Вони мовчали, пили та курили і аж опісля, згадуючи багацько разів Аллаха та його пророка, торгувалися о ціну товару годинами – вони ж мали час! Спішитися не стоїть в житті на землі, бо усе записано в книзі призначення… Тому-то товар, оцінюваний купцем на 100 динарів, продавався по двох годинах за 30, по годині за 80, а потім таки за 100, залежно від того, чи купуючий мав час, чи ні та чи потребував товару конечно. І знову згадували Аллаха, у якого не вірив ні один, ні другий, бо один був вірменином з Самсуну, а другий греком з Євпаторії.
Під аркадами, що окружали всю торговицю, продавано усі багатства Сходу, усі вироби Заходу, усі овочі Півдня та далекої Півночі: кадила й пахощі, дамасценки, фландрійські сукна, венеційські скла й кристали, московські й сибірські соболі, дактилі, фіги, помаранчі, шкіри тигрів з Мазандерану, риж, пшеницю, оливу, вина, черкеські дівчата, чорних євнухів-різанців, порох, олово, золоті ковтки, персні, діадеми з індійськими самоцвітами, бірюзою та жемчугами, сріблом ковані предмети з Медіолану, з Біпокані та Мостару і много-премного усяких плодів та виробів…
Під невеликими шатрами при дубових стовпах сиділи міняйли-генуезці, які щойно дороблювалися майна, ошукуючи недосвідних обрізаними цехінами, дукатами, луїдорами, дубльонами та пістолями. Наче різні роди збіжжя, у шкіряних мішках стояли довкола них турецькі динари, аспри, дирхеми, угорські та польські золоті дукати і тинфи, німецькі таляри, московські гривні та рублі.
На столах видніло чимало фальшивих монет, які ошуканий міняйло поприбивав цвяшками, щоби буцімто показати міняючі гроші, яка судьба стрічає у цього купця підроблювані монети. На ділі у кождому мішку було фальшивих грошей більше, чим волосся у бороді пророка, – коби Аллах умножив йому у безконечність блаженства свойого раю. Усе те було невідлучне від діл міняйла, як невідлучною є тінь від дому кадія, що судив обманців своїм правим судом. Суд сей опирався на обчисленні, чи позивальник або пізваний віддасть більше правдивих грошей до оцінки писареві суду султана, – якому коби Аллах давав завжди побіду над невірними.
На базарі Кіркор увійшов до кількох склепів, яких власники, побачивши арнаутів та каваса, добували з сандиків мішечки з бакшишем для представників власті, бо думали, що Кіркор шукає у них украденого товару. Скільки такого товару у них було, того не знали ні вони, ні валі, бо лише Аллах є всевідучий і всемилостивий, тому все-таки краще було забезпечити собі прихильність тих, що могли навіть зі заплаченої куплі зробити вкрадене, укравши її таки на очах. Великою бо є сила арнаутів, а ще більшою – ласка падишаха на тих синів Ібліса, сатани, чи як там звати його бідному купцеві.
На жаль, у всіх купців, знакомих і незнакомих, не найшовся ніякий слід, хоча Кіркор не лише обіцював, але і давав (і то у неприсутності каваса) суму, за яку кождий був би йому радо відступив найкращу 14-літню черкеску або цілу партію тугих українських робітників до огородів чи до весла.
– Нема його тут! – сказав до Івана. – Вони сказали би, що хтось має молодого шляхтича у полоні, бо знають, що я заплатив би за нього і їм, і власникові бранця. Видко, він або на базарі рабів, або у пристані.
І усе товариство подалося широкою прибережною вулицею на базар, який знаходився близько Керченської брами, на сході, у магометанській ділянці города. Тут видніли білі, а, радше, жовтаві та брудні кам'яні брили без вікон та вичілків, з плоскими кришами, над якими простягнено полотняну занавісу для охорони від лучів сонця або від дощу. То ще бруднішими вуличками, чим у генуезькій частині города, снувалися худі, вимоклі, шолудиві собаки, нюхаючи за відпадками у поросі та грязі або заводячи криваві бої з зайшлими з других вулиць чужими псами.
Ся частина міста була наче кусень Стамбула, перенесений з-над Золотого Рога над чудовий кафинський залив, лишень що у ньому недоставало того безвивідного гамору вільного міста, яке було мостом між Європою а Азією та столицею наймогутнішої держави світа. У магометанській Кафі усе життя збиралося на базарі біля Керченських воріт. Тут починалася також і тягнулася перснем довкола генуезько-грецько-вірменської та турецької частини татарська дільниця, положена на узбіччях горбків, яких верхами переходила наїжена вежами городська стіна.
Оттут всуміш з татарами почасти ще у місті, почасти уже за воротами жили тисячі всіляких волоцюг-голодранців, циганів, черкесів, курдів, потурчених болгар та сербів, прогнаних з орди за трусість або кражу, ногайців і особливо багато обіднівших польських потурнаків, що у країні падишаха та хана найшли намість сподіваного візирату лише бастонаду та нужду. Усі ті людці містилися у неймовірно маленьких норах, всуміш з худобою та дітьми якогось бідняка-татарина, який служив гамалем у пристані або був рибаком.
Величезний торг невільниками та всілякими плодами, потрібними до виживлення голодної татарви, удержував усі ті тисячі і, певно, дав би їм був з часом і добробут, якби не десятки шинків, каварень та всіляких плюгавих яскинь у приморській частині тої дільниці.
Тут-то теж, як і в Аккермані, організувалися по найбільшій часті походи на Україну, Подоння, Поділля та Волинь. Великі генуезькі купці та багаті польські потурнаки скликували при помочі ось тих подонків міського гультяйства всіляких других бідних, обдертих кримців, що примирали з голоду в своїх аулах, попродававши коні, збрую, а часто навіть і дітей. Ось там, у тих подібних радше до пропастей, чим до вулиць, переулках, організувалася виправа. Учасники діставали коня, кожух, мотуз, лук, аркан, кинджал, часами шаблю, спис або стару, заржавілу пищаль, більш небезпечну для стрільця, чим для ворога, вибирали ватажка, заключали перед кадієм умову з сим, що давав їм потрібні припаси, і серед свисту сопілок та крику усею зграєю п'яної товпи загін виправлявся у похід.
Якщо виправа не згинула у степах, розбита козаками-запорожцями або придворними козаками польських пограничників, то вертала домів з ясиром. А тоді знову зачинався для усіх тих голяків час наживи при продажі, перепродуванні або купівлі рабів-невільників та невільниць.
Але найбільше свято наставало для всіх, коли хан з усіми мурзами та ордами вибирався походом у землі Річи Посполитої. Не один з сих обідранців наложив при тому головою, проте не один вертав з майном. Польські потурнаки були тоді провідниками загонів і самі наводили кровожадну татарву на села та двори. А при повороті скільки-то гроша плило у діряві кишені кафинських подонків, які зміни можна було побачити у їх одіжі, поведенні, у їх хатах, їді, напиткові, привичках – хвала Аллахові, що змінює усе, хотяй сам остає незмінним!
Вчорашні обідранці походжали нині повагом, з довгими люльками, у шовкових тюрбанах, атласових фереджіях або золототканих турецьких каптанах, голодомори сиділи по каварнях, п'ючи каву та їдячи татли по ситім та п'янім обіді, а бездомні замешкували у ханах, куди замовляли собі їду, шарап, музику, цвіти, дівчата.
А всі ті зміни завдячували кафинські подонки тій сірій кількадесятьтисячній масі рабів, зігнаній на величезну торговицю біля Керченської брами.
"Оставте всяку надію усі, що увійдете сюди", – написав на високій, у мавританському стилі збудованій, величавій в'їздовій брамі базару геній многотерпимої, бездольної України. Усі ті маси ясиру, чоловіків, білої челяді, дітей – се цілопальна жертва усього народу за будуччину. Так, за будуччину, бо по сих тисячах людського товару мусіли прийти тисячі свобідних людей-месників та поселенців-хуторян, щоби зібрати багате жниво з политої рідною кров'ю землі, а, станувши на домовині проклятого опиря, що її виссав, виглянути крізь вікно руського моря у світ свободи…
Цілопальна се була жертва, уособлення посвяти та самопожертвування, яке виявляв геній народу, – бо ледве чи з того дантівського пекла коли-небудь хоч якась вісточка, не кажучи уже людина, вертала на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, між люд хрещений – або й там дальше, де зі стягненими бровами та здавленими кулаками дужався молодіючий народ з одітим у ярку кирею величі опирем лядської підлоти, нахабності та варварства.
Оставте всю надію!.. – кликало до тих тисячів безхмарне небо, яркі краски одягів купців, дивовижні будівлі, чужі лиця… кликали круглі, вибалушені очі вірмен, греків, жидів, їх незрозумілий шваркіт, а такту додавав свист дротяного батога, що спадав з неминучою точністю на спини і лиця усіх, що не бігли куди слід за проводирем – скіснооким жовтолицим татарином.
Увесь базар був обведений високим парканом, якого вершок був наїжений гострими ключами. Здовж нього ходили варти – арнаути валія та вартові, удержувані купцями а набирані до стереження бранців. При вході сидів при віконці маленької будки базарджі, що відбирав торгове від купців та доставників.
Цілий майдан посередині ділився на кілька співосередних кругів, обведених балясами, подібно, як по українських торговицях на худобу. Здовж тих балясів стояли рядами шатра, у яких сиділи купці, а до балясів прив'язувано непокірних бранців, яких сковували по два. Прочі сиділи спокійно, без прив'язі, під вартою стражників, поділені за статтю й віком.
Оттут саме побачили Іван і Галя річи, які їм досі й у сні не снилися. Страхіття нападу забулися, а, впрочім, пам'ять та вражіння наглих ударів судьби затираються у людській пам'яті розмірно швидко. Сердешні рани гояться, остає лише свідомість, що ніхто у світі не витерпів ще такого лиха. Душу людини налягає смуток, а довкруги уст являється постійно морщина сумного усміху.
Але ось досі потрясло душею щось нечуване, страшне, якесь горе, яке о ціле небо перевищує усі болі людини. Вона забуває тоді за себе та своє лихо; се незрозуміле для неї задля своєї величі нещастя потрясає її так, що вмить забувається власне її, а серце отворяється на горе ближніх. Сумне лице Галі поблідло, вона зітхнула важенько і, обкинувши зором базар, сказала до своєї душі:
– Встаючи й лягаючи, дякуй Господові, що не дав тобі засісти під тими шатрами… Твоє горе – се травинка супроти лану пшениці…
Довгими рядами сиділи та стояли парубки, мужі та підростай, одіті лишень у короткі штани, щоби не закривали в'язів та грудей.