Всі один в одного — сто шістдесят сантиметрів зросту, сто п'ятдесят сантиметрів у плечах. їх не брали ніякі гори лантухів, з ними вони освоїлися, як піп з кадилом.
Височезний Савка Сенченко після п'ятнадцяти років праці з лантухами перекосився: праве плече у нього стало нижче за ліве, і, йдучи, він "косив" лівою рукою.
А тим, натоптаним, дебелим, чавунним, хоч би що! Ні перекосу, ні косарських навичок!
Мукобої!
Прикутий до риштачка, з якого невпинно стікає борошно, мукобій мусить набити за десятигодикну зміну 100—120 п'ятипудових лантухів борошном, колись по півтори копійки, пізніше по копійці з четвертю за лантух. Мав на допомогу собі товстий мотуз і наглухо вроблений в підлогу стовп. Мотузом кидав наповнений лантух на себе і з силою відбивав ногою, щоб лантух ударився об стовп. Збоку робота скидалась на танець. Мотуз витримував цей силовий танець зо два тижні, потім розмочалювався, розтріпувався, його заміняли іншим; мішки теж пробігали один за одним, руки — не мінялися, витримували! Були міцніші за кодолу! Ні в кого не було таких страшних потисків, як у мукобоїв. Стисне — і ти одразу на землю сядеш, встояти на ногах несила.
Деякі хлопці не витримували такого навантаження і один по одному відходили кудись на інші роботи. Весь гіркий трагічний бік професії мукобоя в тому й полягав, що місце біля риштачка ніколи не гуляло. Один надривався, одразу ж на його місце другий знаходився. Людей наплодилося на землі, мужицькі наділи затісні стали, навіть голодним пайком забезпечити людини вже не могли, а в паровому млині біля Конусного патрубка як лантух — так і копійка з чвертю, як лантух — так і копійка з чвертю! За день вісімдесят копійок вигнати молена було, а такі, як Савка, Архип, Кодацький Іван, виганяли і по карбованцю, навіть по карбованцю двадцять. Величезні на той час гроші!
І людський потік біля патрубка не спинявся ніколи.
Але кінець кінцем і руки в найдужчого мукобоя не витримували. Зустрів Кодацького Івана, мукобоя. Простягає руку вітатися, а в нього не долоня — якесь вітрило. Між великим і мізинним пальцем через усю долоню натяглася шкіряна перетинка — як крило в кажана!
Ах спогади, ах дитячі літа!
Ранок, сьома година, тьопаєш по шосе в тванюці у своє Вище початкове училище, а по дорозі вже торохтять ковані вози млинових вантажників. Попереду поїхав Роман Чорновіл, Єльчин брат, а та Єлька — красуня, чарівниця, одна на всю Шахівку мала гітару в руках і нею без ножиць краяла хлоп'ячі серця! А хто ж це торохтить ззаду? А! Вихтор Губенко; їх було два Вихтори Губенки, ще й близькі сусіди, то, щоб не сплутувати, одного додатково прозивали Цапом, другого — Губрієм, інтимно — Цапок, Губріяка!
Стою край дороги і, коли Вихтор Цапок рівняється зо мною, прошуся:
— Вихторе, підвези!
— А чого ж, сідай, Іване!
А коли не Вихтор, то Безродкий Іван, Лаврентій Зінченко, Йосип— Височин:
— Сідай, Іване!
Бричка трясеться на камені, торохтить страшенно, але сидіти не. мулько, для цього обидві бокові дошки короба покладені одна на одну, вони пружинять під моєю вагою, м'яко гойдають і не витрушують нутрощів.
Проторохтіли через міст. Вихтор на секунду стримує коней, я зіскакую. Він зараз, спустившися з насипу, покотить у широкі ворота млина, а мені по шосе далі — на Гору, і ще далі через усе місто до училища.
На мені нервані чоботи, сіра формена шинель, пошита, щоправда, на виріст, формений картуз з кокардою, рисунок якої складено з переплетених трьох літер ВПУ39 . Мені пощастило в житті, бо не одне ВПУ на світі. Є багато різних шкіл і училищ. Мої ровесники Губенко Іван, Андрій Птишник, Пилип Зінченко ходять в якономію — економію. Мої ровесники Мирон Пісочин, Федос Соляииця, Іван Бардак (слово татарське, значить гончар), Кирило Скидан, Височин Наум б'ють стежку в парово-вальцьовий, повз який я щодня простую на Гору. Заходять у ворота і тонуть у височезних корпусах чи серед широчезного двору, обнесеного триметро-. вим муром.
Туди ж ходять і жителі Низу — мої друзі Кузьма Кущій і його сестра Маруся, яка згодом разом з Мироном Пісочином, Федосом, Іосієм Білоконем нароблять шелесту на всю Шахів-ку, на весь Низ і дістануть навіть на Гору.
Осінь. Неділя, ніщо не одволікає мене, і я можу досхочу насидітися над книгою Нечуя-Левицького40 "Бурлачка". В хаті прибрано, чисто, ще з суботи мама й сестра помастили долівку, попідводили стіни, посипали долівку білим піском, зранку напекли пирогів, стіл чистою скатертиною застелили. На душі теж святково. Та й душі нема — забрав її у полон старий Нечуй-Левицький!
Тим часом у сінях шемрання, там темнувато, видно, хтось сторонній клямку шука від дверей. Ось вони відчинилися. Підвів голову — проти мене Пісочин Мирон у святковій одежині, високий, вродливий, якийсь свіжий на диво. Каже: "Збирайся, Іване, ходім до Овсія".
Овсія, вірніше, Іосія Білоконя, я, звісно, знаю, але здалеку. Він закінчив Червоноградське ремісниче училище, був дещо старший за мене і тепер працює в міських майстернях, високий, привітний, вже голиться. Голить навіть вуса.
Старший його брат на фронті, у невістки Орини дітей нема, хата простора, вільна. Закапелочок у приміщенні одведено для Овсія, якого дома Іосієм і називають, а ми — Овсій Макарович. От він за столом, охайний, чепурний, в руках книжка. Це п'єса "Мати — наймичка", складена якимсь Коваленком (були ж тоді і Коваленко-Сьогобочний, і Коваленко-Тогобочний, ще й у Полтаві сидів наш, окремий Грицько Коваленко)41.
П'єса була написана за Шевченковою поемою "Наймичка" 42. Давнє діло! Вже я й не пам'ятаю, як розподілялися ролі. Твердо знаю — саму Наймичку грала Маруся Кущій, дівчатко нашого віку, спеціальністю якої було лагодження лантухів у мликі.
Стало відомо в селі, що буде ставитися спектакль. Хлопці й дівчата ходили по хатах підбирати стародавні вбрання. У неділю на призьбі біля Гната Захожая зібралося, як завжди, чималенько людей, говорили про майбутню виставу. Купріян Якович Губенко, батько одного з двох Вихторів на нашому кутку, сказав з неприязню: "Ці теж будуть кумедію строїти з нашого брата, дражнити мужика".
П'єса була сценічна, хоч і дещо сентиментальна, мужика в ній ніхто не дражнив; сидячи в залі, Купріян Якович мовчки втирав сльозу; про кумедію не говорив уже. Людей було повно — все жіноцтво та чоловіки молодшого і старшого віку — середнє покоління сиділо на війні в окопах. Вистава була платна, п'ять і десять копійок квиток, увесь збір мав піти на допомогу найбіднішим солдаткам — очевидно, завдяки цьому й спектакль був дозволений. Маруся грала так, неначе була для сцени народжена, гра її вразила глядачів, усі плакали, й вона сама плакала.
Цією п'єсою було пробите вікно у світ. За нею пішли інші, в першу чергу "Сватання на Гончарівці"43, "Наталка Полтавка"44, а вже по цьому "Сто тисяч", "Хазяїн"45. Та це вже пізніше, коли грянули події 1917 і наступних років.
Слідом за Марусею в перші лави гравців всунулися Мирон, Федос, Овсій Макарович, Андрій Хоменко, Маруся Щепа і ще двоє: хлопець мого віку, що грав у п'єсі Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" Стецька, чудесно грав, і трохи старша за нас дівчина, ім'я й прізвище яких забулися, бо ж літ стільки минуло! На цей час із фронту повернувся Микола Пугач — студент Миргородського художнього училища.
Дивовижні і незрозумілі явища виникли! Мов вибух небаченої сили! Нічого люди не мали — ні освіти, ні досвіду, ні приміщення, ні кошторисів, ні фондів, ні матеріальної частини, ні хоч би сякого-такого завгоспа! Виникала потреба — і одразу ж люди знаходили засоби її задовольнити.
В селі не було жодного художника, навіть звичайного маляра (доддовернення Миколи Пугача), а маляр потрібен хоча б для того, щоб найпростіші декорації намалювати. Рами поробив сам Овсій Макарович, полотно з лантухів понатягав з ОБСІЄМ Мирон. А хто ж задник намалює — небо, тополі, верби, дальні хати? "А давайте я спробую!" — озвався Федос, про якого відомо було, що на своє робоче місце в млиновому зсипищі він ходив повз малярський цех! Узявся і намалював!
З дивним багатством внутрішніх сил доля створила Андрія, згодом Андрія Івановича Хоменка, нашого ровесника, сина слюсаря з економічної механічної майстерні. Літні канікули року 1917-го. Все повите в блакить, зелень, тепло. Надвечір'я. Тиша. І враз — що там таке? Озивається струнний інструмент, як срібло дзвенить, долітає мелодія вальсу "На сопках Маньчжурії" 46. Хлопці й дівчата вуха наставляють, прислухаються. "Чуєш, Іване, Андрій уже з мандоліною вийшов... Ходім і ми!"
Перший прийшов до Андрія на ґанок Корж, дуже вродливий хлопець, якого всі Коржиком називали, в руках балалайка. Корж грати не вміє ще. То байдуже! "Сідай ось отут. Настроювати вмієш? Ні? Дарма!" Вони сидять удвох, морочаться, з'ясовується зрештою, що Корж недарма балалайку купив! І вже не один — два інструменти з Андрієвого ґанку линуть!
Потім прийшли до них Єлька Чорновіл з гітарою і її брат Грицько Чорновіл. Помітна людина оцей Грицько Чорнозіл!
Середніх літ, жонатий, пшеничні вуса густі до губ туляться; він — скрипка з троїстого шахівського ансамблю, знавець усіх польок на світі, виконуваних з такими кучерями, кучериками, вискоками, виском, що й уявити не можна, як в людини не поламаються пальці! Отож їх уже четверо.
Почався вечір — і гайок гуде! Навколо гравців молодь. Старші з-за воріт визирають. Ну й грають же! Ну ж і грають!
Заосеніло. Почали збиратися в клубі. За клуб правили по черзі приміщення волосного правління, далі крита підкатна повітка в економії Безака, потім якесь просторе приміщення в пивоварному заводі Вуліха (був у Шахізці такий завод до 1914 року). В сутужні часи клуб тулився в класах церковно-приходської школи, а далі вже, по всьому — в резиденції управителя безаківської економії — Олександра Григоровича Матісона.
Тож сталося чудо. Ніхто оком не встиг мигнути, як Андріїв оркестр всмоктав у себе п'ятнадцять-двадцять чоловік. Балалайки. Мандоліни. Гітари. І ще одна вишколена скрипка Миколи Ніколаєнка.
Спаде вечір — і в клубі кипить, гуде. В одному кутку ОБСІЙ Макарович репетирує п'єсу Карпенка-Карого "Сто тисяч", в другому Андрій Іванович Хоменко муштрує своїх музикантів. Як це він робить? Та ж і років йому шістнадцять-сімнадцять, і закінчив лише якесь сільське двокласне міністерське училище, щось на зразок мого Вищого початкового училища...