Попелюшка по-італійськи

Юлія Зима

Сторінка 6 з 20

Ось і приїхали.

Для Євдокії та Марини ця розповідь — як сніг на голову. Вони шоковані. Жаліють Анжелу.

Євдокія: Це, мабуть, його та шльондра, до якої бігав, приворожила. Доню, а може, ти йому не готуєш?

Анжела (в сльозах): Мамо! Що ти таке кажеш? Та до нас усі сусіди на свята збігалися. Голубці, пиріжки, варенички, холодець. Ну де вони ще такими добрениками поласують?

Євдокія: Нічого, ось підемо до Калинихи, вона нам усе скаже.

Марина (сердито): Почалося... Вона ж увечері Анжелку бачила, ще й для мене просила жениха знайти. То чому ж біди не відчула? Ходімо спати.

Євдокія: Дівчатка мої рідненькі! Які ж ви в мене гарні! Та де ж те щастя у світі? Буду щонеділі до церкви ходити, за вас молитися. (Тужить.) Доле, моя доле...

Жінки йдуть спати. Марина бачить, як Юрко нишком курить, випускаючи дим у вікно, і розмовляє з кимось по телефону.

Юрко: Досить! Не реви. Щось придумаємо. Дістану я тобі гроші.

Марина: От супермен! Не працює, а гроші дістане. (Каже з іронією, іде спати.)

Анжела з сином залишаються жити в материній хаті. Марина розриває стосунки з Синьобоком, отримує диплом університету. З роботи мусить піти, щоб не бачити Петра. Юркові треба кудись вступати. У мами кури, гуси, город, кредити. Анжела плаче, що на роботу ніколи не ходила, тому швидко не влаштується, а Юрка треба вчити. Стала лякати сестру, що життя їй немиле, тому совісна Марина йде в агентство з працевлаштування за кордоном.

Агентка (роздивляючись Марину з ніг до голови): Ви так у норковій шубі й поїдете на заробітки? Там вам, дамочко, не курорт!

Марина: Чомусь багато хто звідти не повертається, то не так там, мабуть, і погано. (Жінкам в італійській кав'ярні.) Я ж не знала, що люди з-за кордону не повертаються, бо їм треба борги віддавати, яких на поїздку набралися. Я, наприклад, також у подруги позичила. Вона мені свої останні гроші віддала.

Жінки в італійській кав'ярні: За справжніх подруг! (Цокаються.)

Перша жінка: А далі що було?

Марина: Далі... Почала я Бога просити, щоб трапилося диво і знайшовся той, хто мене зупинить. Страшно було їхати в нікуди. Приїхав мій принц на білому коні (Петро на білому мерседесі), але розмова в нас так і не склалася.

Друга жінка: А як ти в Італії опинилася?

Марина: Вирішила і поїхала.

Згадує.

Рано-вранці на зупинці: мама з Анжелою плачуть, Юрко заносить речі в автобус. Періщить дощ. Марина швиденько прощається і сідає в автобус. Той одразу рушає. У дівчини дзвонить телефон. Це Ігор.

Ігор: Марино, привіт! Я впевнений, що сьогодні ти мені точно не відмовиш!

Марина: Привіт! У чому?

Ігор (з надією в голосі): У зустрічі! Я дістав квитки на концерт Чайковського. До Черкас на три дні приїхав симфонічний оркестр із Києва. Твій улюблений "Лускунчик". Я пам'ятаю.

Марина (собі під ніс): Так, мені дуже подобається "Лускунчик".

Ігор: Марино! Що ти сказала? Я не розчув.

Марина: Кажу "дякую", Ігорю, але трішки запізно. Я їду.

Ігор: Вибач, раніше не міг! Пам'ятник батькові ставив. А куди ти їдеш? Надовго?

Марина: Так. Думаю, надовго. До Італії.

Ігор: Як до Італії? Чому?

Марина: Так склалося. (Бачить, що всі жінки в автобусі слухають її розмову.) Іншим разом поговоримо. Дякую тобі за все, Ігорю. Вибач.

Ігор: Зачекай! Ти не можеш так просто поїхати. Я дам тобі свою адресу й номер телефону. Я в Німеччині працюю. Чуєш? Зараз скину. Пообіцяй, що зателефонуєш.

Марина: Добре, скидай. Бувай. (Кладе слухавку.)

Автобус під'їжджає до кінця села. Крізь дощ, який навіть не думає стихати, Марина бачить у вікно, що на іншому боці дороги в автівці, опустивши голову на кермо, сидить Ігор. Праворуч стоїть знак із перекресленим написом "Щасливе".

Марина (дивиться на знак): Як символічно... Щастя, де ти? Я їду до тебе. Чи від тебе? (Заплющує очі, дрімає.)

По дорозі до Італії в автобус підсідають жінки з усієї України. Салон поступово заповнюється. Під'їжджають до польського кордону.

Ніч. Проходять контроль на митниці, відбувається повний обшук автобуса та всіх речей. Жінки змерзли.

Від'їжджають.

Ранок. Усі прокидаються від неспокійного короткого сну. О диво! За вікном мальовничий Будапешт! Марина широко розплющує очі, бо в такий сонячний день це місто особливо прекрасне. Радіє, немов дитина, забувши про всі негаразди. Автобус робить зупинку. На свіжому повітрі жінки разом із водіями обідають канапками, далі знову сідають в автобус і, їдучи, милуються місцевими краєвидами. Що ближче під'їжджають до Італії, то більше хвилюються.

Італія. Марина навіть не зрозуміла, коли заїхали на територію цієї країни. Кордонів у Євросоюзі давно немає, тому не помітити було легко.

У передній частині салону сидить молода білява дівчина, яка під час подорожі потоваришувала з літньою сусідкою. Білявку мали висаджувати в зазначеному місці. Під'їжджаючи, водій попередив, що тривалої зупинки там не буде. Сусідка, хвилюючись за свою юну подругу, сказала, що, доки дівчину не зустрінуть, автобус не рушить з місця. Водій не став сперечатися і заглушив двигун. Через деякий час під'їхали дві чорні автівки, з яких вийшли чоловіки підозрілої зовнішності — спортивної статури, одягнуті в темний одяг. Підійшли до автобуса. Водій відчинив двері. Хлопці заскочили.

Хлопець у чорному: Серед вас є Елеонора?

Білявка відповіла, що це вона. Здавалося, дівчина чудово знала, що по неї приїдуть і з якою метою вона мандрує до Італії, тому спокійно направилася до одного з чорних авто. За хвилину "гості" разом з Елеонорою від'їхали. В автобусі запанувала тиша. Марина зі страху втислася в крісло. Водій повернувся до колишньої білявчиної сусідки.

Водій (іронічно): Ну що? Тепер можемо їхати далі? Я ж вам казав, що тут краще не стояти, бо знаю, кого й куди тут підбирають.

Ніхто не відповідав. Жінки не на жарт перелякалися, бо підозрілі чоловіки могли забрати з собою й будь-яку іншу жінку. І хто б їх захистив?

Ніч. Усі дрімають. Марина ще довго не може заснути. Щоб відволіктися від того, що сталося, вона поринає у спогади з дитинства, згадує, як була маленькою і грала на фортепіано "Неаполітанську пісеньку" Чайковського.

Маленька дівчинка сидить за фортепіано, грає.

Маленька Марина: Мамо, а що таке "неаполітанська"?

Молода Євдокія: Є таке місто в Італії. Називається Неаполь.

Марина в автобусі думає про оперний театр "Ла Скала", згадує про італійський пісенний конкурс "Сан-Ремо" й не помічає, як засинає.

Уранці дівчина прокидається й одразу дивиться у вікно. Сірість січневого міста вражає.

Марина (сусідці Ользі, яка сидить поруч): Господи, де ми? Таке все сіре, убоге! Коли вже той Неаполь?

Ольга (посміхаючись): То це ж він і є!

Марина (в повному відчаї): Як?

Ольга (спокійно простягає папірець): Так, Неаполь — кінцева зупинка. Слухай, мені немає коли базікати. Бігтиму. Ось номер телефону того місця, де я працюю. Коли щось буде потрібно, телефонуй. Добре?

Марина (до українських жінок у кав'ярні): Так і розпочалися моя Італія і мій омріяний Неаполь. Потім я позичила знайомій, яка також приїхала до Італії, останні гроші, мала ще кілька невдач у пошуку роботи. І ось натрапила на Галю. (Киває головою в бік Галини.)

Галина (грубо): Ти ще скажи, що сьогодні знову через роботу з'явилася. Ти ж не просто так прийшла, бо не дуже з нами спілкуєшся. (Скептично.). Я ж тобі вже дві роботи знайшла!

Марина: Прийшла, бо ви казали, що я можу три рази роботу змінити. А я тільки двічі до вас зверталася і за все платила.

Галина (як до малої дитини): А що нашій принцесі на попередніх двох роботах не сподобалося? Мені б твою вроду та молодість, то хіба б я тут гнулася? Знайди собі спонсора і не мороч людям голову! На холеру тобі та робота здалася? Від роботи коні дохнуть! От що тобі там було не так?

Марина зітхає і знову поринає в спогади. Трішки іронічно, бо це вже пережите, згадує.

Марина: На першій роботі я потрапила до справжнього палацу. Цей будинок розташований у багатому районі Неаполя.

Дівчина стоїть перед височенними стародавніми дверима, як у фортеці. Біля ручки висить залізне кільце. Стукає. Двері відчиняє італійка. Заводить її до будинку. Для Марини це справжній музей: картини, антикварні серванти зі сріблом і кришталем. Дівчина-італійка показує Марині її кімнату і йде геть. Кілька хвилин Марина закам'яніло стоїть перед дзеркалом величезного трюмо й бачить у ньому начебто і своє, але чомусь незнайоме обличчя. "Це ж я! Що в мене з очима? Вони налякані й сповнені відчаю. Думай, Марино, думай!" Дівчина ніколи не уявляла, як це жахливо — опинитися на самоті в чужій країні, без знання мови і без грошей. Марина хаотично шукає в словничку якісь слова, пише українською фрази, які хоче перекласти італійською. Вона ж навіть не знає, яку роботу мусить тут виконувати. Галя казала, що Марина працюватиме в барі, а тут лише житиме. "Що я повинна робити? Який мій робочий день?" — намагається написати дівчина італійські фрази. Але нічого не виходить. Усе, що Марина сумлінно вчила з репетиторкою Оленою, від переляку вилетіло з голови. Марина хоче вийти, аби хоч щось дізнатися, але двоє величезних собак ледве не збивають її з ніг. Дівчина забігає назад до кімнати. На порозі з'являється вже знайома італійка.

Дівчина-італійка: Сенті, ту ай манджато джа? (звучить переклад: "Слухай, ти вже їла?")

Марина (про себе): Що вона запитує? Господи, допоможи! "Mangiare" — щось таке знайоме... А, їсти! Мабуть, вона запитує, чи хочу я їсти.

Марина (радісно до дівчини-італійки): Сі! Граціє! (звучить переклад: "Так!Дякую!")

Дівчина-італійка (спокійно): Ва бене (звучить переклад: "Добре").

(Кудись іде.)

Марина сидить і чекає, що її покличуть на вечерю, бо за три доби в дорозі добряче зголодніла, але, так і не дочекавшись, засинає.

Марина (жінкаму кав'ярні): Виявляється, італійка запитувала мене, чи я вже поїла. Я відповіла "так", то чого ж чекала?

Це була моя перша й остання спокійна ніч на цій роботі. Наступного дня я мала ділити ліжко вже в іншій кімнаті зі старенькою і не при своєму розумі бабцею.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: