Причина страждань криється в пристрастях та бажаннях. Це, колего, сказав Будда.
Той ковзнув неуважним поглядом по чималому стосику паперів, які перебирав Заболотний, — погляд сумний та серйозний; обличчя ніби й не Кулішеве, неначе з нього змито грим. І не можна втямити, чи кругленькі чорні оченята бубнявіють сумною думкою, а чи в них ниюча порожнеча.
— Якого біса я злигався з цим розумовим імпотентом, га, бакалавре? Хай ти не розумів. бо був студентом, але ж я мусив знати, що воно за один… А яка була нагода! Мало не подав документів до Гнатенка… Злякався, телепень, бо дід примушує аспірантів багато працювати. Гай, гай! Працьовитість, шановний, у Гнатенка в крові; син залізничника, він починав з учня токаря на заводі. Потім — робітфак, навчання за кордоном і, нарешті, створення власної школи…
— Звідки ти все це знаєш?
— Звідки не знаю, а знаю. — Куліш помовчав. — Ти пам'ятаєш Еріха Анзорге з НДР?
— Це той, що в ручного м'яча грав?
— Той. Він стояв на воротах. Коли б не Еріх та брати Онищенки, либонь, не була б наша інститутська команда на першому місці… Так оцей Еріх зараз навчається у Гнатенка в аспірантурі. Та й не він один з іноземців. До нього у Гнатенка захистився Франтішек із Словаччини, а ще раніше Богомил Драган з Болгарії. Йому на кафедру пишуть з усього світу.
Куліш замовк, побачивши, що Заболотний. його неуважно слухає. Згодом він одягнувся і, не сказавши звичного "чао!", вийшов.
Володимир побачив, що Куліша немає, лише коли смеркло і він підвівся, щоб увімкнути світло.
XI
Стіл і софу було завалено книжками, паперами. Заболотний сидів у спортивній сорочці, на грудях якої жовтів вицвілий номер, і писав. Кімната тонула в сизому димі.
Рипнули двері. Від Віти "свіжо війнуло холодом.
— Я взяла квитки до театру. — Вона прочинила кватирку.
— Не маю часу. Я повинен сьогодні закінчити розділ, — відповів, струшуючи в попільничку попіл.
— Завжди так… — почулося схлипування.
— Не плач, дочко, він не вартий твоїх сліз, — долинув тещин голос. Заболотний змовчав, щільніше стис зуби.
— Віта в нас одна, і ми нікому не дозволимо з неї знущатися. — Теща зайшла до кімнати й тепер стояла, обіпершись об одвірок.
На мить гостро захотілося побачити, чи тріпотить ще іржавий кленовий листок на сплячій гілці.
Підвівся з-за столу. Листок за вікном напружено лопотів, витримуючи останній бій з вітром. Та раптом вітер шарпонув голе верховіття, завив у дротах, неначе хто пальцями протягнув по струнах бандури, й осиротіла одразу гілка клена, а листок понесло до скрижанілого Дніпра, до мосту, й невдовзі він пе-ретворився на брудну пляму, зник у безвісті на тлі споруд водних станцій.
— … Не дозволимо нікому, чуєш? Це останнє "чуєш" кресонуло з його очей сніп іскор, які дрібно розсипались і одразу щезли. Першим бажанням було покинути цю квартиру. Не відповідаючи тещі, почав жбурляти в рюкзак свої речі. Віта дивилася на нього перелякано. А теща на мить зникла й за хвилину повернулася в супроводі чоловіка.
— Що це ти, хлопче, надумав? — спитав той, сідаючи до столу.
— Вибачте, Мефодію Івановичу, мене тут не зрозуміли.
Краєм ока помітив, яким крижаним поглядом зміряв той дружину.
— То куди це ти збираєшся? — поцікавився.
— До гуртожитку.
Ліжко було вільним… Заболотний кинув під нього свій зелений рюкзак, стомлено впав, аж зарипіла пружина. В кімнаті давно ніхто не жив — повітря було законсервоване і пахло пилом. Лежав і дивився в стелю. Відчуття образи, якогось тупого відчаю огорнуло єство й не давало змоги навіть розізлитись.
За північ почав роздягатись. Зирнув у люстро, що на дверцях шафи. Перед ним сіріла якась кістлява статура з блідим, неголеним обличчям, під очима сині кола. Два прудких павучки в зіницях снують густу мережу, й ось уже не видно ні павучків, ні сірих ниток мережі, очі неначе скрем'яніли й по хвилі блиснули двома росинами на холодному камені.
Прокинувся пізно. В гуртожитку стояла тиша, тільки чути було, як прибиральниці в коридорах мели підлогу. Ще трохи повалявся в ліжкові й почав одягатися. Тепер він байдуже споглядав своє обличчя, водячи електробритвою по худих щоках.
"Життєва філософія? — свобода від тілесних страждань і душевних тривог!" Старина Епікур мав рацію, сказавши це", — було написано на підвіконні карлючкуватим почерком. Заболотний іронічно скривив губи. "Цей тип, що писав, мабуть, завалив сесію або одержав погане призначення…" Здалося раптом, що то його почерк. Але ж ні, він ніколи не писав фіолетовим чорнилом.
До інституту прийшов за звичкою, механічно.
Куліш здивовано витріщився:
— Чому так пізно?
Та він зміряв його холодним поглядом, ніби кинув за комір шматок криги, і в того зникло бажання розмовляти.
Заболотний дивився у вікно. Була середина березня, на вулиці лежав сірий, утрамбований сніг. Місцями він розтанув, оголивши клаптики бруку.
Через якийсь час Куліш знову спробував розпочати розмову.
— А знаєш, бакалавре, дисертацію шефа здано машиністці до друку. В другому варіанті. Й у відрядження Ковальський їздив з приводу своєї, дисертації.
Заболотний не відповів, навіть не змінився в обличчі. Тільки глипнув на Куліша спідлоба і, зіщулившись, вийшов.
"Свобода від тілесних страждань і душевних тривог".
XII
Минула весна. Кожного ранку Заболотний ретельно голив сизі щоки, застеляв ліжко і йшов блукати по місту. Іноді заходив у кафе випити склянку кави, але цей напій мало розбуркував мозок, котрий наче стисся, як стискаються тіла від холоду. "Як сталося, що я опинився в цьому місті? Чому саме сюди приїхав із невеличкого містечка вступати до вузу?" Мабуть, тому, що саме в цьому наддніпрянському місті була вперше вражена його дитяча уява, коли він хлопчиком-п'ятикласником угледів на просторому плесі човна з туго напнутим білим трикутником, йому здавалося, що то сам вітер, запряжений у полотнище, намагається вихопити з води колиску з людиною, але замало сили й він тільки волочить її по хвилях… Йому так хотілося тоді, щоб вітрюган відірвав човна від води й поніс до хмар. І коли човен по кіль вистрибував із піни, він дивився з надією, ладен був сам стати вітром і впрягтись у ту білу упряж… Та вітрильник, понуртувавши коло берега, перетнув плесо й зник за зеленими острівцями, як казкова істота, тільки залишив у хлоп'ячій душі блакитно-білу мрію, чисту, як дніпрова вода, як те полотнище… Другого дня вони з бабусею покинули тітку, в котрої гостювали, й поїхали додому. Але навіть там, у рідному містечку, де ніколи не було річки, марилося баченим — і листок у калюжі, й хмаринка на обрії оберталися на вітрильник. Напевне, тому й сидить зараз у парку над Дніпром, під кущем жовтої акації.
Почав накрапати дощ. Заболотний, не поспішаючи, йшов до гуртожитку. Йому було приємно відчувати прохолодні краплини, що розбивались об ніс, щоки, лоб. Захотілося вимокнути під дощем, як цього прагне людина, яку довго мучила спрага.
По важких роздумах він вирішив нарешті вернутися до Віти. Цього ж вечора піде до неї —либонь, не прожене…
…Дощ ущух, але туман чорною піною огортав будинки, дерева, людей. Світло ліхтарів струмилося пласкими жмутками, заломлювалось і зникало у вологому повітрі. На перехресті нерухомо стояв міліціонер у сірій плащ-накидці, а поряд, на зупинці, куди не сягало світло, кілька постатей чекали трамвая. Заболотний не помічав туману. Він зупинився під деревом, із якого капало навіть при легкому подихові вітру, прикипів поглядом до зупинки. Напружився, боячись проминути хоча б одну постать. Годинник на розі показував пів на одинадцяту. "Чому її немає? Якщо пішла на восьму в кіно, то вже пора…. З часу нашої останньої зустрічі минуло місяців чотири. Сумних чотири місяці. В перші дні по розлученні вона якось приходила в гуртожиток, прохала повернутись. Казала, що ніколи не дорікатиме роботою. Питала, чи не набридло в гуртожитку… Я скажу тобі сьогодні, що мені набридло прати сорочки, вистоювати черги в їдальні. Набридло бути без тебе!" Він хотів сказати їй це сьогодні, бо сумнів кожної хвилини міг заповзти в мозок холодним полозом — ворушити минуле. "Якою ж я був твариною! Забрав колись у голову, що моє покликання наука, й віддавав їй усе". В уяві спливли перші місяці після одруження. Він приходив з інституту; Віта, одягши старенького халатика, метушилась у незвичній ролі молодої дружини, збираючи до столу, а він крадькома милувався її струн-кою постаттю. Його руки знову відчули той дотик до прохолодного тіла. Здавалось, у ранкових сутінках на ньому, як на мармурі, повинна з'явитись роса… Хотілося стиснути той живий мармур, що поблискував на тлі білого покривала, котре сповзло і лежало зібгане поряд.
Із туману випірнув трамвай. Намагався розпізнати її крізь тьмяні вікна вагона, але вийшов останній пасажир і зачинились двері.
Сильно калатнуло серце. Вона. Не кваплячись, іде вологим бруком, а поряд якийсь чоловік. Дбайливо взяв ЇЇ під руку, коли Віта переступала калюжу. Заболотний ішов протилежним боком вулиці. Чомусь пригадав, як його вперше відшмагали. Мачушина рука хльоскала вірьовкою, мокрою вірьовкою, на якій вішають білизну, по спині, по голові, по ногах.
Ось вони зайшли у двір. По хвилі у вікні спалахнуло світло. "Життя, як подивишся оком холодним кругом, це витвір пустого, безглуздого жарту…"
…Світло у вікні погасло. Біла, напівоголена рука прочинила вікно. В туман потекла знайома мелодія… "Дзінь!" Неначе щось тріснуло в мозку. Відчуття повної розгубленості ртуттю влилося в серце, зробило його важким, малорухомим. "Непотрібний…"
Зненацька спливли в пам'яті слова, які прочитав колись у Рабіндраната Тагора: "Якщо нікому освітити тобі шлях і в буряну темну ніч перед тобою зачинилися двері — запали своє серце вогнем блискавки!"
Та навколо ні бурі, ні блискавиць. Був звичайний сльотавий морок".
XIII
На стукіт ніхто не відповів. Тоді Микола штовхнув двері. В кімнаті було темно й незатишно. Біля порога валялось кілька шматків зібганого паперу, порожня коробка від цигарок. Світло ледь продиралося крізь брудне скло. Заболотний лежав, звісивши ноги, на ліжкові, головою до дверей, у своєму парадному чорному костюмі. Нечищені черевики поблискували. Він не поворухнувся, лише навскіс глипнув у бік Миколи. Щось сплеснуло в його зіницях, сплеснуло й одразу ж погасло.