Був дуже чемний, страшенно квапився і через це схибив… Чи просто випадок?.. Кажуть, що випадок послуговує підлим людям. Цього разу випадок виявив ласку до доброчинної особи.
Ріхтер випив ще келишок коньяку, поставив пляшку в холодильник, знову підійшов до вікна. Суб'єкти в чорних плащах незрушно стирчали під вуличним ліхтарем. Загроза залишається в силі. Переслідування триває. Підлість лізе в душу, вимагає капітуляції. А може, Густав справді вболіває за німецьку землю, за славу німецької крові? Брехня! Нічого доброго немає в його серці. Розгнузданий авантюрист, себелюбець, жорстокий тиран в своєму тевтонському царстві.
Вперше Ріхтерові довелося зрізатися з Густавом Кірхенбомом цього літа під час обслідування заводу міжнародною комісією. Все місто тоді аж вирувало, політичні пристрасті дійшли вищої грані напруження. Чого тільки не вигадували асберівці! Комісія мала на підставі високоавторитетних повноважень ООН обстежити всі міські підприємства, особливо ті, які в минулому виробляли ракетну й авіаційну зброю, і асберівці одразу ж оголосили, що німецька нація "відкидає цей новітній версальський диктат", що Організація Об'єднаних Націй втручається не в свої справи, що кожен німецький патріот повинен стати на захист суверенітету фатерлянду. Ходили чутки, що озброєні асберівські групи вчинять напад на членів комісії і примусять їх покинути місто. Поліція оголосила про своє невтручання, ситуація погіршувалася з кожним днем, і хто зна, чим би це все скінчилося, якби в день приїзду оонівських контролерів місто не облетіла звістка про те, що адеемівці беруть роботу комісії під свій захист. Тисячі громадян причепили на рукави голубі пов'язки, кожен завод виставив свої групи сприяння, а на підприємстві Кірхенбома організувалася ціла армія друзів миру, чоловік з триста. Ріхтер теж оздобився голубою відзнакою, був по-святковому веселий, привітний, думав про те, що приїзд таких гостей є, по суті, великим святом і завод повинен прийняти їх зі всіма належними вшануваннями. На стапелях панувало радісне збудження. Робітники й інженери причепурилися, навіть "Левіафан" стояв велично-спокійний і святковий, весь обмережений трубопроводами, риштуваннями, залитий спалахами електрозварювальних апаратів. Неначе ждав контролю. Неначе хотів запевнити людство в своїй цілковитій миролюбності.
Коли іноземні гості підійшли до заводської брами, звідкись узявся син президента компанії Густав Кірхенбом разом зі своїми дружками. "Компанія не пустить вас на територію свого підприємства", — сказав він з брутальною безцеремонністю. Але раптом відчинилася брама, і з неї почали виходити робітники. Все більше й більше, ряд за рядом, — сині спецівки, насуплені обличчя, тверда хода. З натовпу асберівців хтось кидає каменюку, зривається лайка, брутальні погрози. Ось кілька молодчиків у залізних шоломах, з кийками в руках перетинають дорогу робітничій колоні. Зчиняється бійка.
Поліції й не чути. Ще рано. Комісар округу знає діло. Ніхто не вступиться за законність, за порядок, за людей і голубими пов'язками на рукавах. Контролери ладні тікати світ за очі, панічний страх гонить їх до машин. Подалі від цього непевного місця! Геть, геть!..
Але на захист блакитних пов'язок поспішають сині спецівки. Крик на площі переходить в ревище, вже не бійка, а ціла баталія розливається між будинками, хлюпає в залізну браму заводу. Де контролери? Пустіть їх на завод! Бийте бандитів!..
Асберівці натискають, роззухвалені, молодцюваті, ніби на доброму гульбищі, де можна потішитися своєю силою, напевно знаючи, що твої витівки минуться безкарно. Вони озброєні, пустили в хід ножі, кастети, хтось тягнеться до бомб. Геть контролерів! Геть свавілля ООН! Німеччина над усе! Над усе! Над усе!..
І тут тільки в розбурхане юрмисько врізається поліцейський загін. Солідне військо вмундированих хлопців. Усе продумано. Порядок мусить бути про людське око. Поліція діє спокійно, без штовханини, сірі мундири шикуються, утворюють шпалери, торують дорогу іноземцям. Лікоть до ліктя, каска до каски, усмішка до усмішки. Нічого не сталося, панове контролери! Закон бере вас під-захист. Ідіть і перевіряйте!
На бруці — вбиті й поранені. Метушаться постаті в білих халатах. Когось називають по імені. Над кимось схилились робітники, згорьовано познімали свої сині кепчини. Убитий!
І Ріхтер стоїть в своєму кабінеті й повторює в думці імена загиблих під брамою: Крамер, Стікенс, Гуммельшляг, Губмахер… Його сусід Губмахер! Добрий дядько Франц… А увечері Ріхтер стоїть перед Густавом на сяючому паркеті банкетного залу і з неймовірою в голосі питає його:
— Чому ж ви не стримали своїх хлопців? Ви ж там були… ви все бачили…
Густав виймає сигарети, довго припалює.
— Був.
— І вам байдуже, що пролилася кров?
— Сумую разом з вами, Ріхтере.
— Але ж від вас залежало… Ви могли спинити насильство…
— Як громовідвід може спинити бурю. Одна блискавка в землюка сотня — в небі.
Тут Ріхтерові стає ясно, що молодий Кірхенбом тонко глузує з нього. І вперше, втративши над собою панування, інженер розлючено кричить в очі молодикові. Кричить про його підлість, про богопротивну мерзенність його вчинків, лає асберівців і всі їхні ідеали…
— Не забувайтесь, пане конструктор! — скипає й собі Густав. — Ви, здається, не цікавилися політикою.
— Убивство гірше, ніж політика. Історія навчила вас тільки одному — насильству. Але згадайте: жодне насильство не лишилося без покарання, без прокляття й осуду. Якщо не тут, то там…
— Ха-ха! — реготнув Густав. — Думка Всевишнього мене не цікавить.
— Але думка нащадків вас спопелить. Убивство не прощається!
— Говорите казна-що, пане Ріхтер! — миролюбно посміхнувся Густав. — Де ж там убивство? Мої й ваші хлопці спробували силу м'язів, може, трохи перестаралися, погарячкували. От і все.
Ріхтер зрозумів, що криком тут не візьмеш, тільки сарказм і розум можуть допекти зухвалькуватого Кірхенбома.
— Що ж, тепер я знатиму принаймні, хто кличе мене до свого гурту і які ідеали презентують мені в подяку за добру волю до співробітництва, — виголошує він майже таким самим, як у Густава, колюче-ввічливим тоном. — Непогана перспектива: німецька кров в ім'я високих принципів германізму!
Ввійшовши в роль, Ріхтер одразу ж почуває свою зверхність над молодим Кірхенбомом, б'є його словами, давить зневагою. А пан Густав навпаки, ніби роздягнений на холодному вітрі, втрачає розважність, і лють потворно хрипить з його грудей.
— Ви дорого заплатите за свої слова!.. Ви будете жалкувати, пане Ріхтер!..
Потім настали дні миру, місяці видимої злагоди. АСБР немовби щиросердо вирішила спокутувати свою провину, а пан Густав — усі свої необачно грубі, різкі слова. Та, виявляється, АСБР нічого не прощає, і пан Густав ні на мить не забував розмови з своїм супротивником. Подія в аеропорту прожектором освітила їхні взаємини, кинула виклик Паулю Ріхтеру: "Ти ладен віддатися солодкій втомі. Вони — ніколи!"
Ріхтер прокидається з задуми. Телефонні апарати на столі нагадують йому про великий світ, про корабель, знесений на стапелях, і він мимоволі тягнеться до апаратів. Зняв трубку телефону, що єднає його з конструкторським бюро.
— Крейський?
— Слухаю вас, пане інженер.
— Сьогодні я вдома. Хворий. Якщо прибуде, російський газ, негайно повідомте мені.
Поклав трубку, і одразу ж у свідомості його вирину образ Ганки Крижанич. Напевно, вона вже в Сибіру, в своєму інституті, закопалася в формули, відгородилася від білого світу пробірками й ретортами. Доки була тут, Ріхтерові наче легше жилося. Може, тому, що вперше по-справжньому збентежилося серце? Може, очі задумливої росіянки так вплинули на його невразливу душу?
Вони познайомилися з Крижанич в Африці. Летіли разом з Александрії до Хартума. Літак був старенький, розхитаний, малосильний, ніби навмисне підібраний для того, щоб назавжди відлякати пасажирів від неба. Ріхтер за дорученням своєї фірми мав відвідати в Акрі великий авіаскладальний завод і одразу ж повернутися в Європу.
Гонитва за наживою примушувала Кірхенбома розпинати по всьому світу мережу монтажних пунктів, дуже вигідну й дуже прибуткову справу. Чи ж могли, скажімо, молоді африканські держави будувати власні літаки? Хіба що тільки в мріях! А от, закупивши деталі на першокласних заводах Кірхенбома, підігнати їх на місці, спорудити у себе щось на зразок перевалочного пункту — інша річ. І закупали, і гнулися перед Кірхенбомом, і виканючували в нього по гвинтику все, чого так бракувало жадібно зростаючій Африці.
Хартум їх не прийняв. Довелося йти на інший аеродром, південніше, до самого екватора. Вечоріло. Машина провалювалася в повітряні ями, пілот раз по раз виглядав із свого відсіку. За вікном скаженіла тропічна гроза.
Заколисаний гойдавицею, Ріхтер заснув. І в ту ж мить… Він одразу ж втратив лік часові, згубив уявлення про простір. В кабіні стало темно, хтось розпачливо закричав поруч, підлога почала круто западатися донизу.
Біль туманить свідомість, червоні кола танцюють перед очима. Ріхтер хапається руками за переднє сидіння, але руки намацують порожнечу, дивну, страшну порожнечу.
Підлога хилиться все нижче й нижче, гуркіт моторів злипнеться зі свистом повітря, зі стогоном і плачем.
1 враз стало тихо. Вмерли всі звуки, всі плачі, всі прокльони. Ріхтер розкрив очі і побачив над собою обличчя дівчини: темна коронка кіс на голові, налякані очі.
— Ви можете йти? — Вона кричить йому в лице по-німецьки з дивним чужоземним акцентом. — Вставайте, машина горить!..
Стеля зависла над головою, вікна розбиті, і в них пхаються кострубаті гілки. Вилізши з літака, Ріхтер упав просто в м'яку, болотисту твань. Навколо метушилися пасажири, дим виривався з правого мотора. Пілот закричав, що машина вибухне, треба відходити в ліс, ховатися за деревами. Когось понесли на руках — довге волосся потягнулося по м'яких купинах.
"Безглузда катастрофа, — майнуло в голові Ріхтера. — Але я, здається, щасливий. Все обійшлося добре". В ньому поволі наростала рішучість до дії, до боротьби з вогнем, і відчаєм і страхом. Пілот ("добрячий же льотчик"!) посадовив літак на низенький чагарник, окрай багнистої галявини, яку оточувала стіна тропічного лісу.