В окопи принесли за цей час ручні гранати, по дві на взвод, і роздали їх найстаршим, досвідченим бійцям, які мали з ними справу в австрійській армії. Більшість солдатів не бачила ручних гранат, боялась їх і сторонилась тих, що почепили їх до поясів.
В окопах першої сотні Онофер бігав від бійця до бійця, зогрівав до бою, додавав відваги. Тим часом снаряди донищували дротяні загорожі і били по окопах. Влучання були вдалі і часті. Нарешті гармати вмовкли, і почався наступ. Із окопів вискакували з різних місць поодинці, по два; потім солдати бігли вперед, час від часу падаючи, окопуючись. Вигнавши всю свою сотню, Онофер вискочив на бруствер. І тільки він з'явився, як із польського боку застрочили кулемети, зацокотали рушниці, почали рватись шрапнелі.
— Вперед! — заревів Онофер. Він встав, щоб бігти, і тільки руками відштовхнувся від землі і підняв угору палицю, як чиясь куля ззаду прошила його наскрізь, і він упав мертвий.
— Ур~Ра' ~~ закричали в центрі.— Ур-ра! — понеслось на лівому флангу.
Схопилась сотня Онофера і полетіла на ворожі окопи. Тут і там прогриміли вибухи ручних гранат, і все втихло. Тільки в польських окопах добивали тих поранених, що, і лежачи в крові, не кидали зброї.
Між двома рядами окопів лежали в австрійських синіх мундирах побиті українські солдати.
Миколі було наказано зайняти стару оборонну лінію першої сотні, і він спустився зі своєї висоти 401. Перед фронтом він розсипав солдатів у цеп і, скрадаючись, підступав до окопів. Одначе був помічений ворогом. З-за горба, де була замаскована польська батарея, пролунав залп. Чотири шрапнелі прошуміли над головами і розірвались за цепом. За спиною Гаєвського гепнув об землю шестидюймовий стакан. Солдати побігли уперед до окопів, щоб сховатись від другого рою сталевих бджіл.
Не всім пощастило добігти до окопів. Старий солдат із Глинян добіг і сховався у бліндажі, а його землякові, молодику із Курович, не довелось. Чи з переляку сили не стало, чи серце з жаху завмерло,— він зупинився на мить, щоб втягнути в легені повітря, якого не стало раптом, і тут маленька шрапнельна кулька наздогнала його. Хлопець широко відкрив рота, як риба, викинута на берег, і без звуку повалився на землю. Решта сотні швидко зайняла покинутий окіп, і солдати почали знайомитись з новою обстановкою, хоч знали, що довго тут не затримаються. З години на годину міг прийти наказ зайняти нові позиції. Останній перехід коштував сотні життя одної людини, але всі про неї думали,— адже це могло статись з кожним з них.
До Гаєвського підійшов булавний, старший десятник.
— Совість мене мучить, пане чотар,— сказав він.
— Про що ви?
— Та про вбитого.
— При чому тут ваша совість? Хай мучить тих, що цю війну затіяли.
— Не те. Хлопець хотів утікати, а я перешкодив.
— Он що? Коли це було?
— В ліску, де ми стояли вчора. Він уже відійшов на таку віддаль, що міг і утекти, а я помітив.
— Ви просто виконали свій обов'язок солдата і командира,— сказав Микола.
— Ех, обов'язок! — махнув рукою Захарчук.— Обов'язок — то така річ, як би вам сказати...
— Річ умовна,— поміг Микола.
Булавний не зрозумів цього слова і шукав, щоб висловити свою думку.
— Що для одного обов'язок, то для другого, може, й ні,— знайшов він нарешті.— Отой нещасний хлопчина, що його шрапнель убила, він хотів утікати чому? З обов'язку. Він мав обов'язок орати, сіяти, збирати, матір годувати. Він сирота, я чув про нього. А мій обов'язок, кажете, був його затримати, і кінець кінцем — смерть. Кому з цього користь?
— Не забувайте, що він мав обов'язок боронити рідну землю.
— Видно, той перший обов'язок був сильніший.
— Жаль, повинно було бути інакше. "Де общсє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять",— зацитував Микола Котляревського.
На Захарчука це не зробило враження. Смерть молодого хлопця не давала спокою, мучила совість. Він пішов по окопу, несучи в серці гнітючий смуток.
12
До Зборова прибували все нові партії поранених: йшли пішки і їхали на тряских підводах. Тих, що на підводах, тяжкопоранених, оглядали лікарі, перев'язували і відправляли далі в тил — на Тернопіль, Копичин-ці і за Збруч. Два лікарі і санітари ледве ходили від надмірної роботи і невиспаних ночей. Поля три ночі майже не спала, не роздягалась і тільки годину, іноді дві дрімала сидячи. В невеличкій зборівській лікарні хворі лежали на ліжках, на підлогах, в коридорах; в палатах повітря було важке, насичене запахами людського поту, крові і ліків, особливо карболки, хоч вікна були відкриті день і ніч; на хворих було багато вошей. Боротись з цим злом не було змоги. Не було ні лазень, ні достатньої кількості так званих ЕпІІаизБи^зтазсІїі-пеп, які застосовувались колись у старій армії для дезинфекції білизни. В довершення катастрофи, яка нависла над галицькою армією, з'явився тиф. Головний лікар Гарматюк при ранковому обході лікарні виявив цю заразну хворобу у двох солдатів.
— Цих двох негайно ізолювати,— наказав він санітарам.— Перемінити білизну і ізолювати. Сестрі Полі прослідкувати, щоб негайно це зробили.
— А куди? — скривилась Поля.
У дворі лікарні була чи то возівня, чи гараж, чи склад, побудований з цегли, вкритий черепицею. Зараз він стояв порожній. Не було там ні автомобілів, ні возів, тільки в одному кутку лежало кілька ліжок.
Лікар покликав Полю і санітарів. Будівлю визнали придатною для ізолятора. Лікар наказав негайно вибілити її, продезинфікувати і перенести в неї хворих. Санітари заходились виконувати наказ.
— Тут ми зможемо помістити не менше двадцяти ліжок,— сказав лікар, проходячи з Полею подвір'ям назад, до лікарні.
— Сподіваєтесь так багато хворих? — спитала дівчина.
— Ех, дитинко! — зітхнув лікар.
Це був старий уже чоловік і досвідчений хірург, який не одній сотні людей врятував Життя. Він мав велику практику в Зборові і в околиці і користувався повагою серед населення.
— Питаєте, чи сподіваюсь багато хворих? Те, чого я боявся,— з'явилось. Сипняк вже є, і це...— він помовчав хвилину, — і це загибель нашої армії. Сипний тиф — супутник голоду. У нас і голод, і тиф. Можна більше не стріляти на фронті — ці два вороги доконають нас.
Поля згадала Миколу, його сотню, фронт, і холодні мурашки побігли по спині. "Що його чекає?" — думала вона. Образ друга виринув так ясно..'. Згадалась приємна зустріч, ласкаві слова, і раптом фронт, рани, кров...
На порозі лікарні зустрів їх фельдшер і доповів, що прибула нова партія важкопоранених. Лікар похитав головою.
— Треба готувати санітарний поїзд і відправляти їх за Збруч, тут я не дам ради,— сказав сумно.
У кабінеті він довго розмовляв по телефону зі штабом, домовлявся про поїзд. Поля тим часом вийшла надвір подивитись на покалічених людей, яких уже знімали з возів санітари і на носилках переносили у двір, де клали просто на землю, на набиті соломою матраци: ліжок більше в лікарні не було.
Поля обходила підводи в страху, чи не побачить дорогого їй обличчя, але його не було.
— З якої сотні? — спитала вона літнього уже солдата.
— Чотара Гаєвського.
— Де вас поранили?
— Де? На фронті, звісно де...— буркнув злобно солдат.
Солдат стиснув зуби, біль дошкуляв нестерпно.
— Ви поранені в ногу?
— В ногу.
— Кістка ціла?
— Мабуть, ціла. Перев'язка сповзла, кривавить рану, і дуже болить голова, і нудно мені, смертельно нудно...
— Зараз вас знімуть, і я перев'яжу. Потерпіть трохи.
— Натерпілись, — зітхнув солдат і заплющив очі.
— Чотар Гаєвський живий, здоровий? — наче між іншим спитала Поля.
— Не знаю, куди пішли, — зашептав він раптом не до речі.
— Чого ви не знаєте? Солдат розплющив очі.
— Води хочу,— прошептав.— Горить вогнем нутро. Поля принесла води. Солдат ковтнув разок і наче
опритомнів.
тг Де вас болить?
Солдат мовчки поклав руку на голову.
— Що з Гаєвським? — питає Поля знову,— Може, згадаєте?
Але солдат уперто мовчав. Поля доторкнулась його чола — воно горіло вогнем. Почалось маячення. Хворому видалось, що на нього насуває величезна гора чорного, як ніч, піску. На вершку цієї гори стоїть його земляк, молодий солдатик з Курович, розпростерши руки, неначе збираючись злетіти, і ось вій уже летить разом з горою, і зараз упаде, і роздавить його вщент. Солдат кричить і прокидається. Сонце немилосердно пече в голову, лице, на скривавлені штани сідають великі зелені і чорні мухи. Вони дзижчать і лізуть йому в ніс, рот, очі, але він довго не ворушиться.
— Змилуйтесь! — кричить нарешті і мовкне.
До воза підходить Поля з лікарем. Він пробує пульс хворого, голову і каже віднести його в сарай для сип-нотифозних.
— У нього сипняк,— каже лікар,— Тут нема ніяких сумнівів. Перев'яжіть йому поки що рану.
Санітари знімають хворого з воза і на носилках несуть у перев'язочну. Він не перестає маячити. Поля, задумана, покірно йде за ним. Про Миколу так і не дізналась нічого. А може, він лежить зараз з простріле-ним серцем, а чорні і зелені мухи дзижчать над ним і сідають на нього? Вона скрикує з болю. Санітари здивовано оглядаються.
13
На всьому широкому фронті від Бродів до Заліщик відступала українська галицька армія. Відступала обірвана, голодна, завошивлена, обкрадена своїм панством, ішла без амуніції, боєприпасів, ішла з тугою в серці і з висипним тифом у крові, що доконав її пізніше. Відступала перед великими, набагато переважаючими силами противника, перед полчищами Галлсра, польського генерала, що зорганізував у Франції із полонених і біженців цілу армію, озброїв з допомогою американського капіталу найновішою зброєю і з благословення папи й Антанти рушив завойовувати чужі землі.
Українські війська потекли всіма можливими шляхами, що вели з заходу на схід, залишаючи головні шосейні дороги для обозів з продовольством, валок з пораненими, евакуйованими з усіх шпиталів, для решток артилерії і кінноти, що охороняла залишки військового майна. Відступ головних сил прикривали тільки невеличкі частини, які трималися на позиціях до останніх хвилин, в багатьох випадках вигибаючи до останнього солдата.
Пошарпаний і значно поріділий в боях курінь Владики відступав не по рівній дорозі, як було намічено планом, і не по одній лінії, а петляв, мов заєць. Переслідуваний ворожими кавалерійськими частинами, як тільки знявся з позицій під селом Конюхи, де були останні бої, рушив на Козову і тільки тоді звільнився від переслідувань кінноти противника.