Навіть агроном Хрисанф Іванович був переконаний, що має справу з бездоганними натуралістами.
А насправді було й не зовсім так. Звичайно, хлопці любили порпатися в саду і на городі, але не тільки грядки й щепи були тією принадою, котра тримала їх на ділянці. Цією принадою був ще й курінь. Вони почували себе у ньому робінзонами на зеленому острові. Крім того, могли гратися в які завгодно ігри, і ніхто не стримував їх і не заважав їм.
Кость любив орудувати лопатою, сапкою, пилкою, обпилювачем, розбризкувачем. А Сашко якось на цей бік городньо-садової діяльності звертав мало уваги. Його більше приваблювала теорія питання. Ставши біля Костя, коли той поливав грядки, Сашко казав:
— Ти не отам поливай, а отутечки. Бач, отой кущик вже й жовтіє...
Кость сприймав пораду, поливав кущик і ділився з другом думками:
— Це він і пожовк тому, що, мабуть, ми вчора мало полили його...
Теоретик Сашко відповідав:
Ні, це не тому, а тому, що цьому огірковому кущику бракує калію. Скільки не поливай, а огірок від того зелений не стане.
— А-а, я й забув,— дивувався Кость. І швидко вирішував: — То я цей недогляд виправлю за одну мить! — Він одставляв поливайку, біг до куреня, розгортав паперовий мішок. А Сашко а цей час радив:
— Тільки більше однієї ложки на відро не бери!
Жив з ними на експериментальній ділянці ще вовкодав Білан. Що й цього вовкодава названо Біланом — не дивно. Хлопцям так — аби був білий, то зразу й назвуть Біланом.
Сашків і Костів Білан одрізнявся від експедиційного Білана дуже істотно. По-перше, він був набагато молодший від того Білана, через що здавався тоншим і вищим. І білішим. Чим собака старіший, тим шерсть на ньому все жовтішає і жовтішає, а, чим молодший, тим вона біліша й ніжніша.
Був цей Білан веселий, жартівливий і дуже товариський. Піймає в степу зайченя чи ховрашка, не їсть сам, а хлопцям принесе. Покладе біля ніг, ляже осторонь і чекає своєї пайки. Зайченят хлопці дуже любили, тому Біланові залишалися від них тільки лапки і вуха. Зате з ховрашків хлопці лише шкурки здирали, а м’ясо віддавали Біланові. Певне, саме за це він був їм щиро вдячний.
Четвертою в цьому товаристві була Люба.
Люба приїжджала на гнідому конику і привозила хлопцям чогось споживного з радгоспної кухні: то пирогів з картоплею, то якоїсь такої каші, котрої хлопці до цього й не куштували.
За що ж їх так пригощали? За що їм така шана? А за те, що на експериментальній ділянці огірки поспіли на два тижні раніше, ніж на радгоспних плантаціях, бо хлопці не шкодували ні сили, ні води, ні добрив. Все робили, як агроном Хрисанф Іванович казав. Зате ж як сипнули огірки, так Люба ледь встигала вивозити їх. Сьогодні нарве три кошики, а завтра вже готові інші три кошики, а кошики такі, що в кожен по троє-четверо відер влазить!
Звичайно, хлопці допомагали Любі. Працювати їм з нею було гарно насамперед тому, що вона була моторна, і упоравшись з першим відром, розгиналася і казала:
— Ти, Сашко, як теоретик, танцювати не вмієш, давай я тебе навчу.
Або:
— А знаєте, хлопці, що два хлопці завжди дурніші, ніж одна дівчина...
— Е, яка хитра,— відповідав на це теоретик Сашко.— Це ти тут на язик така розумна, а в класі біля дошки — не дуже!
— І біля дошки, і в класі, і де завгодно,— говорила з викликом Люба,— я вас розіб’ю, як сама схочу. Ось я вам зараз доведу, що одна дівчина більша ударниця, ніж вас двоє. Заходьте на грядку!
У Люби були якісь незвичайні пальці, і не тільки на правій, а й на лівій руці. Вони не рухалися, а літали, наче метелики, і угнатися за ними не було ніякої змоги. Поки хлопці зривали по одному огірку, вона у відро вкидала двома руками п’ять.
Бачачи свою неминучу поразку, теоретик Сашко казав:
— Е, коли так швидко пальцями ворушити, то звісно...
Та ось Люба поїхала і повернеться аж ввечері. Полоття хлопці закінчили ще вчора, поливати вдень нічого не можна, бо ж усе погорить... А день літній, як рік! Треба не тільки прожити його, а заповнити подіями по вінця.
Що ж робити? Е, не турбуйтеся, хлопці придумають.
Підвівшись від грядки і розігнувши спину, Сашко промовив:
— А знаєш що? Давай у Петрів байрак рушимо. Це ж коли ми туди ходили?!
У Костя, до якого було звернене це запитання, заблискотіли очі:
— Давай!
І ось Кость та Сашко дорвалися до Петрового байрака.
Світ тут був одмінний від того., в якому вони зросли і де почували себе, як риба у воді. Тут можна натрапити на лісову пташку, на вужа, навіть на гадюку, тут можна побродити по струмочку, побачити сліди лисиці й вовка...
Хлоп’ячий інстинкт привів їх прямісінько до кислиці. Спинившись під деревом, приятелі довго придивлялися, потім Кость солодко посміхнувся і показав Сашкові пальцем вгору. Там, метрів за три-чотири від землі, зеленів маленький круглий плід, боязко сховавшись серед кругленьких листочків.
Біля дикої яблуні хлопці затрималися не менше як на півгодини, а коли одійшли від неї, то рухалися вже не так моторно і легко. Сашко перевалювався з ноги на ногу, а Кость, торкаючи зуби цупким замазюреним пальцем, дивувався:
— І від чого ця оскома береться?
Приятелі якийсь час брели гущавиною, потім почали забирати вгору по крутому укосу. Напівсутінок нарешті зостався за спиною, крізь зелень густих кущів, що одгороджували байрак від степу, вже золотилися промені сонця. І раптом Кость, що вирушив у мандрівку в самих лише трусах, відчув на своєму плечі гарячий струмінь повітря, що прорвалося крізь той зелений мур. Дотик цього чарівного струмочка до охололого тіла приємно вразив мандрівника. Кость осміхнувся, ще раз підставив під струмінь плече і похвалився Сашкові:
— Ох же ж і війнуло: як з печі!
Підставивши лице під теплий струмок, Сашко й собі посміхнувся, потім уважно оглянув листяну стіну, а тоді, як все побачив, опустив униз одну гілляку і сказав Костеві:
— Ану, тепер спробуй.
Кость спробував і, не піймавши тілом знайомого гарячого подиху, спитав:
— Ти заткнув у кущі дірку, еге?
— Еге,— відповів Сашко.— Ось, бачиш, вона? — Він ткнув між листя пальцем, підвівши гіллячку вгору.— Бач, степовик провертів, як свердельцем. Аж листки позакручувалися...
Хлопці чималенько простояли біля пробоїни у зеленому мурі, то підставляючи своє тіло під теплий подув, то затуляючи дірку. Нарешті їм це набридло, вони напролом полізли через зарості и спинилися вже на виході з байрака під дубовим гайком.
Сашко ліг під дубом, але так, щоб не тільки гілки було видно, а й небесні простори.
Кость приліг біля Сашка. І так, відпочиваючи, вони дивилися в бездонне степове небо, по якому час від часу пропливали легкі білі хмари фантастичних обрисів.
Невідомо, чи довго б отак милувалися небом приятелі, коли б не раптовий крик. Десь високо-високо ячав кібець. Йому відповіло з півдесятка інших кіб’ячих голосів, що линули з того самого дерева, під яким вмостились Кость і Сашко.
За одну мить хлопці схопилися на ноги.
— Це, мабуть, кібчиха,— сказав Сашко, високо задерши голову.— Бач, як тоненько кікіка.
— Еге,— погодився Кость.— Кібець не так кікіка: товще.
Кость теж задер голову і, так тримаючи її, почав обходити навколо стовбура, намагаючись розглядіти у верховітті кіб’яче гніздо.
Дуб був височенний. Ріс він не окремо, а в гурті, і тому був стрункий. Нижнє гілля повідмирало, і стовбур починав зеленіти лише з другої половини. Росли тут гілки під гострими кутами, як на тополі, бо так їм було ближче до сонця! Через це вершина дерева була густо закрита листям. І все ж, покружлявши навколо дуба кілька хвилин, Кость радо вигукнув:
— Та воно ж ондечки, аж на самому вершечку!
— Бач, сухих гілок скільки,— глибокодумно зауважив Сашко.— Як пузо подереш, то буде тобі!
— Ет, я обережненько,— весело вигукнув Кость. Він підійшов до дуба, витяг угору обидві руки, укріпився ними на нерівностях кори і швидким рухом підтяг вгору ноги, розчепірені, мов рогач.
Вигнавшися на перші п’ять метрів, Кость перепочив трохи, оглянув живіт — чи не подряпав, зиркнув на коліна; на животі не сочилося, а на коліні сочилася кров.
— Ач яка тонка шкіра, вже й пошмуглялася,— сказав невдоволено Кость.
Відпочивши, поліз вище. Внизу великого вітру не було, вгорі ж все розвихрилося. Кость розквіт від блаженства і почав приказувати в такт поривам вітру:
Хиті, хиті, а коники в житі.
Та нікому завернути самому Микиті...
Ще кілька енергійних ривків усім тілом вгору, і несподівано над ним і під ним захиталося, заголубіло. Хиталися вершечки сусідніх дерев, з якими він був врівень, голубіло збурене вітрами небо.
Гніздо було в розвилці. Але Кость знав, що дуб дерево міцне, та й кібець виніс гніздо не на справжній вершечок, а трохи нижче, під захист верхніх гілок.
У гнізді було четверо кіб’ят.
Від такого багатства у Костя запаморочилося в голові...
А втім, не думайте, що Кость був дикун. Кость справно день у день ходив у школу, слухав учительок та вчителів і добре знав, що кібця не можна драти, бо він вірний помічник хлібороба.
Це наповчання у школі Кость напам’ять знав. Але ж тут, у байраці, школи не було! Не було учителів і вчительок, а радгоспний агроном Хрисанф Іванович покотив на Шкаврове. Хто ж тут, побачивши Костів намір, візьме його за руку і скаже: "Схаменися, Костю! Що ти робиш?" Нікого тут поблизу не було, отож і взяти за руку Костя було нікому, і крику наробити не; було кому. І він, гарненько вмостившись, щоб не знесло вітром, підняв руку і почав простягати її до гнізда.
Як не заворушаться тут кіб’ята, як не заячать, як не запискотять, та всі враз! Дзьоби розтуляють, до Костевої руки пориваються. Бідолашні пташенята, безнаглядні і безпритульні! Хто ж вас і приголубить, як не Кость — відомий гуманіст і оборонець покривджених...
Кость простяг руку, обережно взяв одне пташеня, розігнався засунути його за пазуху і тільки тут побачив, що пазухи в нього нема. І сорочки нема, а є тільки подряпане пузо. Ця обставина збила з пантелику Костя. Куди ж ховати таку багату здобич, як пазухи нема? Задумався на мить Кость і радо скрикнув: "А в кепку, ура!" Але й кепки на Костеві не було. Не до тих хлопців належав Кость, щоб морочитися з головними уборами!
Кіб’ят, таким чином, сховати було нікуди. Хіба що в труси? Кость почав вивчати й цю можливість, але прийшов до думки, що труси дуже ненадійна схованка для кіб’ят.
А пташеня, зміркувавши тим часом, що потрапило не до тата й мами, а до Костя, враз змінило настрій.