літав, але нічого не видів, замість очей під лобом чорніли ями. Пальцями перебирав струни. Гуслі промовляли задумливо і журливо, звуки осідали в серцях рибальських, клубилися поміж кущами і торішнім шува-ром, і лише деякі з них, ті, котрі жвавіші й голосніші, випорхували з людського гурту і лягали, як золоті човники, на дністрові хвилі... лягали і пливли за водою.
І кликали за собою, звали. Куди?
Син дереводіла сів позаду рибалок, притих і занімів, на нього ніхто й не озирнувся, він спершу пив трепет струн — поки не упився, а тоді звуки розступилися, даючи місце словам. Гусляр співав билицю про Микулу, що жита насіє; жита насіє, у скирди складе, пива наварить — сусідів покличе...
Велесильні чари таять у собі струни.
Струни вливали в отрокове серце, мов у порожній глек, трунок незрозумілих бажань, він забув, що тільки-но плакав, що люто прощався з батьком Чагром, що лагодився у далекі мандри. Це все кудись відвіялося, зникло, в серці несміливим пуп'янком пробивалось жадання заспівати самому.
Заспівати? Господи...
Але заспівати б не про Микулу Селяниновича, а про себе самого, про день сьогоднішній, про те, що сонце пряде золоту пряжу, і про те, що десь погейкують на волів ратаї, і про те, що жайвір ухопив із землі дзвіночок і поніс увись до бога...
Заспівати 6...
Ян очманіло переступив через рибалку, який лежав перед ним, і підступив до гусляра. Рибалки загомоніли, хтось уже збирався вхопити його за обшивку. Гусляр замовк, втопив ув отрока чорні ями очей.
— Що ти хотів мені сказати? — спитав.— Говори.
— Я... я хочу грати,— запнувся Ян. Почервонів. Мабуть, спохватився, що вчинив нерозумно.
— То грай,— відповів гусляр просто і поклав йому на коліна гусла.
Рибалки втихомирилися. Мовляв, дивак цей молодик. Ну, ну, послухаємо. Господи, поможи...
Ян торкнувся струн, спочатку одної, потім другої, третьої, кожна відзивалася іншим голосом, а він намагався поєднати їх, з багатьох виплести одну мелодію — ту, яка тремтіла, жила в його душі. Він чув її звучання, як великодній дзвін; мелодія була світла і голосна. Але струни бунтувалися, деренчали різнобійно, зойкали. Аж поки гусляр не стишив їх долонею.
— Гусла теж мають душу, отроче,— промовив він.— її треба пізнати.
— Я хотів би пізнати,— Ян облизав сухі губи. Гусляр йідразу повірив.
— То ходи зі мною.
— І піду.
Від того дня Ян, син Нагрів, став поводирем. Уже давно Дністер погойдав на хвилястому хребті ладьї торгових людей, давно валки возів проторохтіли по Коломийському, Угорському і Ляцькому шляхах. Ян за ними не бану-вав, не згадував отця-матку, мандрував з гуслярем весями ратайськими, ночував у монастирях, на дворищах боярських.
Вчився розуміти душу гуслів.
Струни не відразу скорилися пальцям, але дні минали, і струни, як степові коні під сідлом, тамуючи буйність, робилися сумирними, мелодії почуті і мелодії зачерпнуті з власного серця потекли струмком..
І він заграв.
Аж тоді після кількох років мандрів повернувся з гуслярем на батькове гумно. Казав Ян Чагрові:
— Бий, отче, зараз ногавиці спущу, але спершу послухай, як граю.
Чагр слухав... Чагр дивувався... Чагр хвалив. Через два дні повелів:
— Гуслярство, сину, годує сліпців, калік бездомних. Для тебе ж хліб співоцький буде гіркий, скомороший, бо не обділив тебе бог ні силою, ні зором. Мусиш навчитися чесний хліб заробляти. Завтра вранці підеш на княжий двір до писчої палати: будеш вчитися у писця Радила. Я вже домовився. Шануйся там, муж Радило скусний у своєму ділі, з ним не пропадеш.
Ян схилив голову на знак згоди...
III
Скрипнули двері...
Двері, мабуть, скрипіли й до цього, та тільки їх голос не долітав до Івана Русина... скрип губився десь у двох-трьох кроках, що віддаляли лежанку од порога; навколо лежанки тужавіла, мов крига, тиша.
На цей раз крига скресла. Іванко лупнув очима, помітив на порозі дівчину, власне, лише її обличчя, довгобразе, обрамлене білим, як повісмо, волоссям; волосся хвилями спадало на плечі і на груди, на цих хвилях і на волохатих віях якусь мить іскрилися сніжинки, дівчина, мабуть, прийшла знадвору. її очі сипнули на Йванка блавату, і він думав натужно: що це?.. Сон? Марево? Дійсність? Знову стулив повіки, крига зійшлася, десь поруч а чи в ньому самому, заіржав знайомий дикий кінь.
І все повторилося спочатку.
Дикий кінь кидав під копита степи і ріки, дні і ночі, толочив їх у стрімливому леті, й вони залишалися позаду, як запилені придорожні дерева. Іван Русин летів на коні без сідла і вуздечки, охляп, боліла від цього кожна кісточка, однак не зважувався розціпити пальці, якими, мов кліщ, тримався за довгу гриву.
Та все ж настав день, коли в Русина вичерпалась сила, пальці ослабли, коліна не могли стискати боки коня... і впав Іванко на землю... Болю не відчув, здавалося, що хтось невідомий і ласкавий підхопив його на руки і поклав на землю... земля м'яко стелилася густими травами... в травах разквітали косиці. Він лежав горілиць серед квітів і трав, пахучий легіт пестив обличчя, сонце цілувало чоло теплим промінням, над ним синіми корогвами лопотіло небо, і десь поруч видзвонював джерельний дунай... він припав до дунаю, пив довго і жадібно. Коли ж напився досхочу, то побачив перед собою жінку; спершу не впізнав її, стояла в довгій білій туніці, на ногах жовтіли сандалії, в руках тримала сніп степових маків — жінка ховала обличчя в черленому полум'ї. Іванко поривався спитати, хто вона і звідки... поривався... не встиг, черлене полум'я відквітло, і він зобачив свою матір. Разпростер руки, з грудей вирвався радісний крик. Вона присіла біля нього і поклала його голову собі на коліна.
"Лежи, лебедику, лежи,— шептала.— Набирайся від рідної землі снаги".
Він дотепер не відав, що рідна земля силою і красою напуває.
"Чом ти, мамо, раніше про це мені не говорила?" "Бо не було при моєму житті, коли ти ріс, отчої землі".
При моєму житті...
Іванко лежав посеред степу і пригадував, що минуло чотири роки, як умерла мама... пам'ять закарбувала той день, коли її ховали: тоді дув з моря студений вітер, константинопольські вулиці й майдани засівалися дрібним маком дощу, свічі погребальної процесії гасли. Мамину домовину несли на руках... домовина гойдалася, як чорна ладья, що пливла в небуття. Священики гугняво співали заупокійні молитви, церковні корогви били крилами, мов неприпнуті вітрила, Іванкова свіча сканувалася, гарячий віск обпікав пальці.
Поруч з Русином ступав високий і ставний, як дискобол старої Еллади, Діонісій-золотар, котрого Йванко кликав батьком... кликав, бо так веліла матінка; рідний-бо отець давним-давно насталив меч і пішов з когортами здобувати імператорові перемогу, а собі злота в чужій землі... пішов... і десь упав безталанний суздалець у січі, уступивши ложе біля молодої жони і місце біля синової колиски ромею Діонісію.
Обабіч вулиць зупинялися піші й люди комонні... люди гомоніли, що золотар Діонісій любив свою руснач-ку. Діонісій цього не чув, йшов важко, з похиленою головою, по лиці стікали й губилися у короткій бороді сльози. Котрийсь з робів питав нахильцем Івана, чому й він не оплакує родительку, Іванко промовчав, не міг пояснити робу, що його сльози закаменіли в грудях.
Він заплакав аж весною, коли прийшов з Діонісієм на кладовище подивитися, як каменярі впорядкували мамину могилу. Майстри закували могилу в камінь, на плиті Іванко прочитав: "Кращая доля для смертних зовсім на світ не родитися і ніколи не бачити яскравого обличчя сонця". Діонісій ревно молився, а Йванко витирав кулаком сльози, за зиму він стужився за маминим голосом і за маминою співучою мовою. Не помагали йому ні книги, ні довгі бесіди з Продро-мом, вчителем своїм і поетом. Відчував себе самотнім, відчімхнутою гілкою, жбурнутою у водовир потоку на вулиці М'ясників: ніхто не журився, до якого берега приб'ється відчімхнута гілка. Та й чи приб'ється взагалі? А чи обросте брудом і потоне?
А може, похорони й кам'яна плита на маминій могилі — це лише сон... мама живе, вона ніколи не вмирала, бо ось він лежить на її колінах.
"Я довго спав, матусю, правда? І снився мені лихий сон про твою смерть".
Вона схилилась над ним, її коси пахли оливою, як бувало колись, коли приходила з лазні.
"Коли це був сон, Іванку,— сумно хитнула головою,—
Мене таки нема, я вмерла... у Візантії віяли вологі вітри, вітри спили моє здоров'я".
"Але ж бо ти тут! — вигукнув Іван.— Як ти могла встати з могили, коли плита важка, її можуть підняти лише архангельські труби в день страшного суду?"
"Що ти, сину, знаєш про силу матерів... Я сьогодні тут, щоб сказати: моя дитина — не сирота"* "Але ж ти вмерла..."
"В кожної людини є дві матері. Перша — це жінка, яка народжує дитину в муках, друга — рідна земля. Без першої матері діти стають сиротами. Без другої, навіть багаті, — жебраками. І не вір жебракам, які глаго-лять, що ніби скрізь на світі однаково світить сонце, і не вір їм, що скрізь однаково шепчуть трави, і бійся тих жебраків гірше дияволів, бо диявол супроти зрадника — ангел".
"Я запам'ятаю твої слова, мамо".
Вона, поцілувала його в чоло і пішла, він кликав її, поривався наздогнати, вона обернулася в білу хмарку і зникла. Але він волав: "Мамо-о-о!!!"
І прокинувся, виринув з небуття, на чолі відчув чиюсь долоню... розклеїв важкі повіки. Тепер перед ним зримо постала якась хижка, запримітив у ній усе до дрібниць: і задимлені стіни, зрубані з колод, і два віконця з прозорими міхурами, замість скла, і веселе вогнище, що полум'ям облизувало свої кам'яні криси. В ніздрі вдарило запахом кислого хліба, живиці, ароматом сушених трав, що, пов'язані в снопики, звисали зі стін. Господи, невже це також сон? І оця дівчина, тоненька, в довгій сорочці, підперезаній червоною крайкою, теж марення?
Спитав самого себе:
— Де я?
Власний голос до решти здув крихти сну. Дівчина моргала віями... вії в неї чорні й довгі, як крильця метелика.
— Що жадаєш, отроче? А по-нашому, по-русинському говорити вмієш?
А-а, видно, по-грецьки запитував.
— Вмію, — відізвався.— Питаю, хто ти є і де я?
— У пущі Тисменицькій. Мене батько Боян Люба-ною кличе. Ти спав цілу добу безпробудно, я вже боялася...
— Чого ти боялась? — перехопив її слово.
— Що люті сіроманці тебе теж заженуть у могилу.
— Сіроманці?! — скрикнув Іван.— Ах, сіроманці...