Крівля спадала косим причілком.
Я схилилась, поповзла й лягла грудьми на сволок.
Внизу було подвіря з чорною брамою.
Я взяла голову в долоні і ждала.
Дві хвилині перед пятою почувся знизу глухий тупіт.
Прохлипіли засуви і брама одчинилась. На камяні плити лягла блакитна смуга ранку.
Війшли два жовнірі і станули по обі сторони брами. Другі два рядом із ними.
Тоді — він.
За ним іще два. Фельфебель, поручник.
Як знімали з нього кайданки, підняв голову й оглянув подвіря.
Побачив стінку піскову й пішов прямо на неї. Обернувся і вирівнався.
Стояв просто під моїми очима. Його тімя булоб на лінії моїх сліз, якби були сльози.
Не було сліз. На губах я тримала троянду й дихала нею.
Поручник скомандував. Викинулись кріси.
— Тоді я просунула руку крізь вилім і пустила троянду.
— Стояла така тиша, що я чула шелест падіння.
Понад подвіря пролетіла з криком ластівка.
— Підняв за нею очі.
— "Це не ластівка, це я" — сказала я одними губами.
Проте почув. Підняв до крівлі обличчя і знайшов мене очима.
Був тепер близько. І зір мій заострився.
Через те я бачила: усміхався.
Троянду мав на устах. Мусів ще бути мій віддих у пелюстках.
Коло брами знявся неспокій.
Поручник одділив двох і вибіг з ними з подвіря.
Прозвучало різке: Готовсь!
Цівки крісів припадали до лиць.
— Ой!
Я впала губами на сволок. Вгризла той крик у сухе дерево.
Потім я бігла вділ по сходах. Мигтіли вікна, кричали стіни.
Внизу:
— Стій.
Спинило мене дуло пістолі. Лицем у лице ми переглянулись із адютантом.
Поблід. Одступився й велів пропустити.
Пробігла я два подвіря і впала до чорної брами.
Була така хвилина, що був — сам.
Горілиць, з рукою кинутою вверх. Затиснув у ній троянду міцно, побідно.
Одно око було одчинене й під ним тонка риска. І під другим. А в кутках губ світляні ямки.
Я клякнула при йому і стулила одчинені вії. Стерла риски під очима й згасила ямки в кутках губ.
— "Буде вже, буде" — шептала я до його.
— "Тиж чуєш, я тут — буде."
Але вії знову розійшлися. Під очима станули риски, а в кутках губ світляні ямки.
Мабуть я усміхнулася знесилена.
Схилилась над ним і стирала долонями кров, що слезила з чола.
Прийшли потім санітарі. Взяли його на ноші. Прикрили брезентом.
Один одчинив хвіртку. Я пішла за ними.
На склоні, в терновику чорніла викопана могилка. Тут його поховали.
Місце значне по тому, що берест у головах.
Як зійшло сонце, я вернулась до хати.
Сіла край постелі.
Це було вчора: велика, блакитна тиша надо мною.
Тепер вона зібралась у мене грудкою коло серця. Було мені з тим добре.
Одчинились двері, війшов батько. Забігав по мені очима:
— "Ліда, що з тобою."
Я глянула по собі.
Мої коліна були в крові, теж саме долоні.
Я усміхнулася слабо:
— "Це той — розстреляний усміх."
Опівдні я виїхала з Л.
V.
Ліда змовкла.
Ми всі сиділи довкола неї дальше без руху, наче перед нами ще снувалось це дивне оповідання.
По хвилі вона обвела всіх очима і сказала своїм звичайним, прозорим голосом:
— "Ну, а тепер справді до речі. За тобою слово, Кох."
Кох вийняв з уст холодну люльку і завважив мягко:
— "Зміни воду троянді, Лідо!"
Ми переглянулись між собою, а Ліда сплеснула і долоні:
— "Ти, — Кох?"
— "Егеж, — сказав, — Кох, не камінь."
["Вікна", 1927, № 2, с. 1—5.]