Морок поволі розпливався по кімнаті, м'який, тихий морок передвечір'я.
— Так, так, — сумно похитав головою Петер, — я все розумію. Конструюючи механічне серце, Берн мріяв про безсмертя людства, а панам з корпорації "Золотий ангел" потрібні механічні солдати… А чого ж? Блискуча ідея! Вбивці із залізом у грудях! Матеріалу вистачить — кожного дня на вулицях міст імперії — безліч катастроф. О, звичайно, сто тисяч, двісті тисяч таких вояків, як Петер Стар, людей з невразливим броньованим серцем — це непогана річ для походів за новими землями.
Петер підійшов до столу, сів, сперся головою на руку. Якась раптова втома, байдужість до всього скувала його думку.
— Бачиш, Еве, — промовив він, обернувшись до неї обличчям, — важливо, в чиї руки дістанеться така сила.
Евеліна рвучко підвелася з канапи.
— Кому б не дісталось, не треба так говорити. — Ви голосі вчувалося щире переконання. — Адже знову може бути війна, знову страждання. Йоган правду казав: політична влада починає набирати надмірної сили.
— Знову Йоган! — Петер грюкнув по столу кулаком. — Не хочу я нічого чути. Вічно Йоган! Все життя буде Йоган. Висітиме наді мною, контролюватиме кожен мій крок. І до всього ти ще проймаєшся його думками, його поглядами.
Він говорив, жваво жестикулюючи руками, всім своїм виглядом виказуючи гнів і обурення, на яке — в цьому він переконаний — він мав повне право. А Евеліна схилялася все нижче й нижче. Ось вона майже впала головою на коліна, потім кволо підвелася і, заплітаючись ногами, посунула в другу кімнату. Звідти долинуло тихе схлипування.
"Нізащо образив її, довів до сліз, — майнуло в голові Стара. — Та що ж я їй такого сказав? Кляті нерви і в мене, і в неї".
Він пройшовся по кімнаті, задумливо став перед вікном. Вдалині згасали останні стріли-промені. Густа синява запинала повітря. Неугавне шумовиння вулиці, ніби далекий морський прибій, докочувалось до слуху Петера.
"Треба вибачитись, втішити її, — думав Петер. — Чого ж вона пішла геть? Люба моя, хороша дівчинко! — Звертався він думкою до Евеліни і водночас відчував, як думки його кружляють в шаленому вихорі, як щось нестримне, гарячкове проймає його свідомість. — Підійди до мене, моя рідна дівчинко".
І в ту ж мить Петер почув, як за спиною в нього заскрипів паркет, і Евеліна тихо озвалася:
— Чого тобі? Ти мене кликав?.. Він різко повернувся до неї.
— Я… я не кликав…
— А мені почулося, немов ти гукнув: "Підійди до мене, моя дівчинко…" Ось так завжди — хороші речі тільки вчуваються мені…
Йому стало жаль її.
— Ти не розумієш жартів. Звичайно, я тебе кликав. Тільки я озвався до тебе в думках, а ти, мабуть, здогадалась… Я десь читав — у Гомера чи Шекспіра, здається у Шекспіра, — коли закохані по-справжньому віддані одне одному, вони можуть розмовляти без слів…
Її тонка, ніжна рука лягла йому на плече, а він прикрив її своєю важкою долонею і так завмер у непорушності.
"Вона почула мою думку, — розмірковував він. — Справді, дивна річ…"
Але ввечері трапилась подія, яка різко змінила хід думок Петера.
Він лежав на канапі, поринувши спогадами в минуле. Згадував батька, який завжди клопотався про кредит для своєї крамнички і ніколи не міг роздобути його, згадував юнацькі заміри, коли його молодій гарячій голові все здавалось таким ясним і простим в житті ~ тільки вийди на самостійну стежину, і вона вмить приведе тебе і до слави, і до шани людської, і до багатства. Скільки втіхи дала йому подяка шефа за вдало розроблену схему нового реактора. Це тільки початок, але Петер не спиниться, він піде далі, він здійснить свій грандіозний винахід! Так, так, його ім'я прославиться у віках, бо він працюватиме десятиліттями, сотнями років. Як дивно: сотні років його мозок збагачуватиметься знаннями, набуватиме неймовірної винахідливості. Розум багатьох поколінь стане його надбанням. Всемогутня сила розуму принесе йому владу, почесті, багатство…
Петер згадав про Евеліну. Весь вечір товчеться на кухні. Жалісливе дитятко… Куховарка гуляє, а вона, бач, сама захотіла прибрати. Він переконає її, що всі турботи даремні. Таємна поліція! Яке йому діло до таємної поліції? Нехай стежать. Скоро з ним заговорять іншою мовою. Скоро світ відкриє перед ним свої широкі обійми слави… Ну, де ж Евеліна? Нехай іде сюди…
Евеліна майже вбігла.
— Ти кликав? — спитала вона з ніжною турботливістю. — Що ти хочеш?..
Він мовчки дивився на неї.
— Так що ж тобі?.. Чого ти мене кликав? — повторила своє запитання жінка.
Петер спохмурнів. Не знати чому, але його раптом пройняв страх. Так буває завжди з людиною, коли її приголомшує якась несподівана, неймовірна здогадка.
"Це вже вдруге, — подумав він. — Щось негаразд!"
— Я піду. Ти навіть слова сказати не хочеш. — Евеліна здивовано знизала плечима.
Петер рвучко схопився з канапи.
— Стривай! — Він підійшов до неї зовсім близько, уважно глянув їй у вічі. — Скажи, Еве, ти справді чула мій голос? Може, тобі тільки здалося?..
На тендітному обличчі Евеліни проступив вираз здивування. Тонкі чорні брови її зійшлися дашком на переніссі. Вона замислилась.
— Ти… кликав мене, — озвалась вона по хвилі. — Я чула твій голос. Двері з кухні були відчинені. Куховарка пішла в місто. Хто ж міг говорити, крім тебе? Я чула, ти сказав: "Де Евеліна? Нехай іде сюди!" — Вона спробувала пожартувати: — Чи, може, ти вже не віриш Шекспіру?
— Я й сам не знаю, — нерішуче мовив Петер. — Мені якось недобре…
— Недобре?
— Ти розумієш, я й сам не знаю…
— Ти мусиш піти до Берна.
— До Берна? — Петер наче вперше почув ім'я свого товариша. — А, до Берна! Ні, ні! Облиш мене! — Він раптом опустив голову і відійшов до вікна. — Нічого не розумію. Може, я тільки помиляюся… Еве, ти пробач мені, дурні нерви…
На тому їхня розмова скінчилася.
Але непрошені думки всю ніч гнітили Петера. Якісь сумніви, немов хробаки, точили його душу, непокоїли мозок. Адже він не озвався до неї жодним словом, а вона прийшла! Ну, припустимо, вдень їй тільки почулося. Але ж увечері… Повторила його думки слово в слово, немов підслухала їх. Підслухала? А хіба думки можна підслухати? Звичайно, є спеціалісти, котрі на відстані відгадують людські думки. Може, то все омана, а може й правда! Тільки ж у них є свій досвід, своя наука. А тут — ні сіло ні впало — через дві кімнати почула кожне його слово. Що ж сталося? Мабуть, це наслідок операції! Доведеться йти до Берна… Йоган вивчав психіатрію, та й взагалі він більше знає про моє здоров'я, ніж я сам.
Ранком Петер сказав:
— Еве, я недобре почуваю себе. Поїдемо до Берна. Вони нашвидку поснідали і вийшли з дому. Прозорий літній ранок зустрів їх бадьорою прохолодою.
У велетенських вікнах будинків, немов на екранах, відбивалось оксамитово-блакитне небо, по якому неквапно повзли хмарки. Автомобілі безперервним потоком проносилися між масивними громаддями будівель. Петер трохи заспокоївся. З приємністю вдихав звичні запахи бензину і легкої куряви. "Скоро на цих вулицях стане гаряче, як в пічці", — подумав він, і одразу ж голосно промовив:
— Відколи я продав свою машину, мені немов бракує правої руки.
— Берн сказав, що тобі треба побільше ходити, особливо попервах…
— Ну, знаєш, це вже занадто! — з непідробним обуренням мовив Петер. — Невже Йоган вважає, що він все життя піклуватиметься про моє здоров'я? Я не можу мати машину, мені треба обмежувати себе в їжі, може, ще й дихати не дозволять, скільки захочу?! Що це таке — вічний експеримент чи вічна каторга?..
Евеліна жартівливо повисла у нього на руці.
— А чого це ми сердимось? — Голос у неї був ніжний і пустотливий. — Сьогодні ж увечері викличемо агента й замовимо нашому вередуну Петеру автомобіль…
Привітний тон дружини заспокоїв Петера. Дивні у нього нерви! Кожна дрібничка дратує його… Клята операція! І Берн запевняє, що він стане нормальною людиною!..
Вони підійшли до перехрестя. Стали на краю тротуару, бо поліцейський підняв руку у великій білій рукавиці і, спинивши потік машин, що рухалися головним проспектом, відкрив дорогу для транспорту з бічної вулиці.
Стар байдужим поглядом окинув будинки, потім перевів очі на потік машин. Червоний автобус на повному ходу мчав до перехрестя. Ще мить, і він мав зупинитись перед застережливим сигналом поліцейського.
"А що, коли…"
Дика, неймовірна думка майнула в голові Стара. Такі думки завжди з'являються несподівано, вони проймають свідомість, як вогонь охоплює сухий віхоть соломи. Вони паралізують волю і позбавляють людину здатності до тверезого міркування. їх раптова поява викликає таку ж раптову рішучість — діяти!
"А що… коли…" — знову шугонуло в голові Стара, і в ту ж мить він прошепотів самими губами:
— Гей, ти, хлопчино в червоному автобусі — не зупиняйся! Я наказую тобі — не зупиняйся! Не зупиняйся!
Великі круглі очі Стара сповнились холодною рішучістю. Він вперто дивився на червоний автобус і беззвучно повторював своє заклинання, немов жрець, якому належало спинити неприборкану стихію. Він шепотів вперто, настійливо, дивлячись поперед себе гарячковим, блискучим поглядом.
З оціпеніння його вирвав переляканий голос Евеліни:
— Який жах! — Вона сховала у нього на грудях голову і мало не плачучи, простогнала: — Який жах! Там стільки пасажирів!..
А на перехрестя вже збігалися зі всіх боків люди. Червоний автобус, що на повному ходу врізався у вантажну машину, стояв поперек вулиці. Над потрощеним бортом простягались крізь вибиті шибки десятки закривавлених рук. Серед стогону і криків чувся пронизливий жіночий плач. Лунали поліцейські свистки. Двоє людей у білих халатах пробігли повз Петера й Евеліну. Сотні машин захарастили в обох напрямках вулицю.
Евеліна підняла голову, провела рукою по обличчю, ніби зриваючи з себе клейку павутину.
— Ходімо, Петере, — прошепотіла вона побілілими губами. — Мені недобре… Яке страхіття!..
Легкий дрож проймав її тіло, худенькі руки судорожно стискували лікоть Петера, наче він мав порятувати її саму від загибелі. А навколо бігли перелякані, стурбовані люди, чулись вигуки команд, надривні сирени санітарних машин.
Петер — спокійний і діловий, аж до розважної байдужості, роздивлявся навкруги.