Збудилися, бач, у ньому зрив молодечих почувань, бажання незвичайних пригод, переживань, а все для любимої жінки, яка усміхом рожевих уст мала нагородити його за це.
— Невже ж я люблю Офку? — питав себе Андрійко, але не знаходив відповіді на це питання.
Та якраз цей сумнів вплинув на його рішення.
"Поїду, там буде видко!" — подумав він і віддав коня пахолкові тивуна, який провадив його на край багнюки. Провідник, високий, худорлявий парубок у полотняній одежі, перехрестився, вдарив земний поклін, а опісля взяв довгу жердку в руки, а другу таку саму подав Андрійкові. Потім ступив ногою на податливе, гнучке підложжя, перейшов швидко кілька кроків і спинився на купині, яка поросла купчаткою. Опираючись на жердку, оглянувся за Андрійком, а поки той, за його прикладом, опинився на купині, мужик був уже на іншій. Отак скакали обидва з купини на купину, місцями находили більші острівці, буйно порослі осокою та ситником, зате деколи брели крізь ріденьку грязюку по коліна. Андрійко вельми дивувався, бо зовсім не міг помітити, по яких знаках відшукує мужик дорогу. Лук та меч прив'язав собі на плечі, щоб не спиняли його в мандрівці, й витривало слідував за провідником. Важка була дорога. Вся спина і крижі боліли від постійної напруги більше, ніж після чотиригодинного бою з поляками. Тому, коли дійшли до більшого острівця, вже недалеко берега, став сам, обтираючи з чола піт, і попрохав провідника спочити.
Перед ними чорнів на гонів десять високий бір, на краю якого буйно росли вільхи, трепети та лозина. Дерева та кущі стояли густо і не видко було ні сліду людської оселі. Але ось раптом почувся далекий звук рога.
— Що це? — спитав Андрійко, прислухаючись.
— Хтось полює! — відповів провідник, відкриваючи берестянку з хлібом та салом.— Видко, хтось приїхав з того боку, бо досі не чув я у Незвищі ловецького рога.
Андрійко знову завагався. Як там, у Незвищі, є хто-небудь із рідні Офки, то його становище було б зовсім незавидне. Ба, в такому разі можна не зайти туди, куди бажалося, але поглянути завжди варто.
Останню частину дороги відбули обидва мандрівники також без перешкоди, бо поблизу острова підложжя ставало твердіше. Водяні рослини уступали місця лозині та вербам, а по сплутаних корняках шувару легше було ступати ногам навіть без допомоги жердок.
Хвилину відпочив провідник на березі, а потім повернув у багно, щоб ще перед вечором бути у Вільшині. Боявся, бач, болотяних чортів та утопленої боярині. Андрійко залишився сам.
Перш усього, витер чоботи травою та листям, припоясав меч, поправив на собі одяг, а потім рушив уперед, відшукуючи стежки у лісі. Раз чи два почув ще звук рога вже ближче та виразніше, але не бачив ні живої душі.
Тільки болотяна птиця кричала на багні, а деколи шелест у кущах та травах зраджував утечу дрібного звіра перед ловецьким рогом. Більше години мандрував Андрійко лісом, нарешті почали дерева та кущі рідшати, а на прогалинах росли вересіль та пізноцвіти. Гавкіт собак розлягався у лісі перед ним, а Андрійко досвідченим ухом пізнав по їх голосах, що вже побачили звіра і то великого, ведмедя або тура. Скочив наперед, аж гульк! Опинився на прогалині, порослій короткою травою. Високий ліс оточував її звідусіль, а саме з цього лісу долітав гавкіт собак. У похиленій поставі, з очима, зверненими у ліс, стояв на галявині муж з рогатиною у руці та з топором при боці, а три кроки за ним у темно-вишневій, обшитій хутром сукні — прегарна жінка. Швидко забилося серце Андрійка, а кров хвилею вдарила йому до голови. Пізнав Офку!
В першій хвилині бажав підбігти до неї та привітатися, коли несподівано побачив на шапці мужа з рогатиною кармазинову стяжку. Ах, і в нього була така сама...
Скрадаючись гущавиною, підійшов ближче, щоб побачити оборонця Офки, і пізнав Кердеєвича. Звідкіля він тут узявся? Що він робив тут, серед Свидригайлової займанщини, він, перевертень?
Одначе події, які промайнули блискавкою, припинили його гадки. З лісу викотився на галявину якийсь клубок звірячих тіл серед окликів наганячів та псарів, які бігли звідусіль, підцьковуючи собак, махаючи рогатинами, топорами, дрючками. Був це величезний ведмідь, з яким саме ловецькі собаки гуляли "свинського тропака", тобто чіплялися до його заду та боків і вправно відскакували вбік перед лапами та страховинною пащею. Вийшовши на вільний простір, звір побачив людей і зупинився, заревів з люті, став на задні лапи й одним махом скинув з себе собак. Наче спілі грушки з дерева, попадали собаки у траву, а звір, вискаливши страшні зуби, наближався до Кердеєвича. Той підняв рогатину, розмахнувся і вдарив звіра в груди. Але вістря, видко, осунулося по кістках, бо староста похилився раптом вперед, а в наступну хвилю ведмідь повалив його одним ударом лапи на землю. Рогатина випала з рук Кердеєвича, і здавалося, що йому ось і кінець. Але голосний крик переляку надбігаючої челяді та блискуча поява Офки заставили ведмедя забути про лежачого. Він ще з голоснішим ревом кинувся вперед і ось-ось досягнув би був скам'янілої з переляку жінки, коли раптом, наче блискавка, кинувся хтось між звірем та Офкою. Доки хто міг отямитися, вдарив ведмедя ножем у бік, а сам, відскочивши на крок, добув юршівського меча.
Смертельно ранений звір заревів страшенно й усім тілом та останком сил подався вперед. Напоровся, щоправда, на меч Андрійка, але його лапи впали з розмахом на плече та голову молодця. Він упав, а ведмідь закрив його своїм важким тілом та облив власною кров'ю. У голові Андрійка потемніло. Якусь хвилину намагався він ще вилізти з-під ведмедя, але марно. Лютий біль у плечі прошиб, наче ножем, його тіло, і він зомлів.
Думка Андрійка почала будитися з безтями, наче пізньою осінню приходить у пітьму днина, поволі, неохоче. Пітьма сіріє, ясніє, та не зникає, як літом, від удару меча бога сонця, а розпускається у світлі, мішається з ним, так що не знати, що це — чи це ще пітьма, чи вже днина. Отак-то звільна у кромішній пітьмі безтями замаячів перший світанок: свідомість існування.
"Я живу!" — сказала душа та намагалася розібрати все, що знала про себе. Довго ясувала вона собі всілякі речі, аж дійшла до останніх подій і зупинилася у своїх міркуваннях, наче ловець, що побачив звіра.
Ні, розібрати події, які після облоги Луцька молотом ударяли об себе та його свідомість, не в силі вона. Вона живе, то правда, але поза цим довкола неї пітьма, а швидше сумерк. А після сумерку буває ніч...
Ніч! Вона обіймає його звідусіль. Тисячами сліпих очей дивиться йому в серце з усіх боків та підходить до нього все ближче та ближче. У всьому просторі стільки лишень світла, що в ньому, а й воно меншає, меншає, аж уже тільки одна іскорка осталася. Невже ж вона погасне? Але ні! Ось він чує, що до нього доходить якесь інше світло, погляд очей! Блискучих, великих очей, з яких пробивається живуча душа. Він не бачить їх, але чує. Вони тут, коло нього, вони шукають його очей та впиваються в його затиснуті повіки, шукають серця, моргають ритмічно під той самий такт, у якому воно б'ється. Хто це? Хто це?
Андрійко розплющив очі.
Сон це чи ява? Вона тут! Звідки? Яким світом? Чи це вже той світ, чи, може... Офка! Цей узагальнений образ краси, що змієм назвала Мартуся... А він, він бачить Ті блиск, Ті принаду, купає душу й тіло у невимовному чарі, яким віє від неї, і знає про її брехливість, облуду, злобу.
Та ба! — заскреготало щось у його душі. Що ж вийшло з правди, благородності, вірності, які блищали, мов сонячний світ, у його душі? Нічого! Померк блиск, розвіялися високі мрії... благородність, правду, вірність продали за гроші, честолюбство, наживу, а то й безглуздя... прийшов сумерк... Погань, гниль, самолюбство, безглуздя. А тут лишилася краса Змія Горинича, краса п'янкої макової квітки та все-таки краса...
Блискавкою, наче в гарячці, пролітали гадки та картини крізь уяву молодця. Рука ворухнулася, наче бажала розірвати хмари-привиди, в які не хотілося вірити... І в ту ж хвилину сильний біль пройняв усе тіло лежачого і вернув спогад останньої хвилини ловів.
Опам'ятався.
— Що зі мною? Де я? Хто ти? — спитав, дивлячись в очі, які збудили його.
У відповідь почув низький, лагідний чоловічий голос, який говорив з докором:
— Бачиш, я казав, що розбудимо. Але ти, Офко, завжди вперта. Ось ще йому пошкодить.
Очі, в які дивився Андрійко, засвітилися якимось вогнем.
— Зашкодить, гадаєш, Грицю? Ні, не зашкодить. Йому вже час прокинутися на вечерю. Адже у нього нема ніякої рани. Ми й не доторкаємось до нього, а наші очі не пошкодять же йому!
Мої ні, а твої... ти знаєш! — відповів весело чоловік, і щось заслонило чарівні очі Офки. Було це зморшками пооране, добряче та одночасно грізне лице Кердеєвича.
— Кердеєвич! — прошепотів Андрійко і раптом згадав, що він у неволі. Одначе ця думка не збентежила його, не дратувала.
Неволя? Пусте! Чи не все одно — жити у великій чи малій тюрмі? Хіба не байдуже, чи він буде побивати інших, чи його запроторять у холодну? Хіба знає він, чи ті, з якими схрещував він меч, вороги чи приятелі? Хто знає, чи Кердеєвич та його відступство не таке саме добре, як великопанські затії Свидригайла та великолитовські затії Жигимонта? Усе те зовсім не підходить до його намірів, мрій, стремлінь. Вони не з цього світу. Це або вчорашні спогади, або завтрашні затії, а поки що байдуже все...
— Добрий вечір тобі, лицарю! — заговорив тим часом Кердеєвич.— Ти впізнав мене, то, видно, гарячки в тебе нема. Ось випий оце, то полёгшае.
І староста простяг до Андрійка чарку з напоєм. Молодець узяв чарку і випив. В ній було гаряче грецьке вино з корінням та ще якоюсь приправою. Напій швидко відновив сили побитого Андрійка, так що він ворухнувся і сів, а перше, що зустрів його погляд, були чорні, блискучі очі Офки та її сніжнобілі груди, що до половини виглядали з глибокого вирізу сукні.
— Здорові були, достойне панство! — сказав Андрійко.— І вибачте, що зовсім несподівано потрапив у ваше поселля. Я ніколи не думав, що тут, серед земель Гольшанських... по цьому боці, під владою Свидригайла...
— А що це одне одному шкодить? — усміхнувся староста.— Війна війною, а волость волостю, чи вона тут, чи там...
— Волость так, але ви...
— Ми волимо спокій.