Розбиваю громи

Бердник Олесь

Розбиваю громи

Повість

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ "ВЕСЕЛКА"

Київ — 1967

Малюнки В. КАЛУГИ

РОЗБИВАЮ ГРОМИ

Якщо ти не дірявий човен, то допливеш—

Східна мудрість

ПРОЛОГ

ДЗВІН СЕРЕД ПІТЬМИ

Яріла гроза.

Вона зненацька насіла — як це завжди буває в горах, — вихопилася зза верховини, заховала сонце, огорнула виднокіл. Щойно було ясно, тепло, ялиці та смереки стояли в голубому мареві, полонини пахтіли квітами, свіжо дихали травами. А за одну хвилину де все те й поділося!

Молочно-білий туман поповз по груні, потемніли ліси, наїжачились грізними зубцями, зникли за чорними хмарами верхів’я гір. А потім страшно грякнуло, розпанахало фіолетово-білою зміюкою небо, покотило долинами розгонисту громову луну. Здавалося, прорвалося небо.

Діти розгублено оглядалися — куди податися? Коли ж потоки зливи нагло впали з неба, за одну мить вимочивши їх до кісток, кинулись під захист столітньої ялиці. Скулилися під стовбуром, цокотіли зубами, злякано здригаючись, коли блискавиця вдаряла десь недалеко в скелю або високе дерево.

Гриць засунув руки між коліна, щоб зігрітися, біляве волосся облипло йому голову, з носа дзюрчав потічок дощу. Хлопець трусився, сердито поглядав на Васю, бурчав:

— А все через тебе! Підмовив! Важко було садити йому ялинки! А тепер що буде?

Вася зиркнув на товариша, в його великих чорних очах спалахнуло обурення.

— Я ж не тягнув тебе силою? Бач який! Тонкошкурий! Доки було добре — радів! А припекло — лаєшся!

— Мовчіть краще, — тихенько попросила Ніна, з острахом дивлячись на сіру стіну зливи. — Треба щось робити. А то ми простудимось. Та ще й загубимось.

— Не загубимось, — запевнив Вася.

— Хоробрий який, — пробурмотів Гриць, спльовуючи набік. — А ти знаєш, куди йти?

— Знайдемо.

— То, може, краще йти? — з надією запитала дівчинка.

Вася доглянув у її темно-сірі очі, підвівся.

— Справді, краще йти. Ходімо цією долиною — кудись вийдемо.

— Мудрець, — хмикнув Гриць. — "Кудись вийдемо…"

— Чого ти все бурчиш? — розсердилась Ніна.

— Це я бурчу? — розгнівався Гриць.

— А хто іще? — Ну й іди зі своїм Васьком!

— Ну й піду! Залишайся сам і скигли! Ходімо, Васю!

— Ходімо!

Вася вискочив з-під ялиці, дівчинка — за ним. Вони почали обережно спускатися вниз по схилу, перескакуючи через потоки води, що з шумом струмилися з гори, гнівно пінячись.

— Гей, заждіть!

Ніна оглянулись. Гриць вистрибом біг за ними. Дівчинка лукаво усміхнулася, обтерла долонею мокре обличчя.

— Чого тобі?

— Я з вами!

— А ти ж хотів мокнути під ялиною!

— Найшли дурня!

— Гаразд, — примирливо сказав Вася. — Киньмо сварки. Треба шукати дорогу. А то ж у таборі ґвалт!

Гроза не вщухала. Хмари стали ще похмурішими, а може, просто надходив вечір. Потемніло так, що не видно було за десять кроків. Тільки примарне сяйво блискавиць вихоплювало з того мороку скелі та дерева. Благенькі сандалії на ногах дітей розкисли, розповзлися.

Вася зупинився біля двох скель, що зійшлися верхів’ями, радісно скрикнув:

— Грицю, Нінко! Тут сухо, перечекаємо!

— Чого ми тут дождемося? — плаксиво запитав Гриць.

Дівчинка мовчки шаснула за Васею до схованки. Мигнула блискавиця, осяяла невелику печеру. Там було сиро і прохолодно, в кутку стрибало дві жаби.

— Ой! — злякано скрикнула Ніна. — Жаби!

— Вони не кусаються, — обізвався Вася.

Ніна викрутила спідничку, блузку, знову наділа. Присіла в куточку, зацокотіла зубами.

— Якби вогонь… Холодно!

— Хай твій мудрий Вася викреше з каменя, — єхидно кинув Гриць. — Він же все вміє! Він всюди хоче бути найрозумнішим! "Нащо нам садити ялинки? Ми підемо в гори, знайдемо заповітну печеру, а там — скарби Довбуша!" А що вийшло? Намокли, як кошенята! Та ще в таборі буде скандал! Та ще напишуть у школу, та догану перед строєм! О! Будуть тобі скарби Довбуша!

Вася мовчав. Не озивалася й Ніна.

А темрява густішала. Ховала в своїх неосяжних обіймах весь світ, змагалася в нещадному двобої з ярими блискавицями. І зненацька в той поєдинок вплівся дивний звук.

Він був настільки несподіваний, що діти спершу не звернули на нього уваги. Потім Вася насторожився, прислухався. Ніна вражено сказала:

— Ніби дзвін…

— Дзвін, — повторив ствердно Вася.

Крізь шум потоків і гуркіт грози справді долинав гук дзвону. Спочатку він був низький і тривожний — бам, бам, бам! Згодом обізвалися ще два голоси — вищі, гучніші— дзінь-бом! дзінь-бом! дзінь-бом! І ось уже сплелися вони в грайливому, бадьорому поєднанні, ніби кидаючи виклик грозі, — бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!

— Що це? — зачудовано прошепотіла Ніна. — Як гарно!

— Дзвонять, — сказав Вася. — Там люди!

— Може, це нас кличуть? — з надією озвався Гриць.

— Як би там не було — біжімо! — мовив Вася.

Діти вибралися зі схованки. Стіна зливи впала на них. Вони прислухалися до веселого, закличного дзвону, бігли йому назустріч по кам’янистому грунті. По високих, густих травах, попід кронами товстелезних буків, між густючими молодими ялинками, через гривасті, брудні потоки.

Над ними з лускотом кришилося небо, по ньому скакали у вогняному вихорі казкові вершники, метали довжелезні покручені стріли на землю. Та над всім тим жахом урочисто і заклично співав чарівну пісню дзвін— бам-дзінь-бомі бам-дзінь-бом! бам-дзінь-бом!

Діти видерлися по схилу на гору, зупинилися на труні. Внизу видно було серед суцільної темряви кілька вогників. Один з них горів зовсім недалеко. Звідти чувся гук дзвонів. В спалаху блискавиці вирізьбилася невелика дзвіниця поряд з віковими ялицями. В ній унизу світилося маленьке віконце.

Діти наввипередки кинулись туди, розбризкуючи воду, що наситила густі трави. Біля дзвіниці зупинилися. Вася піднявся по кам’яних східцях до темних дверей, загупав кулаком. Дзвони ще вдарили кілька разів і поступово затихли.

За дверима важкі кроки, шамотіння. Щось заскрипіло, в чорному прямокутнику засіріла висока постать. Сяйнула блискавиця. Діти побачили коренастого літнього чоловіка з густою кудлатою бородою, в кептарі.

— Діти, — чи то вдоволено, чи то здивовано сказав він густим басом. — Стрибайте сюди!

Вася метнувся в затишок, за ним Ніна і Гриць. Вони опинилися в невеликій кімнаті. На старезному темнокоричневому столі стояла гасова лампа. В грубі гоготіло яре полум’я.

— Тепло, — не вірячи собі, зітхнула Ніна.

— Роздягайтесь, — скупо мовив чоловік, входячи до кімнати. — Сушіться. А то — біда.

Діти швиденько поскидали мокрі лахи, простягли їх до груби. Вбрання парувало. Ніна, примруживши очі, задоволено тулилася ближче до вогню.

— Звідки? — запитав чоловік. — Чого серед ночі блукаєте?

— З табору, — пояснив Вася, сьорбаючи носом. — Піонерського, міжнародного. Знаєте? Недалеко тут, на перевалі…

— Знаю.

— Організована поміч лісництву. Посадка ялинок. О! А ми не захотіли. Скучно. Так ми вирішили шукати скарби Довбуша. О! А потім — гроза! Ми заблудилися. А потім — ваш дзвін. Якби не він, то…

— Гм, — сказав чоловік чи то схвально, чи то осудливо. — Скарби Довбуша…

— А ви хто? — запитала Ніна.

— Дзвонар я. Дзвонар з діда-прадіда.

— Що — для церкви дзвоните?

— Закрита церква, — пояснив чоловік. — Вже давно. Я сам дзвоню. На пожежу, не дай бог, на похорон, на загальні збори. Далеко чути. Або на грозу.

— Як на грозу? — здивувався Вася.

— А от так, як сьогодні!

— А нащо?

— Розбиваю громи.

Діти вражено дивилися на дзвонаря, перезиралися.

— Розбиваєте… громи? — перепитав Вася.

— Еге ж…

— І помагає?

Чоловік усміхнувся.

— Аякже. Ось, видите, вам помогло. Знайшли дорогу. Ну, сушіться, а я ще подзвоню. Гроза ж не вщухає…

Він повернувся, вайлувато протиснувся в двері. Діти чули, як скрипіли під його ногами сходи на дзвіницю.

— Що ж це таке? — прошепотіла Ніна.

— Може, божевільний? — озвався Гриць.

— Сам ти божевільний, — розгнівався Вася. — Якби не він, то ми б ще й досі дрижали в горах!

— Якби не ти, то ми б спали в ліжках, — огризнувся Гриць.

— Ти панянка, — сплюнув Вася. — Лиш трошки щось не так, зразу скиглиш! А ще мрієш про польоти в космос!

— А ти хвастун! — скипів Гриць. — Казав — скарби Довбуша, скарби Довбуша! А де вони?

— А те, що стріли, — хіба не цікаво? Оцей чоловік, що розбиває громи?

— Як же, так і розбиває! — засміявся Гриць. — Запитаєш Івана Гнатовича, фізика нашого. Він тобі скаже, чи можна розбивати громи. Забобон. І все!

Заглушуючи їхню сварку, згори знову пролунав гук дзвону. Потім зазвучали веселі підголоски.

Вася хутенько одягнув підсушені шорти й курточку, рушив до дверей.

— Куди ти? — стривожилась Ніна.

— А на дзвіницю.

— Чого?

— Послухаю…

— Хай іде, — сказав Гриць. — Хай мерзне, як дурний…

Вася не відповів на образу.

Вгору вели вузькі сходи. Вся дзвіниця гула, дрижала від дзвону, в широкі щілини між дошками миготіли блискавиці, зловісно шуміли десь недалеко потоки.

Хлопець вийшов на вузький майданчик, обгороджений високим бар’єром. Під навісом стояв дзвонар і, ледве рухаючи руками, смикав за вірьовки, прив’язані до бил. Дзвони грайливо хиталися, весело співали — наперекір лютій стихії, на зло грому й блискавицям! Вася нишком стояв на сходах, дивився на дзвонаря, щулився від пронизливого вітру. "Забобон", — чулися йому Грицеві іронічні слова. "Божевільний". Та чому ж так радісно стояти отут, на холоді, і дивитися на цього мовчазного, впевненого, суворого чоловіка. Там, внизу, безтурботно сплять люди, над ними котяться громи, шумить злива… Лише дзвонар не спить. Море пітьми облягає його, нікого нема поряд, небеса загрожують знищити його, спопелити, а він не боїться, стоїть, дзвонить — один проти цілого неба.

Розбиває громи!

Чоловік оглянувся, побачив хлопця. Одною рукою продовжував дзвонити, другою притягнув Васю до себе, Щржрив кептарем. Хлопцеві стало затишно, тепло, у вусі відлунював стук серця дзвонаря.

Стук-стук-стук! — невтомно б’є серце.

Бам-дзінь-бом! — закликає дзвін.

Гуррр-гар-гурраа! — лютує над горами гроза.

Нарешті почувся лагідний голос:

— Ходімо, хлопчику. Гроза затихає.

Вони спустилися вниз. Ніна та Гриць сиділи біля грубки, обнявши руками коліна. Побачивши дзвонаря, Гриць жалібно сказав:

— А їсти хочеться! Здається, весь світ з’їв би!..

Дзвонар добродушно всміхнувся. Між волоссям, що густо вкривало його обличчя, блиснули ласкою ясні очі.

— Навіщо ж весь світ? Є хліб. Є картопля. Зараз спечемо. В попелі.

1 2 3 4 5 6 7