Талісман

Це вже виходило за межі всякого найміцнішого терпцю. То був не коридор політичних в'язнів, а якийсь допотопний хаос, над яким, неначе дух, заклопотано й без ладу витав наш короткозорий староста в пенсне і велосипедистському картузику.

Хто як хотів, так і робив. Тому не подобається його камера. Він бере свої манатки і без всякого вагання переходить в другу. Там, розуміється, зараз же з цього приводу ґвалт, крик, протести, зібрання, дискусії. Цього вразив згук дверей у клозет; він цілий день ходить і "стріляє" так, що подушки на койках підстрибують. Тютюн викурювався з такою швидкістю, наче ним топили в кухні. Пошта не доставлялась, провалювалась. Газети ми не бачили. Передачі крались по камерах і з'їдалися під ковдрами. Доходило до того, що замість шести грудок цукру почали брати по восьми, а то й по десяти. Все це не віщувало нічого доброго.

А найголовніше — побіг наш одсовувався в невідому далечінь. Без старости, без ладу в коридорі, без дисципліни в камері робити далі підкоп було абсолютно неможливо. Це було відомо навіть Залєтаєву.

Правда, нас тікало небагато, всього сім душ, срочних і безсрочних каторжан. Всі ми були зібрані в одній камері, всі більш чи менш негативно відносились до каторги і воліли бути на волі. Але цього було мало, — для продовження підкопу треба було, щоб принаймні в нашій камері, звідки вівся підкоп, була абсолютна дисципліна.

Ну, а це з нашим велосипедистом улаштувати було так же легко, як із струмочком, що заклопотано прожогом котиться з гори. Цей чоловік міг довести до сказу найлагіднішу людину. І не чим іншим, як своєю старанністю, усердям, клопітливістю. Ви його ніколи не побачите лежачим, е, ні, він весь — рух, турбота. Цілий день він біга з камери в камеру, чогось хвилюється, турбується, кричить, записує, одмахується. Волосся на лобі йому не висихало від поту, і картузик промочувався спідсподу аж на зверхній бік. Але все це було ні до чого. Він же сам робив так, що вся його метушня і старанність давала тільки шкоду. Як це йому щастило так устроювати, не знаю. Але це був факт. І зверх усього він був меншовик та ще спеціаліст по аграрному питанню. Досить було зачутись в якомусь кутку "одрізки", "земля", "хазяйство", як картузик товариша Скрині уже там. А тому, що він спішить завжди, то вривається в розмову, наче бомба. А як аргументів у його багато і всі треба якомога швидше викласти, то він тріщить, мов ракета, маха кулаками, губить пенсне, кричить, одбиваєтся, як його хотять спинить, і замовкає тільки тоді, коли його силою витягнуть до справ. Крім усього, сам він з нами не тікав, і його мали швидко одправить в заслання. Так що йому наш побіг особливо не болів. Ні, нам треба було такого старосту, який міг би дати лад хаосові і котрий сам був би і зацікавлений в утечі.

Але тут діло ускладнялось. Річ в тім, що певній частині коридора такий стан його подобався. Деяким просто "так собі", а деяким з принципу. Принципіаль-ними прихильниками цього безладдя були анархісти-індивідуалісти, а найпаче голова їхній Залєтаєв. В цій обстановці Залєтаєв почував себе страшенно благодушно, спокійно й затишно, як у теплій ванні. Він по цілих днях сидів по сусідніх камерах або лежав на койці поруч з Тимошкою й Замірайлом, своїми найближчими приятелями. Вони співали, грали в карти, робили вправи швейцарської та французької борні. Книжки Залєтаєв зневажав і тільки тоді звертав на них увагу, коли не вистачало папіросного паперу. Тоді він вибирав з найтоншим папером (частіш усього через це прихильність його спадала на нелегальні видання) і видирав з неї довгі стьожки. До протестів відносився спокійно й з юмором. Коли ж його дуже допікали, лице його насичувалось бурою кров'ю, сиві очі з білявими віями загострювались, і він починав боронитись. Себто: підходив до найпалкішого протестанта, хапав його за барки, сильно, як грушу, тряс і хрипів:

— Ти чого? Чого верещиш? Що треба? — А за ним зараз же підводились з койок Тимошка, Замірайло, Живчик, Архип і, розминаючи руки, з інтересом поглядали на опонентів. Звичайно, іцо дискусія в такій постановці питання хутко переривалась і Залетаєв, заспокоївшись, з цигаркою в зубах, зробленою з прокламації "До всіх горожан", вилізав на вікно, пацав ногами по стіні й виспівував:

На базаре сидит кот, У него болит живот, А напротив его кошка Й у ней болит немножко.

З койок підхоплювали, вносили більше жвавості й експресії в мелодію. Тоді Залєтаєв зістрибував, одкидав в куток стіл з середини камери й зачинав танцювать. Для цього хор моментально переходив на іншу.

— Холеру! — кричав Залєтаєв, підморгуючи Тимошці.

Тимошка тоненьким тенорком прокашлювався, підкивував Живчику й починав:

На окне лежит прикмета — З винограду квота, Виноград растет на ветке, Солчией пост у клеткс.

Залетавв спочатку тільки притопував ногами, поводив плечима, загонисто скидував головою. Потім раптом на новому коліні дико підгикував і з люттю кидався в танець.

— Жару більше! — кричав він. Тимошка зразу набирав побільше повітря в груди, струшував вищипаною борідкою й розлягався:

Слон песніо свою Про жисть горькую мою, А жисть горькая моя, До чсго тьі довела.

Що далі розвичялась історія "горькой жисті", з більшим захопленням і вогнем танцював Залєтаев. Коли доходило до кінця, він впадав в екстаз і разом з хором задихане й хрипло вигукував:

Ти, холера, поди прочь, Кавалера не морочь, Как такому кавалеру Да любить таку холеру. Поди, поди, стерва, прочь!

І після цього падав усім своїм міцним, як із дуба витесаним, тілом на худорлявого Тимошку, тяжко дихав і витирав піт. Голова його ставала ще більш розчучверена і зовсім була схожа на купу вовни. (Правда, розчучвереність завжди була з ним, хоч би він найгладіпе зачесався й виголився. Я думаю, це походило з його кудластих сірих брів і настовбурчених вусів).

Ми всі, останні, мовчали при вибухах такої веселості. Спочатку пробували умовляти Залставва, але він реготав і одповідав нам:

— Пішли ви к чортам собачим! А що, ми повинні співать "На бой кровавмй"? Подумаєш! Гадає, як заспіва "На бой кровавьій", так і справді кровавкй. Що хочу, те й співаю. Співайте й ви, що хочете. Я вам забороняю? Чи я протестую, хк ви щось робите?

Це прйвда, — він ніколи не іаважав робити нам, що ми хотіли. Іноді мм вголос читали книжку, яку нам давали з других коридорів на який-небудь один день. Треба було читати якнайшвидше. Залєтаєв нудився, тікав, співав, свистів, але не протестував.

В крайньому разі міг розважатись з Пінею. Піня, звичайно, стояв собі тихенько де-небудь, лагідно й несміло посміхався і слухав товаришів. Залетавв хапав його за ногу і, як ягня, волік до себе в барліг на койку. Не датись Залєтаєву Піня не міг, — він весь був трохи більший за одну ногу лідера анархістів. Він тільки кротко й боязко посміхався.

— Ну, Піню, на волю хочеш? — питав Залєтаєв, заціпивши Піню між колінами.

— А хто не хоче на волю? — одповідав Піня, кривлячись від болю.

— Справедливо. А чом же ти не хочеш тікать з нами? Ти ж теж каторжанин.

Та треба зауважити, що Піня, як рили підкоп, страшенно боявся і не міг спати від страху. Чого він боявся, — невідомо, але через це й тікать не хотів, йому пропонували не раз.

Піня на питання винувато посміхався й обережно викручував худеньку дитячу руку з лахматої, в рижому волоссі лапи Залєтаєва. Але той держав міцно.

— Ну, чого ж ти мовчиш? Ех, ти, соціал-демократ! Поступай в анархісти, молодцем зразу станеш.

І на цю пропозицію Піня посміхався. Іноді Залєтаєв раптом робив таємне лице і глухим голосом говорив:

— "Тук, тук, тук!" — Потім зразу зміняв вираз лиця на суворий, здивований і кричав: — "Кто там?" — "Мі", — одповідав собі ж тоненьким, солоденьким і приниженим голоском. — "Хто мі?" — суворо. — "Зади". — "Скольки вас?" — "Раз..."

Вся кумпанія неодмінно кожного разу весело й добродушно сміялась, а Піня все так же посміхався. (По національності він жид).

Я ніколи не бачив на маленькому веснянкуватому лиці Піні гніву, обурення або навіть суму чи журби, цих звичайних тюремних мешканців. Він на все трошки несміло, трошки ласкаво, трошки добродушно посміхався.

І я думаю, це було неспроста. Напевне, колись давно уже, може, ще тоді, як був Піня у "жестяного мастера" в науці, коли той бив його паяльником по голові або як "гоїше їньгеле" цькували по вулицях собаками, мазали губи салом, він раз на все собі сказав: "Знаєш що, Піню, ти мовчи! Ти найменший, найпослідній чоловік у світі, і ти собі мовчи та посміхайся. Так буде лучче. Тебе б'ють по голові, а ти собі посміхайся. Тобі дають разом з Шариком вилизувать миски, — вилизуй собі. Єсть люди більші, багатші, дужчі; єсть менші, слабші, ти ж, Піню, найменший, найбідніший, найслабший".

І от через те, напевне, Піню нічим не можна було ні здивувати, ні образити. Коли в камері ішла якась суперечка, співали, читали, розмовляли, а Піня хотів взяти ближчу участь, і його не слухали або одпихали, він собі з того нічого не робив і ні на хвилину не думав, що йому можна образитись. Це так і слід було.

Коли з Піні сміявся хто-небудь і обижав, а другий заступався й обороняв, Піня і до того, і до другого однаково посміхався, несміло й добродушно-винувато. Мабуть, як у його витрусили бомбу, дану йому на схованку, і потім били в участку, він так само реагував на те, як тоді, коли "жестяной мастер" одкручував йому од голови вухо за перекинуте олово.

Хто його зна, може, це була помилка з боку Піні, але безперечне те, що він сам так на себе дивився, сам щиро й непохитно вірив, що він — найменший й найпослідній. А тому не було нічого дивного в тім, що навіть уголовні, які носили нам в казанах кандьор, і ті прикрикували на Піню:

— Ей, Піню, чого гав ловиш? Миску давай. — А Піня й до їх посміхався так само. А щодо Залєтаєва, само собою, що про ніякий протест у його й начерку думки не було. Та ще під таку хвилину, коли останньому було нудно і хотілось розважитись. І Безладдя наше тягнулось. Всі спроби змінити старосту й установити в коридорі якийсь лад незмінно натикались на буйно-веселе, певне в своїй силі протидіяння анархістів.

І — Ми не раби, чорт вас забирай! — вигукував з койки Залєтаєв, задравши ноги догори.