— закінчив він своє оповідання про "чорну роботу".
Я вже був утішився з того всього, але, одначе, вечором він не з'явився й прийшов тільки аж другого дня, коли сонце було під неділешній обід. Сів коло стола сумний і замислений і так став добувати зі своїх кишень недокурки...
— Що з вами?—спитав я, здивований його виглядом. — Ви знову бички збираєте?..
— А що ж маю робити? — понуро бовкнув він.
— Як то що? То ж ви на роботі!..
— На роботі, на роботі!.. — перекривив він мене. — Всі ви посилаєте мене на ту роботу, а того й не знаєте, що ті робітники— послідня зволоч і хами!..
— Почекайте! — зупинив я його. — Я вас не розумію. Ви ж самі хвалили робітників, а тепер лаєте їх...
— Лаю і буду лаяти! — сказав він спересердя. — Лаю, бо вони скоти і нічого не хочуть розуміти... Я їм про "Молоду сцену" говорив, а вони мене на сміх взяли... Та то ще нічого!.. Хай би собі сміялися, але не робили збитків, а то стали нехтувати моєю роботою і сказали інженерові, що я по цілих днях з дівчатами бавлюся...
— З якими дівчатами? Не розумію!
— Знаєте, там, де прокладається трамвайна лінія, є одна будка, в якій сидить молоденька ідейна панночка... Ну, я познайомився і часами розмовляв з нею. Треба було такого випадку, що коли я саме став з нею розмовляти, надійшов інженер і вони наговорили на мене... Той тулуб буржуазний зараз же став мені вичитувати проповідь, а я розсердився, плюнув і пішов...
— Гм... товаришу, як же так можна... — почав казати я, але помітив його злобний погляд і засміявся: — Так, значиться, ви тепер підробили трохи і більш не потребуєте...
— Еге, підробив!—зітхнув він. — На обід навіть не маю...
— Чого ж ви так? То ж ви мали гроші!
— Мав і вже не маю!.. Стався випадок і все пропало!..
—Який такий випадок? — спитав я зацікавлено.
— Вчора, як ішов до вас, стрінувся з дівчиною...
—Якою?
— Чорт її знає! — схопився враз. — Дівчина та й годі!..
— Я вас не розумію! — сказав я, дивлячись йому в очі. Він почервонів весь і, зробивши якийсь невиразний рух рукою, притишеним голосом сказав:
— Бачите, я ще ніколи не був з дівчиною, а це трапилося якось!..
Не скінчив. Схилився головою на стіл і затих так. Що я почував, дивлячись на його маленьку зігнуту постать, що нагадувала собою щось безнадійно-сумне і безмежно-нещасне,—важко сказати. Але знаю одно, що мені було жаль його. Було жаль дитини села, що вирвалася з-під своєї стріхи безперим птахом на міські бруки, де її стрівали тисячі пригод і невдач, де не було йому місця і де він був цілком зайвим.
— Ви ліпше додому поїхали б... — сказав йому нарешті. Тепер там саме жнива і ви придалися б...
Не підводячи голови, відповів:
— Не думайте, що я не розумію свого становища!.. Я й сам про це думав, тільки як я поїду до цих дурних бойків?..
— Чого ж то так?
— Бачите, коли я приїхав з "того боку", то мав за що одягтися добре і взагалі... Цигарку закурив, цвікер[*] на носі і все інакше, а тепер і не показуйся...
— На цигарки і я вам дам, ну, а для чого вам здався отой цвікер?.. — сказав я йому.
Він повільно підвів голову і з гіркою усмішкою промовив:
— Як ви не розумієте, Боже!.. Бойки такий народ, що їм усе пана дай!.. Коли я приїхав перший раз добре одягнутий, з цигаркою у зубах і цвікером на носі, то все село сказало: "О, той По— турчишин си не дармував: у великих школах си вчив, і щос знає!"... А коли я пішов до церкви і став не у вівтарі, де наші пани стоять, а просто між людьми, то вони так і загомоніли: "Дивіт си! В школах си вчив, а паном проте не є, бо між хлопами стоїт і паном від нього си не чує!"... Ну, а що ж вони скажуть тепер?.. Проходу не дадуть, не то щоб...
Махнув рукою і схопився:
— Я мушу вернутися паном!.. Я вже знаю, що мені робити!.. Вже знаю!..
— Цікаво! — промовив я. — Ви не могли б мені сказати?..
—Тепер—ні! Колись самі довідаєтеся й побачите... А тепер дайте мені на обід і я піду собі...
Мені було жаль його, але разом з тим мене дратував особливий тон його мови, як він говорив це все, і мені хотілося заставити його зрозуміти, що такий спосіб життя, який він вибрав собі, є далеко гірший від способу життя тих "буржуазних тулубів", котрі живуть з праці свого мозку чи просто досвіду. Вони експлуатують, але й не жебрають. Вони стоять на свому ґрунті, і цього ґрунту повинен триматися кожний, хто не хоче бути дармоїдом. Та висловити це йому просто я все ж таки не міг і сказав:
— Грошей я вам не дам, але пообідати можете разом зі мною і я заплачу за вас.
Він рвучко схопився за свою теку і встав.
— Чи сподівався я такого?! — крикнув. — Чи сподівався я такого відношення до себе, коли йшов сюди з найкращими думками й замірами внести в це брудне міщанське життя Княжого Міста вільний дух революції і промінь ясного світла?!.
Відвернувся від мене і журно похитав головою, говорячи сам до себе:
— Йди в світи широкі, мрійливий Потурчишин! Там тебе не оцінили, коли ти виявляв свою творчу душу, а тут тебе не тільки що не зрозуміли, а ще й сміються над тобою!.. Так, так!... Йди в світи, Потурчишин!..
Я дивився на його худі плечі, що так трагічно зігнулися додолу, дивився на його розпатлану чуприну, що грізно настурбучи— лася на всякі боки, і від щирого серця хотів його заспокоїти якось, але не міг вишукати для нього ні одного певного засобу і був надзвичайно радий, коли він нарешті пішов від мене.
VII
Великі електричні ліхтарні ясно освітлювали міські вулиці і різнобарвні людські юрби. Дзвінки, гудки, свистки й гомін людських голосів притуплювали мою чуйність і так приємно було плентатися по алеї міського парку, де так покірно шелестить під ногами пожовкле листя і де ніщо не викликає зайвих дум і не тривожить душі. І як же стрепенув мною його несподіваний оклик, що почувся збоку.
—А, пане артисте, марите собі!
Я дивився на нього, чув його голос, але важко було його взнати, так він змінився, чи ліпше буде сказати — відновився... Отой чорний плащ модним "дзвоном", ширококрисий капелюх шоколадового кольору, цвікер, паличка в руках, шкіряні рукавички, пах якихось парфум і бадьорий голос так дивно вразили мене.
— Невже ви?! — промовив я нарешті, не вірячи своїм очам.
—Хе-хе-хе!..—задоволено засміявся він.—Що, не впізнали?..
— Впізнати вас не так важко, — сказав я, — але як це все розуміти?..
— Це?.. — показав він паличкою на поли свого плаща. — Це все експеримент, товаришу!..
— Експеримент?!.
— Самий примітивний!..
— Гм... це дуже цікаво...
—Ага! Цікаво, кажете!—знову засміявся він. — Якщо хочете знати, так ходіть кудись на шклянку кави і розкажу вам...
— Ви маєте гроші?
—Трохи маю...
Ми вийшли із парку й пішли до ближчої кав'ярні. Але вже в самих дверях я зупинився:
— Ходім до якоїсь іншої,—сказав.—Я сюди не можу!
— Чому?
—Потім скажу...
Ми завернули і пішли далі. В другій кав'ярні він відразу сів у темному куточку і став оповідати:
— Все, що бачите на мені, не більше, як експеримент! Коли ви відмовилися дати мені грошей, котрі, до речі буде сказати, були мені дуже потрібні й зовсім не на обід, я вирішив піти на пролом буржуазних душ... Почалося з тієї кав'ярні, коло якої ми щойно були... Хотів їсти... Зайшов і повечеряв... Платити не було чим, а тому я прийшов до самого господаря і сказав по щирості про своє положення... Він, не дивлячись на те, що сам буржуй, вислухав мене і не тільки що не взяв нічого за вечерю, а ще й три тисячі дав мені!.. Тоді мені прийшла в голову щаслива думка — обійти всі більші кав'ярні і ресторани... Пішов і от, як бачите... Тепер я можу їхати до своїх дурних бойків!..
Я слухав його й вухам своїм не вірив. "Невже це все міг він робити?" — думав я про себе і не відважувався промовити це вголос. Тим часом він говорив далі:
—Звичайно, воно то й ніяково трохи, але треба сміливості! От, наприклад, заходжу до одної кав'ярні і кажу господареві: "Ви промисловець, ви щоденно торгуєте сотні тисяч, але ви людина інтелігентна і повинні мене зрозуміти. Я артист і поет, організатор нового театру "Молода сцена", опинившись в такому важкому положенню, що хоч іди і кради. До цього я не дійду і до цього ви не допустите. Прошу мені дати п'ять тисяч, які мені дуже потрібні!.." Він подивився на мене, а потім вийняв не п'ять, а двадцять п'ять і дав їх мені...
— Слухайте! — сказав я йому. — Та це ж нечесно!..
— Хе-хе-хе! — засміявся він. — Що ж тоді по-вашому буде чесним!? Ходити й гнути голову перед кожним патріотом через те тільки, що він патріот, або двигатися тачкою на якійсь чорній роботі, чи спати з ласки вашої на вашому вільному ліжку? Одне добре, що ви порадили мені, так це те, щоб я вчився... Вчитися, як оті студенти вчаться, я вже не буду, але почав дещо читати. Вчора попався мені Ніцше і я прочитав у нього таке: "Вільна духово людина стоїть за межею добра і зла. Цінні лише інстинкти і те, що називається стремлінням, яке має особисте і безпосереднє значення. Правда яко правда не існує. А якщо нема правди— тоді все дозволяється..."І це я розумію, бо завдяки цьому знайду засоби для збудування своєї "Молодої сцени"...
Я тільки дивився і слухав. Його схвильоване лице і піднесений голос свідчили про те, що годі було щось говорити йому про непевність таких засобів. Для нього вони були найраціональніши— ми, оправдуючими його існування. Тільки й міг сказати:
— А знаєте, я ніяк не сподівався, що ви знайдете такий блискучий вихід зі свого становища! Але ви зробили б проте ліпше, якби залишили це прокляте місто і поїхали на село...
—Так, я на село поїду сьогодня о другій годині ночі, але міста не залишу ніколи...—протягнув він з чудною усмішкою.
— Чого ж то так? — спитався я нерішуче.
—Того саме, що я щойно тепер розгадав секрети його життя, і було б смішно, щоб не використав їх... Далі — я роблю ідею і зректися її не можу! "Молода сцена" і "Експериментальна студія" при ній заявлять себе з першим снігом...
— Ну, що ж, дай Боже! — сказав я. — Тільки я вам не радив би йти таким шляхом, який ви вибрали і по якому може йти хіба лише якийсь авантюрник.
— Ф-ф-фу! — дмухнув він несподівано. — Платіть і підемо, бо я спішу! Мушу ще зайти до булочниці Зосі і забрати свою теку.