І сміялася вона зовсім голосом бабці Пуці — тонюсінько і ледь-ледь хрипко. Тоді Іван вихопив з болота камінця і метнув у кішку, кішка раптом підскочила на метр, зашипіла, вчепившись об паркан, а за момент мчала вже в тому дворі — і то з такою швидкістю, що й видно її по стало.
— Дикость какая-то! — сказав Іван, витираючи об паркан замащену болотом руку. — Чого мене принесло в ці дикі страни?
А замість неба висів помнутий, набряклий сіряк і трусив, трусив краплями. Розбухла річка, важка й сіра, котилася між верболози, голі гілки глянсувато блищали в потоках непевного світла, яке все-таки проціджувалося крізь ці хмари. Невідь-чому пахло грибами, хоч він добре знав, що гриби тут не ростуть. І Йванові раптом здалося: біля нього йде хтось невидимий, що той невидимий зовсім не має радості від того, що доводиться брести в цьому багні, і той невидимий зітхає і плентає обіч із ним, повторюючи його рухи, ніби дзеркальний відбиток, але відбиток невидимий-таки; а, може, й кпив із нього, передражнюючи, бо з самого початку, відколи ступив на цю вулицю, із нього кпили. Ні, не відчував він щастя від того, що повертається додому після десятирічної перерви, але й повертатися йому не було куди більше — це він знав напевне. Тим часом вулиця наблизилася до річки, зашуміла вода, що перевалювалася через кам'яну греблю, запахло рибою й гнилими водоростями. Мокрий пісок жовтів плямами біля води, яка його злизувала й несла, закручуючи в розбурханій течії, —там далі річка вливалась у більшу, а та більша також була барви кави з молоком. Чорно випиналися мокрі горби з того боку більшої ріки, і все це було завішено нескінченними потоками повільно спадаючих крапель. Ці потоки й витворювали драглистий хиткий серпанок, у якому розм'якали, і розкисали, і ніби драглистими ставали хати, і паркани, і дерева. Невідь-чому в нього виник дурний острах, що все це раптом пропаде, розпавшись і розплившись, як той-таки серпанок, у якому розм'якали, й розкисали, і ставали драглистими хати, паркани й дерева, і цей страх з'явивсь у ньому тому, що цей краєвид у його мандрах не раз поставав перед очима, хоч він його свідомо й не викликав, і розвіювався, бувши міражем.
Пішов травою біля паркану, тут, принаймні, не було болота, і мокрі віхті стирали з його чобіт багнюку. Земля чвакала під кирзяками, цвиркала жовтиста водичка. Зазирнув через паркана: блищало віття голих яблунь, а зібране в купу картоплиння стало чорне, так само почорніли стовбури соняшників із давно скрученими головами, і там, де росла колись пишна квітка, теліпалися сірі перемочені клапті стебла.
— Скоро ти пива напився, — почув він раптом тоненький голос і стрепенувся: біля їхнього двору стояла бабця Пуця і приязно вишкірювалася беззубим ротом. — Як коли мене вгостив, побігла скоренько твоїй мамі сказать; ото, подумала, зрадіє!
Іван тупо обдивлявся стару, йому здалося, що стояла вона поверх болота, як водяний павук, зовсім у ньому не потопаючи, — якесь страхопуделко із сонних привидь, чорнолице, зморщене, одягнене в лахи, зате з живими іскорками в очах, по одній у кожному, а на ногах невідомо як стародавні шкраби. "А може, це мені сниться? — подумав він. — Ще один міраж на чужій землі, як це не раз траплялося?"
— Ви все времня перед носом у мене крутитесь! —скрикнув він. — Коли думаїте за мій щот випить, то не получиця!
— А це ти бачив? — хитренько спитала бабця, виймаючи з-під пахви порожню пляшку, заткнуту гумовим корком. — Мене твоя мама послала по самограй для тебе, о!
Згорнула на грудях руки, ховаючи назад пляшку під пахву, згорбилася і сміливо пішла повз нього, Іванові й тепер здалося, що йде вона болотом, як водяний павук, бо зовсім у нього не вгрузає. Плюнув їй услід, і йому раптом захотілося перехреститися, хоч ніколи в житті не хрестився. Іван відхилив мокру, пе-рекособочену хвіртку і ввійшов в обійстя: ось вона, його домівка, яка колись вимела його із себе, як сміття, і від якої пішов без жалю та сентименту. Здалося, що за ці десять років вона поменшала, всохлась і частково ввійшла у землю. Дощ лопотів об старий бляшаний дах, глухо похлепувала вода в поїджених іржею ринвах, виливаючись у майже цілком зруйновані риш-тачки. Посеред двору стояла велика, вкрита бульбашками, калюжа. Зирнув на мур за хатою, який відділяв підняте терасою сусідське обійстя, — цей мур у кількох місцях завалився. Парканчик квітника теж був розхитаний і щербатий, на ньому мокла забута шмата для миття підлоги, а гранітна плита біля входу вкрилася іржавими патьоками. І з ним раптом учинилося щось дивне, несамовите: гарячий клубінь підкотився під горло і перехопив його дихання, його пластмасове обличчя ожило, а сіра вода в очах заграла, і він раптом відчув, що перестає бути вербовим манекеном; що в тілі в нього не тирса, а гаряча кров; що все, що було поза цим домом та двором, — міраж, і коли є щось справжнє в житті — то це вона, оця хата, яка беззастережно прийме його в своє лоно, і він стане в ній, як серце чи легені, — чимось необхідним і натуральним, а не відкиненим. Але то була тільки мить просвітлення, бо він одразу ж погас, ще й посміявся із себе, що таке чудне може відчувати.
"Ето всьо та вєдьма зо мною граїца", — подумав незвідь-чому він і озирнувся, бо раптом здалося, що бабця Пуця нікуди не пішла, а стоїть за його спиною і шкіриться беззубим ротом. Але бабці Пуці насправді в дворі не було, зате в розчиненій хвіртці стояв рябий пес і справді шкірився до нього лискучими, ніби вставними зубами, блищав до нього золотими очима і привітно помахував напівобрубаним хвостом.
— Пішов вон! — крикнув Іван, і пес ображено мотнув головою, погасив усмішку і золотого погляда, підтис півобрубаного хвоста і, понурившись, подався під парканом, вряди-годи озираючись.
— Чорті-шо какоє-то! — сказав Іван, відчинив двері й ступнув до сіней. Тут пахло гасом і старою одежею, стояло відро з водою, а друге порожнє було переки-нене. Біля шафки на підлозі розсівся баняк, повний чорної редьки, а на шафці — миска з яблуками, деякі з них починали гнити. Відхилив хатні двері й став на порозі: мати біля плити саме розпалювала вогонь. Випросталася, тримаючи в руці поліно, на щоці була смужка сажі. Поліно з гуркотом упало на підлогу, і мати пішла до сина, а з очей у неї посипалися сльози.
— Господи, це ти, Іванку, Господи!
— Да, ришив навідать, — сказав він холодно, тільки на мить дозволивши їй прихилитися до нього й відсторонивши її.
— Ох, ти весь мокрий! Розбирайсь, сушиться будемо! — заклопоталася мати. — Зараз розгориться в плиті.
— Да, погодка дряна, — сказав він, розглядаючись. — Іду, а у вас тут нікакой цілізації, как було болото, так і осталось.
— У нас усе по-старому, — сказала мати.
— Хуже, — мовив він, скидаючи мокрого плаща і струшуючи кепку.
На ньому були вимнуті й брудні китайські штани, всунуті в кирзяки, благенький потертий кортовий піджачок, з-під якого виглядала несвіжа сіра сорочка, а там, де тупцювався, натекло води й наклалося болота. І він, топчучи те багно й розмішуючи з водою, що натекла, почав кострубато й сердито розказувати, як до нього приліпилася ота бабця Пуця і як вона вихопила в нього кухля з пивом.
— Це вона пошуткувала, — сказала мирно мати.
— Не люблю таких шуточок, — мовив він сердито, і його пластмасове обличчя аж червоне зробилося. —Хороші мені шуточки!
— Нещасна вона й покинута, — тихо сказала мати. — Ото по людях і побирається. Не доведи, Боже, дожить до такої старості. Вона як побачила тебе, зраділа й до мене прибігла по такій негоді.
— Прибігла, бо хоче випить за дурнячка! — сердито буркнув він.
— Хоче, — зітхнула мати. — Бо що їй, бідашці, остається... Роззувайсь та проходь у хату, а я тут швиденько сображу.
І тільки тепер він побачив свої кирзяки й багно, що його наніс.
— Нічо, нічого! — помітила його погляд мати. — Я зара приберу!..
Вогонь у грубці вже розгорівся і весело гув. Мати зняла з плити кружальця, що прикривали отвір, накладаючись одне на одне, і поставила сковорідку. Кинула смальцю, і жир поплив, тягнучи за собою мокрий слід, Іван звільнивсь із мокрих і важких кирзяків і вступив у капці, а тоді підтяг ослінця до плити, бо весь був просяклий вологою та холодом, розчинив дверці — гаряче тепло дихнуло йому в обличчя, і те обличчя, освітлене нерівними червоними спалахами, закостеніло, ще більше подобаючи на пластмасове.
— Довго ти їздив, синку! — журно сказала мати. — І що виїздив?
— Шо виїздив? — перепитав. — Може, й нічо!
— Чи ж я тобі не казала?
— Нє, што-то виїздив, — мовив він, карбуючи слова. — Кої-шо пойняв, а кої-шо нє!
Смалець на сковороді почав шкварчати — мати розбивала яйця. Шкарлупка тріскала, мати розламувала її, і яйце розпливалося на сковорідці, світячи сонечками жовтків. Іван поставив лікті на коліна і простяг розчепірені пальці до вогню. Жовто-червоні виграви грали на його обличчі.
— Пойняв, мам, що ти правильно казала: добре там, де нас нема, — мовив він. — А ще пойняв, шо мір наш — бардак і навозна куча. А ми в тій купі — черви. Да, багато я пойняв. А не пойняв одно: зачем усьо ето?
— Шо це ти кажеш? — здивувалася мати.
— Простиє вещи, — відповів він. — Мір, кажу, —бардак, а люди — звєри. І пожирають друг друга, і світ пожира їх. От шо я пойняв...
— Недобре тобі жилося? — скрикнула мати.
— Укалував, як раб, і довкалувався, що оце на мені, — він показав на піджачок і штани.
— А мені сьодня сон був, — сказала мати, поливаючи кислу капусту з кришеною цибулею олією. — Все таке біле, наче зима прийшла. І я вся в білому, а назустріч мені по стежці ти ідеш. І тоже в білому, веселий такий. І жінка за тобою йде, гарна така, і дитя... Я встала — кіт умивається. Потім ніж падав. По тому бабця Пуця прибігла.
— Це коли шо сниться, то в жизні буде наоборот, — сказав він.
— А, може, й нє, — мати полила в його бік синявою погляду. — Ти назовсім додому?
— Не знаю, — сказав понуро. — Розсмотруся...
— Шо ж ти нічо не писав?
— А що писать? — зирнув на неї холодно. — Не пишу, значить, жив-здоров. Коли б щось случилось — написав би або тобі сообщили б... Тяжкий я до писання, льогше мені машину дров нарубать.
Рипнули сінешні двері, щось у сінях завовтузилося, тоді повільно, обережненько розхилилися двері хатні, в них просунулося ошкірене личко бабці Пуці.
— Можна зайти? — спитало личко.
— Принесла?
— Канєшно, — вступила в хату бабця Пуця.