Тоді знову прийде моя пора: мати притулить мене до себе, обіллє слізьми і попросить, щоб я знову став звідником.
Розділ другий
ПЕПА
Чотирнадцять років
– Привіт, Мавпо, – почув я за спиною. Різко озирнувся, бо я вже немалий хлопець і відучив називати себе так на вулиці. Але це був голос ніби з дитинства, голос, що колись я його любив і ненавидів. Переді мною стояв Пепа. Волосся в нього було обстрижене під машинку, від чого лоб здавався не такий низький, очі дивилися з прижмурцем, а на руці, на горбку, між великим і вказівним пальцем красувалися сині літери: "Пепа". Після тієї фатальної бійки, що відбулася два роки тому, я зустрічей із Пепою уникав. Зрештою, він зник і оце об'явився. Стояв супроти, світячи усмішкою та щербою і простягав мені руку на привітання. Я знав, що ота несподівана привітність з його боку могла бути підступом, а простягнута рука приводом, щоб схопити мене, але мав свої чесноти і відкинути дружньо простягненої руки не міг. Зрештою, не так часто мені її простягали.
Пепа потис мені руку цілком щиро.
– Нудно стало на вулиці, – сказав він, і в його очах справді побачив нудьгу. – Зайшов до Кольки Гамана, і мене звідти виставили. Зайшов до Пині Кеслера – мене й на поріг не пустили.
Колька й Пиня були Пепині приятелі. Вони разом полізли красти курей у найближчому селі Псищах і там їх накрили. Пепа потрапив у колонію, а за Кольку й Пиню батьки взялися так, що вони вже не мали бажання красти курей. Я це знав. Мені теж треба було повернутися й піти геть, але на Пепиному обличчі я побачив розгубленість. Відчув, що цей хлопець недаремно зупинився саме біля мене й недаремне до мене такий лагідний: тільки дуже самотні бували зі мною лагідні.
– Не бійся, – сказав Пепа, сідаючи на каменя, одного з чотирьох, на якому вечорами пліткували вуличні кумасі. – Ми тоді стукнулися, але я не мстивий.
– Ми чесно билися, – сказав я, сідаючи на другого каменя.
– А я що кажу? Через це тебе й шанувати став. Колька намовляв зловити тебе і віддухопелити, а я не такий, – сказав Пепа. – Коли битися, то чесно, от що я їм сказав.
Пепа витяг пачку "Боксу" і простяг мені.
– Хоч?
Я швидко озирнувся. Тут курити було небезпечно: через півгодини про це довідається мати.
– Ходім під міст, – сказав я.
– І це правильно. – згодився Пепа, і ми подалися під міст. Тут вибралися на бики і лягли на навкісні опірні колоди. Курили й пускали вгору дим, який вився чистими синіми кілечками.
– Чого тебе посадили, а їх ні, Пепо? – спитав я, думаючи про Кольку й Пиню.
– На мене все скинули, – чвиркнув крізь щербу Пепа. – Але я не мстивий.
– Через це до них і ходив? – спитав я.
– Через те. Сказали, що це я підбив їх курей красти.
– А ти їх підбивав?
– Аякже, – сказав Пепа. – Підбивав. Коли б не я, чорта лисого вони на таке зважилися б. І коли б не застряг Пиня у вікні, чорта лисого нас піймали б.
Говорив спокійно, повільно, крізь зуби, ніби випускав слова кілечками разом із димом.
– Пиня застряв у вікні, а курей тримав за лапи і не схотів пускати. От вони й розкричалися.
Я засміявся. Уявно уздрів застряглого Пиню з курми: одну тримав однією рукою, а другу другою. Кури горлали й волали в ніч, аж навіть п'яний сторож прокинувся. Пепа засміявся й собі.
– Дурний той Пиня, дурний і Колька. Я ж тоді втік.
– Як утік? – уражено спитав я.
– А так, – цідив слова Пепа. – Ми домовилися з Колькою стояти біля дверей і, як тільки їх одчинять, рвонути. Сторож Кольку піймав, а я втік.
– І вони виказали тебе?
– А ти не виказав би? – повернув до мене гиряву голову Пепа.
– Не виказав би, – сказав я переконано.
– А вони виказали. Та я не мстивий.
Однак я знав, що Пепа мстивий. Про це на вулиці ходили легенди.
– Ти мстивий, Пепо, – сказав я.
– Може, й мстивий, – відповів тон по паузі. – Але до тебе я зла не маю.
– Чому, Пепо? Я тоді тобі розбив морду.
– Ми билися чесно, – мовив Пепа. – А ці… ці мене продали. Я чесних поважаю і ніколи на них не мщуся.
– Але ж ти мстивий, Пепо? – спитав я.
– Ні, – випустив клубінь диму Пепа. – До хлопців чесних я не мстивий, а до падлюк… до падла я жахливо мстивий, Мавпо.
– Не називай мене Мавпою, Пепо, – сказав я невдоволено.
– А це ж чому? – здивувався Пепа. – Всі тебе так звуть. Мене от прозвали Пепою, а я ж не серджусь.
– А що таке пепа, Пепо? – спитав я.
– Чорт, – засміявся Пепа і виплюнув недопалок. – Чи ти не знав?
– Хіба ж ти чорт, Пепо? – здивувався я.
– А хіба ні? – показав щербу Пепа. – Таке придумаю, що й чорт не придума.
– А чорт мстивий? – спитав я.
– Ні, – сказав Пепа. – До чесних хлопців він не мстивий, а до падлюк… до падла він жахливо мстивий, Мавпо. Хочеш, подружимо.
Зирнув на нього не без здивування. Ніхто ніколи не підходив до мене на вулиці й не простягав дружньої руки. Ніхто ніколи не говорив до мене із сусідських хлопців так лагідно і ніхто ніколи не пропонував мені дружби. Отак просто й відверто, ніби ми рівні з рівних. А найбільше мене дивувало, що дружбу мені пропонував сам Пепа, мій колишній герой, на якого й зараз я дивився не без захоплення. Два роки тому, коли ми побилися, мені здалося, що цей герой для мене помер. Саме це й боліло мені найбільше: важко людині, в душі якого щось відмирає. Він бував до мене несправедливий, але чи не звик я. що до мене ставляться з відразою? І тільки тепер я раптом збагнув: герой, на якого дивився захоплено, до кінця в моєму серці не вмер. Жив десь там, у темному закапелку єства, а тепер вийшов із темниці. Бо я мав свої чесноти і не міг відкинути руки, що дружньо до мене простяглася. Не міг прогнати того, ким захоплювався, хай навіть те захоплення було дитяче. Бо коли в людській душі поселяється герой, його нелегко звідтіля витравити, навіть, коли переконуєш себе, що той герой таки помер.
– А що по–твоєму дружити. Пепо? – спитав я.
– Голову один за одного покласти, – гаряче сказав Пепа. – Куди один піде, хай і другий іде, коли одному біда, хай і другому біда. Коли один мститься, хай другий мститься. Коли одному болить, хай другий не радіє… Згоден на таке, Мавпо?
Поставив супроти мене палючі очі: говорив щиро. Більше того: палав тією щирістю.
– Гаразд, Пепо, – сказав я. – Але чи не вийде так, що я голову кластиму за тебе, а ти за мене ні? Що мені болітиме твій біль, а тобі на мій начхати?
– Тоді ти плюнеш мені в обличчя, – так само гаряче сказав Пепа. – Подружиш зі мною, побачиш, як весело заживемо! Ми з тобою скучати не будемо…
– А що це значить: скучати не будемо? – спитав, все ще вагаючись.
– Діла будемо творити. Вигадаємо щось і творитимемо. Такі діла, аж дух забиватиме.
– А коли не захочу? – спитав я. – Коли твоє діло мені не підійде?
– Тоді я сам його творитиму, а ти язика на замок зачиниш. А разом творитимемо те, що захочеш. Думай, Мавпо!
– Я й думаю, – спроквола протяг мій голос. – А чому ти мені це пропонуєш?
– Бо ти пацан на всі сто, Мавпо! – сказав Пепа, пильно на мене дивлячись. – Бо ти. Мавпо, не падлюка… Найбільше, чого не люблю, – це падла. Мавпо, смердючого падла, яке вже ніколи не буде пацаном на всі сто!
Те, що він сказав, мені подобалося. Відповідало моїм чеснотам, бо мені давно хотілося завести собі справжнього приятеля. Такого, щоб міг голову за мене покласти. Такого, щоб ішов туди, куди йтиму я.
– Гаразд, Пепо, – сказав. – Бачу, що й ти пацан на всі сто!
– Ще б пак. – гордо відказав Пепа. – Зі мною тобі нудно не буде.
– Гаразд, Пепо, – озвався я. – Ми з тобою творитимемо діла. Але які діла, Пепо?
– Діла ми придумаємо, – сказав Пепа, і мені мигнуло: діла придумуватиме він. Бо коли б міг я сам придумати діла, досі знав би, які вони мусять бути. Знав би й без Пепи, як убивати власну нудьгу, але досі ні разу я її ще не вбивав.
– Гаразд. Пепо, – сказав я. – Діла ми придумаємо. Яке ж буде наше перше діло?
– Придумаємо, – мовив Пепа, – але спершу присягаємось у вірності. В тому, що будемо хлопці на всі сто, а не падлюки.
– Як же ми присягаємося? – спитав я.
– А так, – Пепа вийняв ножа з кишені і розклав його. – Кров'ю!
– Гаразд, – погодився я, подумки здригнувшись. – Присягнемо кров'ю.
Пепа черкнув себе ножем по пальці і на ньому виступила червона крапля.
Я вдруге здригнувся подумки і різонув пальця й собі. Ми з'єднали нашу кров і присяглися.
– Хай мене поб'є грім, коли зраджу тебе, Мавпо, – урочисто сказав Пепа.
– Хай мене ковтне земля, коли я тебе зраджу, – відповів я, відчуваючи, як мурашки, сто тисяч мурашок, біжать мені по спині, шалено перебираючи лапками. Здасться, я ступав на якусь принадно–жахну стежку – звідсіля і мій страх!
У той день ми про діло не говорили. Хай кожен подумає, сказав Пепа, а тоді й обговоримо. Але розходитися не хотіли, отож Пепа розповів мені про колонію, потрапити в яку, виявляється, не так страшно. Розказував, а я слухав. І мені також здалося, що потрапити в колонію не така вже й біда. Але слухав Пепу й не слухав – щось у мені нуртувалося, щось хвилювало, і це не минуло й тоді, коли ми розлучилися. Не знаю, чи був я тоді розумний, але відчувати й передчувати вмів. Чи ж добре я зробив, потоваришувавши з "уркою", а що коли він і мене потягне красти курей? Але про це думати не хотів, адже ж я був щасливий. Щасливий, що завів хай і сумнівного, але приятеля. Приятеля, який перший простяг мені руку, хоч я й сумнівався, чи та рука була чиста й чесна. Але в мене було право вибору, і я потішав себе: коли щось із Пепиних вигадок мені не сподобається, зовсім не важко від того відмовитися – це, зрештою, була одна із умов нашої дружби.
Лежав увечері в ліжку і навіть не подумав підслухати гостру суперечку моїх батьків. Хай вони живуть по собі, думав я, а мені можна жити по–своєму – в мене нарешті з'явився свій світ і власні турботи. З Пепою я творитиму діла, але придумати нічого так і не зумів. Бо які діла можуть бути в чотирнадцятирічного хлопця, який виглядає на одинадцять? Ні, фантазія моя в той вечір не працювала.
Причина того проста: з кімнати батьків долинали невдоволені голоси. Так буває завжди, коли батько приходив із репетиції ансамблю, або ж коли в нього концерт. Сьогодні я не ходив забирати його з репетиції, хоч мати й просила, – ясна річ, батько повернувся пізніше, ніж завжди. Але мені осточортіло стовбичити біля Зеленого театру чи біля Будинку народної творчості.