А в сні — і відчуття невагомості, і плавні стрибки на сотні метрів, як на Місяці або на астероїді, наприклад, і фантастичний політ силою волі. Ні, друзі, власними враженнями всього не поясниш…
— Так звідки ж тоді подібні видіння у наших предків? — незадоволено озвався Ананій.
— Я маю на увазі жителів інших планет, — сказав Іван.
— Ха-ха-ха! — зареготав Шум. — Наш космонавт веде свій рід від зоряних пришельців!
— Не лише я, а багато людей, — заперечив Заграва. — Хіба не можна припустити, що багато тисячоліть тому на Землі були гості, як ми вже говорили. Деякий час вони жили на нашій планеті, може, навіть входили у близький зв’язок з нашими людьми. Може, вони залишили на Землі своє потомство…
— Е, ні! — похитав головою Сум. — Ось тут я повстану проти вас, Іване!
— Ого-го! — загоготів Малина. — Івана б’ють свої!
— Нічого не б’ють, — сказав Сум. — Ми шукаємо істини!
— Так чому ж ви заперечуєте? — здивувався Заграва.
— Дуже просто. Я категорично проти тієї думки, що між істотами різних планет можуть бути шлюби. Це лише у фантастів можливо.
— Так ви проти фантастики? — здивувався Заграва.
— Чому ж? — засміявся Сум. — Я люблю читати про таку любов, що долає навіть галактичні простори. Як у Єфремова. Пам’ятаєте? Мвен Мас закохується в красуню з Епсілон Тукана! Заради неї він хоче зруйнувати закони часу і простору. Здорово написано, хвилююче.
— Ви ж самі кажете, що це неможливо?
— Так то в дійсності. А то в мрії. Мрія — не фотографія дійсності, а творчість духу. Так повернемось до реальності. З точки зору науки — повторюю — шлюб між різними істотами неможливий. Зовнішні ознаки мо-жуть збігатися. Скажімо, вертикальна постава, дві ноги й руки, двоє очей і так далі, але внутрішні органи не будуть однаковими. А найменші розбіжності зроблять неможливим запліднення… Е, та чого ви засумували, Іване?
— Я даремно розповідав про свій сон, — відповів Заграва.
— Швидко здаєтеся, — похитав головою Сум. — А я хотів розповісти ще деякі таємничі факти, схожі на ваші. Чи, може, не треба?
— Чого там не треба, — задоволено озвався Гримайло. — Розкажіть. Але я хотів дати інше тлумачення снам Заграви.
— Яке? — пожвавився хлопець.
— Ми ж недавно говорили, що ніщо не зникає. Кожна думка, кожен рух, кожне явище відбивається в на-вколишній природі, в частках, у речах, в електромагнітному, ядерному, гравітаційному полях, тобто в безмеж-ному Всесвіті. І людина взаємодіє з тією живою безмежністю. На неї впливає і світло Сонця, і Місяця, і планет, і далеких зірок, і космічні промені, і погода, і настрій інших людей. Все, все має значення в житті людини. Те-пер уявіть — але попереджаю, що це лише моє припущення, — уявіть, що на сусідній планеті або біля сусідньої зірки живуть розумні істоти. Вони літають між планетами, вони знають секрет антитяжіння і багато чудесних речей, до яких ми ще не додумалися. Енергія їхньої думки, творчості мчить у простір, долинає до нас. І цілком може бути, що ми несвідомо сприймаємо їхні враження. Ось чому сняться такі сни, про які ви, Іване, говорили!
— А що ж, — схвильовано заявив Заграва, — це чудова думка. Я не проти!
— Та ви не проти, я знаю, — засміявся академік. — А як інші?
— То виходить, що кожна наша думка несе матеріальний імпульс? — недовірливо запитав Носенко.
— Безумовно! — ствердив Гримайло. — В світі нема нічого нематеріального.
— І така енергія думки може спричинити або лихо, або добро? — допитувався філософ.
— Ну, а як же? — здивувався Гримайло. — Це ж ази діалектики. Руїнницька енергія не може бути твор-чою, аж доки її не перебореш. Але зачекайте, ми знову заскочили вбік. Колего Сум, ви хотіли щось розповісти?
— Так. Знову про пришельців. Точніше, деякі факти на користь тієї думки, що ЇЇ відстоює Іван.
— Дозвольте мені, — вихопилось у Тані Райдуги. Вона схвильовано і винувато позирнула на біолога. — Пробачте, що я перебиваю, боюсь забути!
— Говоріть, говоріть. Кажуть, що ви астробіолог, цікаво, що ви там придумали.
— Нічого я не придумала. Ця думка виникла давно, але ми часто в студентських суперечках обговорюва-ли її. Вже давно помічено, що існуюча гіпотеза походження людини не збігається з реальними даними. Пітекан-троп, який нібито жив мільйон або вісімсот тисяч років тому, потім синантроп, неандерталець, кроманьйонська людина і, нарешті, сучасний тип. Кроманьйонська людина і сучасна — ідентичні. В них однаковий тип, розмір черепа, вага мозку. І тут виникає сумнів…
— Який же сумнів? — жваво запитав Сум.
— Чи могла б первісна мавполюдина за півмільйона років розвинутись до сучасного типу?
— Півмільйона — це ж багато, мамусю, — серйозно сказала Маня.
Слухачі засміялися. Сум натиснув пальцем на кирпатий ніс дівчинки, жартівливо відповів:
— Півмільйона — не дуже багато для розвитку розумної людини. Ну, ну, так говоріть далі.
— Ми знаємо, що мозок як фізичний орган свідомості росте і розвивається залежно від суспільних відно-син людей, від рівня пізнання світу…
— Правильно.
— А раз правильно, то звідки у кроманьйонської людини сучасний розмір мозку? Нащо далеко ходити. Візьмемо так звані дикі племена, що були відкриті європейцями в минулих віках. Вогняноземельці, тасманійці, австралійські туземці, полінезійці, деякі африканські племена. Сучасна історія залишає всі ці племена поза ви-сокими цивілізаціями. То звідки ж у них така вага мозку, як і в європейців?
— До чого ж ви ведете? — нетерпляче перебив Сум.
— А до того, що сучасний погляд на історію людства незадовільний. Звідки у негрів, таїтян, американсь-ких індіанців, у всіх народів, які не проходили, як каже наша історія, циклів цивілізації, звідки в них здібність до абстрактного мислення, до сучасного пізнання? Адже природа нічого не дає наперед. Якщо вони, відсталі племена, не займалися диференціальним та інтегральним обчисленням, не вивчали високих наук, то чому їхній мозок готовий сприймати такі премудрості? Ми знаємо, що в них були лише стріли, списи, вогнище і примітив-ні будівлі.
— А в минулому? — гукнув Малина. — В минулому могло бути інакше!
— Отож я й кажу, — підхопила Таня Райдуга, — що минуле покрите мороком. Якщо розвиток людства йшов так, як ми гадаємо, то незрозуміло, звідки сучасний мозок у кроманьйонських людей? На чому вони його виростили, на яких досягненнях? І ось виникає думка: або колись на Землі існували високі раси, про які ми ні-чого не знаємо, або люди походять від істот чужих планет…
— Ха-ха! — засміявся Шум. — Ми — нащадки бандитів з іншої планети. Наші предки в чомусь прови-нилися і їх викинули на Землю, серед диких звірів. Живіть і розплоджуйтесь, спокутуйте вину свою. Предки дичавіють, розселюються по Землі і зберігають легенду про рідну планету як міф про вигнання Адама і Єви з раю. Чули, чули таку версію. Сучасна трактовка біблейської казочки!
— Для чого ви так? — поморщився Гримайло. — Могло бути простіше. Космонавти прилетіли на Землю. Аварія. Вони залишилися одні, без припасів, у чужому світі… Довелося пристосуватися до тутешнього життя. А потім розселення по планеті. От і ясно, чому мозок у наших предків великий при низькій культурі. Він зали-шився таким, яким був у перших прибульців…
— Я категорично проти! — рішуче заявив Сум. — Версія ваша, Таню, цікава, але вона антинаукова. Лю-дина — дитя Землі. Вся вона — від нігтя до серця, від волосини до останньої кісточки — споріднена з тварин-ним царством нашої планети.
— А може, на інших планетах Сонця розвиток схожий на наш, — зауважив Малина. — І люди тому ски-даються будовою на тварин Землі.
— Ні! Ми ж говорили вже, що зовнішня схожість може бути, а внутрішня — ніколи. Це неймовірно! Але зачекайте, ось вам ще одна загадка…
— Теж про людину? — поцікавилася Таня.
— Ні, — заперечив Сум. — Про рослини. Ви знаєте, що на Землі ростуть три основні типи рослин. Ста-родавні — папоротникові, що розмножуються спорами, відкритонасінні, тобто хвойні, і покритонасінні, або квіткові. Палеоботаніка відкрила, що еволюція у давні епохи йшла шляхом розвитку відкритонасінних і папо-ротникових. Але потім на Землі з’явилися квіткові, покритонасінні. Вони розповсюдилися по всій планеті, про-никли в долини, на гори, в воду, в тундри, скрізь, де лише є місце, щоб приліпитися. За десяток мільйонів років вони завоювали Землю.
— А що тут дивного? — поцікавився Заграва.
— А те, що невідомо, звідки ж пішли квіткові, — гаряче відповів Сум. — Предки їх невідомі. Шляхи розвитку десятків тисяч видів квіток незрозумілі. Ви погляньте на квіти, на тисячі чудових, ароматних, чарів-них рослин. Погляньте на кольори, на їхнє розташування, на смак, з яким створено квітку…
— Ви хочете сказати, що їх хтось створив? — єхидно запитав Шум.
— Так. Саме це я хочу сказати, — твердо сказав Семен Гордійо-вич. — Без припущення, що безліч квіт-кових виникло внаслідок гібридизації, неможливо пояснити нічого.
— Випадкова гібридизація! — знизав плечима Шум.
— Випадково може лише п’яний в яму залізти вночі, — розсердився Сум. — Ніяка теорія ймовірності не пояснить виникнення тисяч розмаїтих рослин з чудовими, несхожими одна на одну квітками. Ще Дарвін казав, що це — проклята загадка. Я особисто думаю, що квіткові рослини — позаземного походження. їх принесли на Землю з інших планет…
— Хто? — запитав Шум.
— Не знаю. У всякому разі, розумні істоти. Самі собою зерна і спори навряд чи перелетіли б. Або візь-міть культурні рослини — пшеницю, гречку, кукурудзу. Звідки вони? Де їхні предки? Пшениця знайдена ще в так званих "свайних побудовах". її вирощували люди кам’яної доби. Кукурудза, за переказами майя, відома десятки тисяч років тому в Америці. Диких родичів цих рослин нема. То хто ж, коли посіяв їх на Землі?
— Давні народи, — несміливо озвався Носенко.
— Дурниці. Навіть наша селекційна наука неспроможна вивести культурні види рослин з диких. А те, що неосвічені племена могли стихійно виростити кукурудзу, пшеницю і гречку, — це, пробачте, безглуздя! Для таких подвигів потрібно знання, яке набагато перевищує наше!
— Гаразд, гаразд! — роздратовано сказав Шум. — Ви проти того, що людина іншопланетного похо-дження. А разом з тим говорите, що наші предки не могли б виростити культурні злаки. Так що ж ви допускає-те? Звідки квіткові? Звідки злаки?
— Можливо, з Венери, — спокійно відповів Семен Гордійович.