Викрадення Ревекки

Сенченко Іван

Діялось це, коли Ворошиловград ще Луганськом називався. Луганський паровозобудівний завод розташований так, що з одних воріт ви потрапляєте просто в місто; з других — в робітничий пригород Кам'яний Брід.

Гарний тоді Кам'яний Брід був! Увесь потопав у вишневих садках. Дійшлося з цими вишневими садками до того, що навіть одну вулицю Вишневою назвали. І не дарма. Потопала вона в буйних заростях вишневого дерева. Добре там було!

Так от на одній з вуличок Кам'яного Броду, що підходила ближче до заводу, стояв робітничий будиночок — ловкенький, на три чи на чотири кімнати. До будиночка підступав густючий-прегустючий, зелений-презелений вишневий садочок. Де закінчувався цей садочок, там починалася річка Лугань, в цьому місці ще чиста і гарна. Та трохи нижче для неї вже біда починалася, бо доводилося їй обгинати завод, та ще як! З трьох боків! Умисне колишні хазяї — Гартман, Шершевський та інші — цю місцину, обведену річковою петлею, обрали: менше грошей доводилося витрачати на зведення височенних парканів, обтиканих зверху сяючим проти сонечка битим пляшковим склом. То це нижче вже доводилося бідолашній річечці впритул зіткнутися з тим, що несуть з собою такі великі підприємства, як тутешній завод; а тут, за отим вишневим садочком і гарненьким робітничим будиночком, вона була сонцесяйна і непорочно чиста.

Але ж не про річечку мова. Про власника тієї садиби. Був він уже відставний ливарник, що вік звікував на заводі, а тепер лічився в активі ветеранів-кадровиків, які добре пам'ятали старі часи і брали участь в подіях 1905, 1917 і подальших років, мав славу людини цілком пристойної, поважної, як і кожен з жителів Кам'яного Броду, любив гульнути, любив хильнути, любив поспівати, любив вплітатися зі своїми билицями в людську текучу розмову. Звали його Гарасим Глібович, прізвище його було в свій час відоме на заводі та й поза ним — Парасич.

...Була неділя, надворі підсипало жару луганське сонце; над Кам'яним Бродом підносяться височенні глиняні кручі — Пришйб, по-місцевому; то сонце, падаючи на похилі стіни цієї ясно-кремової кручі, одбивалося від неї і всіма своїми відбитими променями обрушувалось на Кам'яний Брід. І пекло несло з собою.

А в затишному будиночку Гарасима Глібовича стояла свіжа прохолода; з півдесятка людей розмістилися за столом, заставленим всяких відтінків непорожнім склом; але це не було окрасою хати Гарасима Глібовича, а те таїнство, яке відбувалося в кухоньці, де поралася дружина нашого господаря — Віра Григорівна. Що там робила вона, бог її знав, тільки ж щось надзвичайне: пахтіло з кухоньки божественно печеним тістом, примазаним зверху розтопленим маслом. Бо ж неділя була. А в Кам'яному Броді недільне свято не може відбутися без священнодійства навколо пирогів і сметани, трохи присипаної сіллю.

Згодом, як вже все стало на свої місця, як дзенькнули маленькі пірамідальні чарочки і перші пироги розповіли повно і красиво про те, що собою являла Віра Григорівна, господар господи — Гарасим Глібович, стежачи очима за господинею своєю, якось не стримався, промовив:

— От бачите, яка вона! І така, як у людей, і не така, як у людей: крадена!

— Як!

— Що ви кажете?!

— А ви послухайте...

Отже, залишимо на якийсь час Лугань, садок на правому березі її, затишний будиночок старого ливарника і перелетимо на Полтавщину. Краще це зробити, розіславши карту Полтавщини перед собою. Ця карта якась незвичайна. Всі ми звикли до того, що Дніпро протікає з півночі на південь. Еге ж, з півночі на південь. А от на карті Полтавщини все з ним відбувається якось інакше: тут він "міняє напрям" і перетинає карту із заходу на схід. Відповідно до цього міняють свою течію і полтавські притоки Дніпра — Сула, Хорол, Ворскла, Псьол. Замість того, щоб впадати в Дніпро зі сходу, вони опускаються в нього з півночі! Сула, Хорол, Псьол, Ворскла!

Чудесна це ріка — Ворскла! Протікає вона все в сонячно-ясних пісках, хвилі її теплі, шелюгові й тополеві гаї її прозорі, пахнуть гіркотою. Понад рікою спинились і завікували там десятки полтавських міст, містечок, селищ, сіл, сільців. На Ворсклі стоїть прославлена батьківщина Котляревського —

Полтава, а також Білики, Кобеляки, Нові Санжари, Кро-текьки До неї прилягають — Опішня 2 і Більськ 3.

На Ворсклі стбїть і колишнє містечко, а тепер село — Глинське 4.1 славне це містечко-село не тільки тим, що п'є воду з срібної Ворскли, а ще й тим, що саме тут в свій час народився герой цієї розповіді — Гарасим Глібович Парасич.

Як і всі тутешні люди, дитячі роки свої він проблажен-ствував на Ворсклі; пізніше пас телят — своїх і сусідських, ще пізніше — вписався в соціальний пейзаж місцевих заможних хліборобів, спочатку теж в ролі пастушка, а потім уже і наймита біля волів, борін, плугів, полукіпків, стогів і ожередів.

Глинське — село-містечко, стояло в задушній балці десь на її дні. Ці! Соціальна топографія його формувалась під сильними вітрами, які кружляли тоді по країні; ці вітри, часом поривчасті й дужі, мали, проте, одну особливість — найсиль-иіший економічний протяг ішов з півночі на південь, з Полтавщини на Катерииославщину, в одному із закутків якої стояло промислове селище Юзівка, в другому — промислове місто Луганськ, а поміж ними, як на небі зірки,— шахти, шахти, шахти!

Проти інших, спасенних для робочого люду точок, Луганськ мав ту перевагу, що тут, над Луганню, був лише оцеї тепереньки, наприкінці дев'ятнадцятого віку, побудований новий великий завод і як новачок був мало заселений, мало освоєний, так що люди потрібні і потрібні були.

І от напровесні, у зламі віку, коли з Глинського, Ко-тельви 5, Більська, Диканьки 6, Опішні зібралася ватага хлопців шукати щастя на Дону, в Таврії, у Юзівці і в Луганську, до неї приєднався і молоденький ще Гарасимко. Був на той час це жвавий, стрункий, непосидючий, моторний і швидкий підпарубок, щиро переконаний, що людське щастя сидить не отутечки вдома під знайомими кущами шелюги на Ворсклі, а там десь далеко-далеко. Це далеко й вабило його всіма своїми чарами. Сказано — сімнадцять літ! За глинськими домашніми ділами не було чого жалкувати: кругом лише найми. То коли вже найматись, так найматись на шахтах, у Юза, у Гартмана за справжні гроші, а не за юхтові чоботи, житняк і сирівець. Не велика це знада.

Ну і ще було щось в Глинську.

Глинське, як і всякий населений пункт, жило повноцінним життям. Ростили там хліб, капусту, буряки, шили кожушанки, торгували, продаючи людям крейду, дьоготь, коломазь, синій камінь (підсинювали крейду), мило, сіль, оливу для лампадок. Ось на цьому ділі й сиділи в Глинському брати Кривенки — Гірш, Лейба і Лейзор. Закинуті в селянському морі, вони й самі оселянились, стали неквапливі, уміли не гірш за інших розмов— ляти по-місцевому; до торгівлі мали городи, коненят, корівок; замість підсвинків, яких забороняла єврейська віра, у дворищі в них бігали табунці птиці; були й гуси, адже містечко при річці стояло. Одне слово, оселянилися й імена свої дещо позмінювали. З Гірша вийшов Гершко, або ж ще й Грицько, з Лей-зора — Лазур, Лейба ж так і залишився Лейбою. З усіх трьох жонатий був лише Гірш. Лейба щось довго запарубкував. Парубкував і Лазур. Пора б хлопцям і поженитися, так як це зробити, коли на все Глинське було лише троє єврейських дівчат, з них дві ще недолітки, а третя підсліпувата та ще й так, що, як ото мовиться, й на безриб'ї не могла б за рибу зійти.

Міщанських і селянських дівчат була сила-сил енна, та ще ж гарні які, та веселі, та роботящі, та співучі! Але...

Але що ж бідолашним хлопцям робити, коли одружуватися з ними закон забороняв! То й ходили старими парубкаїми.

А втім, жили дружно, головне через те, що віддалися на волю старшому братові Гіршові. Гірш вів родинну балагулу, а вони, скільки могли, слухняно допомагали. І — задивлялися на сусідських і несусідських дівчат, надто в базарний день.

І це ще не все. Була ще у них в сім'ї сестра на виданні, красуня на ім'я Ревекка, Ривка. Цій було зовсім погано. Літа своє брали, хотілося гуляти, веселитися, співати, танцювати, ну і ще хотілося бачити милого біля себе. То, гадаєте, не знайшовся? Знайшовся!

І був ним наш Гарасько. Вони через дорогу сусідували: маленькими гралися в піску на дорозі, як підросли, почали задивлятися одне на одного. І от одного разу Ривці здалося, що на світі нема хлопця красивішого, милішого за Гараська. Не такий він, як усі. Особливий.

І таке ж саме сталося і з Гараськом. Як зайшла йому в серце і в голову Ривка, так уже й не міг звільнитися від її солодкого привиду. Та де там! Не тільки не хотів звільнятися, а навпаки, з усієї сили заохочував себе думати про дівчину, втішатися образом її, викликати його на побачення.

З цим образом він подався і в мандри. У Юза не влаштувався, потрапив у Луганськ, до Гартмана на паровозобудівний, і якраз в улюблений глинськими хлопцями ливарний цех. Так при ньому й зостався. Пройшов усі приступки, які належало проходити таким хлопцям, як він, а що був від роду спритний, умілий, роботящий, швидкий, то людська хвиля не відбила його кудись назад чи набік, а навпаки — вперед. Минуло кілька літ, і Гарасько вже став Герасимом, кадровиком-ливарником; селянське вбрання скинув, носив піджачну пару, гарний картуз, був при годиннику й при брелокові. За брелок правило серце з червоного каменю, в якому, як добре придивитись, можна було побачити гарячу краплиночку крові. А сам Гарасим, вдивившись у свій брелок, бачив там образ дівчини Ривки з такими чорними, великими й видовженими очима, що серце мліло. В Індії такі очі, коли малюють, то виводять за обрис обличчя! І співали ті очі, і пекли, і зворушували, і непокоїли, і кликали, і вабили до себе: "Прийди, милий, прийди!.."

Поки Герасим був ще Гараськом, де ж йому було думати про щось фундаментальне й серйозне у своїх взаєминах з Ривкою! Ото й тільки, як приїде на побувку додому, назустріча-ються, назітхаються, та й усе. Та от часи змінилися. З Гараська став Гарасим. Приїхав у Глинське, спитав у милої: "Як ти щодо фундаменту?" — "Любий мій, що ти питаєш? Адже ж знаєш, що я твоя і, крім тебе, нікого не знаю".— "А як на це брати твої подивляться?"

Ривка зітхнула, сказала журно: "Хіба вони зможуть переступити через закон? Єврейські дівчата можуть заміж виходити лише за єврейських хлопців.

1 2
загрузка...