Тепер мені все одно! Годі! Спокою, спокою! Знати, що хутко не буде ні дум цих, ні мук, ні страху... Від одного цього вже легше...
Кривенко. І ти все-таки думаєш, що це ти найкращий вихід знайшла?
Антонина. Найкращий. Для чого я маю жити? Кому я потрібна? Хто буде жаліти за мною? Старий батько, який сам в домовину дивиться? Родичі? Хм!.. Приятелі? Нікого в мене нема і ніхто.. (Губи дрижать їй; виймає хусточку й закривається).
Кривенко. Ти тільки сама себе розжалоблюєш... Ти — молода, можеш полюбити... Є люди, які тебе люблять. І чого ти хочеш померти, я не розумію...
Антонина (з мукою тоски). Я не можу жити! Розумієш? Не можу родить дитину і дрижать над нею, бояться за кожну простуду... І при тому знати, що вона немила тобі, що ти мучишся за неї... Господи! Чи може буть більша образа, як сказать матері, що вона не має права виховувать своєї дитини! Селянки, неосвічені, темні, вони мають право, а я...
Кривенко. Я тим паче селянці не довірив би своєї дитини. Я, а не селянин... І коли селянка приводить на світ дітей несвідомо, як попало, то її ще можна зрозуміть...
Антонина (рішуче, понуро). Ну, все одно. Годі про це.
К р и в е н к о. Ні, я хочу точно знати, для чого ти помираєш...
Антонина. Для того, щоб ти не мучився, що твоя дитина в таких руках, що вона буде хвора, нікчемна... Кривенко. І тому вбиваєш і її, і себе? Антонина. Да, тому.
Кривенко. Так тут же тільки дитина непотрібна, а ти ж навіщо себе ще нищиш?
Антонина. Дитина родиться.
Кривенко; Ну, добре. Так дитина ж, кажу, непотрібна, а не ти.
Антонин а(з роздратуванням). Але ж дитина ця родиться, говорю тобі, тепер пізно вже її "нищить". Пізно! (Пауза).
Кривенко (ходить і, видно, не рішається щось сказать. Зупиняється і тихо говорить, не дивлячись на Антона ну). Але в три чи чотири місяці ти хотіла її знищить? Антонина (зі страхом). Що ти хочеш сказать?
Кривенко мовчки застібаючи й розстібаючи піджак, ходить.
Антонина. Що ти хочеш сказать? Ти хочеш убить її живою?
Кривенко (зупиняючись, твердо). Да! Антонина (з жахом дивиться на його). Живою?! Кривенко. А ти якою хотіла б убить? Мертвою?! Антонина. Господи!!
Кривенко. Слухай, ти не раз казала мені, що хочеш і можеш буть чесною з собою. Скажи: невже, будучи чесною з собою, будучи в гармонії зі своїм розумом, серцем, досвідом, ти можеш родить і лишить жить таку дитину, як наша?.. Невже тебе не проймає сором, що твоя дитина буде така? Невже тебе не бере гнів, що ти не хотіла її, а хтось, якась сліпа сила нахабно, без твоєї згоди втелющила її? Почекай!.. А розум, досвід твій нічого не говорять тобі, не говорять, скільки ще* страждань і нам, і дитині буде через неї? Ні? Ти подумай: вона в'яже нас все життя!.. Шматочок живого м'яса в'яже дві свідомі істоти! Насильно, наперекір усьому! І я повинен скоритись цьому? Через то? (Люто). Та не можу я, чортяка його забери! Не можу буть рабом сліпого інстинкт^! Краще ніякої, ніж така дитина!..
Антонина (з гнівом). Та яка дитина? Яка вже така наша дитина буде? Родяться й від алкоголіків, сифілітиків, туберкульозних, родяться в тюрмах, на каторгах... І ніхто своїх дітей не убиває. Боже! Убить живою... живою убить свою дитину!.. Да, я була нечесна з собою, коли згоджувалась на викидиш. Але я мучилась за це, я добре заплатила за те... І щоб я, виносивши його в муках, бачивши вже його, сама задушила?! Та я перша пішла б дивитись на таку матір, яку вішали б за це! Перша б роздерла їй глотку, підлій!
Кривенко. Значить, ти проти всяких таких викидишів, коли вони навіть лікарями приписуються?
Антонина. То інша річ... Там грозить життю матері, її здоров'ю, дитині.
Кривенко. Хм! Там законом дозволено... А тут не грозить дитині, матері, батькові, громадянству?
Антонина. Чим? Чим — громадянству?..
Кривенко. Тим, що дамо йому дегенерата...
Антонина. Якого дегенерата? Через що?
Кривенко (дратуючись). Фу ти, чорт! Я не розумію тебе: через що ж ти хотіла робить викидиш?
Антонина. Я не хотіла цієї дитини.
Кривенко. Через що ж ти її не хотіла? Клопоту матеріального боялась?
Антонина. Клопіт мені не страшний... Я не хотіла її, бо почувала себе хворою. І наші відносини такі... (Змовкає).
Кривенко. Ну?.. Правильно. І ти хвора, і я хворий. І відносини наші не такі, і матеріально ми не можемо... Правильно. Ну, так чого ж ти хочеш? Хочеш буть, як всі "поря-дочні": родилась дитина, ну і чорт з нею, хай уже живе, раз трапилась така неприємність? Не вбивать же його, мовляв, хоть і буде й їй погано і другим... Та що ти собі думаєш, що таке дитина? Це — людина! Розумієш ти? — Лю-ди-на! Це — людськість," про яку всі так турбуються... Щоб чоботи робить, для цього готуються, вчаться, а дітей роблять випадково, як попало, не думаючи, як скоти... "Дітей родить кому ума не доставало!" Від сифілітиків, туберкульозних, мовляв, родяться, і ніхто своїх дітей не вбиває. Ах, подумаєш, яка заслуга! Я, принаймні, такої заслуги од себе не хочу! Я не можу свідомо родить каліку-дитину. Не можу. Та і в чому, власне, весь страх: в тому, що ти зробиш шматок живого, несвідомого м'яса мертвим чи в тому, що даси цьому шматку зробиться людиною і примусиш на страждання його і інших? В чому? Одповідай!
Антонина. Годі! Я не можу... Дай мені спокій... Хоч хвилину...
Кривенко. Ну, от! Замість одповіді — "дай мені спокій"... Де ж твоя чесність з собою? Це ж не чесність, а рабство, покірність темному, сліпому, животному інстинкту матері. Чесність з собою — це гармонія думок, почувань, досвіду, це — сила і цільність. Я думав, що ти, дійсно, можеш буть такою, і через це сказав тобі про свій намір. Спершу не хотів. Рішив сам усе взять на себе. Убив, і все. Знав, що ти будеш мучитись. І тому був "спокійний". Але ти надумала інший вихід. І через це £ мушу тобі сказати мій вихід. Я не можу допустить, щоб ти вмерла. Чуєш? Це абсурд! Розумієш?! Це — не боротьба, а трусість. Замість того, щоб боротись з перешкодами, ти заплющуєш очі і кидаєшся в яму, темну, смердючу — в смерть. Це — не боротьба. Боротьба — в житті, а не в смерті, бо смерть — кінець усього... І яка рація? Яка потреба? Ти подумай: коли ти з морального боку вважаєш убивство дитини злочинством, то самовбивством ти робиш удвоє злочинство: убиваєш і ту саму дитину, і себе. Чуєш: удвоє злочинство!
Антонина. Я за його розплачусь своїм життям...
Кривенко (безсило). Ну що ти їй скажеш?! Але ж в цій розплаті і є ж з твого погляду злочинство?
Антонина. Я вмираю, і мені все одно... Я благаю тебе, годі, я не зміню своєї постанови, можеш бути спокійним: дитини у тебе не буде. І годі! Ради бога!..
Кривенко (розводить руками). Що ти їй скажеш? (Ходить).
Антонина схиляє голову на спинку канапи й непорушно сидить. Довге
мовчання.
Кривенко (зупиняючись, жагуче-, гнівно). Але ж це — абсурд! Це не вміщається мені в мозку! Навіщо?.. Ну, ти подумай: ти хотіла вбить дитину в чотири, в три місяці, через що ж не можна зробить цього в десять місяців? І тоді ж, і тепер вона жива? Через що?
Антонина (безсило, тихо). Я прошу тебе, годі!
Кривенко. Та не можу я! Цього не буде! Це — не вихід!
Антонина. Що тобі? Тобі ж краще буде. Ну, й примирись з моєю смертю. Все одно забудеш через тиждень...
Кривенко. Не в цьому річ, а в тому, що безглуздя робиться! Все — логіка, чуття свого "я", досвід говорять за те, що дитина не повинна жить. Дитина, а не хто інший. І через щось, для чогось помирає ще одна людина! Людина, а не шматок м'яса! Безглуздя! На все наплювать, на власну мораль, на людей, на своє навіть життя, і все для темного, сліпого інстинкту! Ради його, вдумайся ти, ради цього деспота твого ти готова дать людям нікчемного товариша або ж однять у їх молоде, потрібне життя.
Антонина. Я нікому не потрібна.
Кривенко. Неправда! Ти жила уже, ти ввійшла в процес життя, ти зв'язана з ним многими нитками. І рвать їх — це руйнувать, гальмувати хід житп...
Антонина. Ні з чим я не зв'я гана і нічого не руйную.
Кривенко. Ну, що ти будеш казать їй?!
Антонина (скипівши). Та що тобі треба від мене? Що? Я не вб'ю своєї дитини! Ти — безумець. Да, да! Всякий тобі це скаже! Ніхто не оправдає твого безумства! (Випрямляється, з ненавистю, погрозливо і сильно). І спробуй тільки зробить це! Спробуй!.. Без жалю одправлю на каторгу! Яке ти маєш право рішать, яка вона буде? А може, вона в двадцять раз лучче тебе буде? А може, з неї геній вийде? Тобі треба червоних щок... Що тЪ за бог такий, всезнаю-чий?..
Кривенко. Досвід людей, наука знає це...
Антонина. Неправда! Цього наука ще не може сказать! Фізичне виховання... Можна з самого початку робить мокрі обтирання... Водолічиння... Взагалі пильнувать. Але ради бога, благаю тебе, буде про це! Я вже не можу. Я сказала і не зміню... Не бійсь, я помру так, що ніхто не здогадається, що я вбила себе. Не завдам тобі клопоту...
Кривенко (тихо). Ти розумієш, що ти ображаєш мене?
Антонина. Ох, господи! (З риданням). Я його ображаю!.. Стільки образ, стільки мук мені дав, і я його ще ображаю! Ну, уже скоро... Годі! (Плаче з мукою і одчаем).
Кривенко (ходить великими, важкими кроками, згорбившись.~Сідає біля неї). Годі, Тосю. (Пауза.ТЬхо обнімає): Ну, годі ж... Бідна моя, хороша!.. Я ж розумію твої муки, всім серцем почуваю й признаю їх.
Антонина (ще голосніше ридає). Не треба!.. Мовчи... Лучче будь жорстоким... Мовчи...
Кривенко. Не можу мовчати, бо мовчання буде брехнею... Не можу. Але що ж робить? Ну, годі, риданням не поможеш... Ну, годі ж... У тебе одно средство — плакать... Та смерть ще. Будь же чесна з собою. По-твоєму — дитина може вийти здоровою, ти переконана, що можеш виховать її корисною для людей, убивать вважаєш злочинством, ну так і роби ж так. Навіщо ж твоя смерть? Роби в згоді зі своїм чуттям і розумом. Яке тобі діло до мене, до того, як я думаю? З собою будь чесна, а не зі мною. Борись зі мною, докажи мені, що я — безумець, що ти права. Роди дитину, викохай її і, може, справді, твоя правда буде. Не вважай на мене. Я зараз думаю, що з неї не вийде генія. Я переконаний, що буде дегенерат. Я не хочу цього. Дитина ця — насильство наді мною. Так я через це повинен помирать? Де логіка? Нічого подібного! Я буду боротись! Може, й у мене є батьківський сліпий інстинкт, може, й мені важко обижать його, але рабом його я не буду! Ти думаєш, що я неправий,— борись зі мною.