньяків, — і скупердяєві вже нікуди було відступати.
Коньяк, як на знавця, був, мабуть, так собі, зате міцний, а чого ще треба молодим офіцерам з луженими шлунками і печінками, твердішими за дерев’яну табуретку? Горілка була б тут набагато доречніша, бо що проти неї шотландське віскі, яке пили англійці, чи кисленькі рейнські вина? Та де ж тут візьмеш горілки, коли з Берліна йдуть тільки накази й інструкції, а все постачання обмежується смердючими цигарками "Епоха". Коньяк же в нас був, сказати б, з власних запасів, які завдяки дбанню Коляди, ніколи не вичерпувалися. Добував коньяк Коляда способом, який сам винайшов і який можна було б запатентувати в міжнародній організації пройдисвітів і ошуканців, коли така існує насправді. Почалося з епізоду зовсім незначного. Серед наших машин (ясна річ, не вітчизняних, а всуціль трофейних) був невеличкий "адлер" коров’ячого кольору, з переднім приводом. Машина непрезентабельна, зовні досить незграбна, якась розложиста, мов розгодована жінка, одним словом, — нічого привабливого. Ніхто не хотів на ній їздити, щось там ніби було навіть негаразд з двигуном, про коров’ячого "адлера" вже й забули, та ось наш водій Анатолій полагодив машину, навів на неї потрібний глянець, тоді знайшов якогось ресторатора і проміняв йому "адлера" на триста літрів коньяку. Коньяк Анатолій одержав у п’ятилітрових скляних бутлях, обплетених лозою, і весь свій здобуток привіз до нашого розташування, виказуючи всю широчінь вірменської натури. Сам він пив тільки виноградне вино, нічого міцнішого не брав до рота. Хлопці Льоні Зябрєва допитувалися в Анатолія:
— Сам не п’єш — навіщо ж добував коньяк?
— Заради мистецтва комерції! — відповідав Анатолій. — Ви ще зелені в цій справі, вам не збагнути.
Зате Коляда все збагнув і зробив висновки. Миша прогризається й крізь найтовщу стіну, так і Коляда прогризся крізь Анатолія, і той все ж сказав Коляді, де він виміняв коньяк за "адлера", решта, як кажуть шахісти, було справою техніки.
Коляда вдягнув мундир англійського офіцера, з перевдягненим у англійського солдата Васею Наумкіним прикотив до того нещасного ресторатора в Дейці, перекаліченою німецькою мовою розтовкмачив тому, що англійському командуванню все відомо про операцію "адлер" — коньяк і що за ресторатором плаче славетна Кельнська в’язниця. Для змалювання Кельнської в’язниці в Коляди нестачило слів, але хто ж з місцевих жителів не знав цього похмурого комплексу — кілька десятиповерхових бетонних будувань, двір — як долоня, доглядачі — мов африканські хижі звірі.
Кінець цієї історії передбачити досить легко. Ресторатор віддав Коляді "адлера" і кільканадцять обплетених бутлів з коньяком, Коляда ж після цього, вже не вдаючись до послуг сина вірменського народу, сам здійснював операції по добуванню коньяку, грабував нових і нових рестораторів, знов і знов міняв "адлера" на міцний симпатичний напій, тоді реквізував машину, щоб далі безкарно здійснювати давно відомий принцип "І вівці цілі і вовки ситі", а Козурін, який мав би спинити цю вакханалію беззаконня, тільки попліскував Коляду по плечу й зронював: "Хвалю!".
Казки наші кінчалися так: "І я там був, мед-вино пив…" Я теж тоді пив неправедні коньяки Коляди, та коли подумати, скільки за війну пролилося тільки моєї крові, то що ці коньяки і всі праведні й неправедні напої світу!
Ми добряче посиділи тоді в дубовому залі. Жлоб Коляда виклав мало не все, що мав. Козурін, довідавшись, хто прибув і з якої нагоди, негайно прискочив до нас, два бокали коньяку спаралізували його гороб’ячий мозок, і лейтенантик став вицвірінькувати щось про свого дядька-генерала, про те, що той в "органах", що перебуває мало не під столом у маршала Сталіна. Робінсон пив спокійно, твердо, не забував підливати доктору Томбергу, який тільки червонів, але тримався ще закостеніліше, ніж завжди. Я сказав Робінсонові, що в нас не відсьорбують з бокала, як ото він пробує робити, а п’ють до дна, а тоді цілують денце. Робінсонові така процедура припала до смаку, він кілька разів проробив запропоновану мною процедуру і щоразу з більшим смаком і охотою. Загалом кажучи, випити на дурняк люблять навіть ті, хто ніколи не мав колоній. Тоді що ж казати про колонізаторів? Робінсон тільки мурчав од вдоволення, а пан Спринчак, як вірний союзник, намагався не відставати, розпушував погрозливо вуса, очі йому соловіли, постать розповзалася, мов тісто з діжі, зате язик ставав як бритва.