Подзвонимо в голландське посольство і з'ясуємо все, що треба. І обов'язково лишимо лист із застереженням, на випадок якихось ускладнень Хай посольство офіційно повідомить уряд пана президента про нашу експедицію і попросить сприяти нам. Де вже тут вдаватися до провокацій, коли сам президент візьме на себе місію захисту експедиції?.. Хоча, кажучи відверто, нас може спіткати чимало прикрих несподіванок...
І ось тепер оця сутичка з поліцією...
Думка про таємничу радіограму Ван-Саунгейнлера не давала Крутоярові спокою. І чим більше думав він про неї, чим глибше аналізував деталі політичної ситуації навколо голландця, тим болісніше ставало йому на серці.
Ланчія розмірено туркотить, долаючи водяний простір.
— Кириле Трохимовичу, — звертається професор до Бунча, що дрімає в шезлонгу, — вам не здається, що особа голландця чимось дратує місцеві власті?
Бунч сонно щось бурмоче, ніяк не воліючи прокидатися. Та врешті розплющує очі й озивається ватяним, хрипкуватим голосом. На його думку, особа голландця дратує не лише місцеві власті, а й самого президента, того самого пана президента, який ще минулого року оголосив на весь світ про настання в його республіці "тисячолітньої ери процвітання", який повернув поміщикам-латифундистам всі націоналізовані землі. Уряд пана президента не любить надто цікавих пронозливих іноземців, яким кортить докопатися до чогось сумнівного і таким чином похитнути владу економічних босів і військової еліти. І тому Бунч вважає, що їм треба бути особливо обережними.
— Ми йдемо на пошуки видатного вченого й мандрівника, — каже професор Крутояр, трохи роздратований надмірною Бунчевою обережністю. — Зрештою, ми виконуємо вказівку нашого уряду. Це ніскільки не політична акція, а міжнародна, культурна, гуманістична місія.
— Цілком згоден з вами, професоре, — мляво ворушить губами Бунч.
— Ми не торкаємося їхніх справ, їхньої політики, — гуде басовито Крутояр. — Може, голландець щось там і з'ясував, виявив, може, він навіть має якісь обвинувачення проти пана президента, але це нас не стосується. Ми — науковці, ми — дослідники.
— Із цим я згоден, — бурчить задишкувато лікар.
— То чому ж ці йолопи в поліцейських мундирах намагалися перешкодити нашому просуванню у верхів'я Ріо-Оскуро? Чому піп залякує капітана Пабло? Ви пам'ятаєте, Кириле Трохимовичу, як було досі? Наш кораблик зустріли в порту мало не з тріумфальними почестями. А скільки теплих слів почули ми там! Нас водили по всьому місту, нас ушановували подарунками. Ось, мовляв, як люблять і поважають тут радянських людей. І раптом — поліцейські погрози!
— Ні, зовсім не "раптом", дорогий професоре, — посміхнувся втомлено Бунч. — Коли мер дізнався, що ми збираємося розшукувати Ван-Саунгейнлера, то одразу ж змінив своє ставлення до нас. Не в його владі заборонити цю подорож, але я бачив, що він ладен був з'їсти нас разом з тельбухами.
Так, це була правда. Історія Ван-Саунгейнлера крила в собі щось незвичайне, суперечливе. Крутоярові згадалися повідомлення, які він читав раніше в газетах про банкет, влаштований Батісом у палаці Мірафлорес на честь "мужньої людини й друга", про нагородження голландця вищим орденом республіки. Здається, президент Батіс і голландець були давніми знайомими, їх єднали якісь особливі зв'язки ще з часів минулої війни. Генерал Батіс навіть пишався тим, що йому довелося зустрітися в Лондоні з Саунгейнлером, і тепер охоче запрошував його до свого рідного дому. Але те, що було колись, ніяк не в'язалося з сьогоднішнім днем...
Під тент зайшли Самсонов і Олесь.
— Шановне товариство, — сказав, як завжди, жартома молодий географ, — бачу, ви зайняті розв'язанням великих світових проблем. Не забувайте, що світ, як це стверджує один милий, кирпатий філософ, — Самсонов хитро усміхається Олесеві, — матеріальний у всіх його проявах. Отож, для підтримки його матеріального існування чи не поповнити нам свої шлунки найматеріальнїшими предметами харчу? Хто за це, прошу голосувати!
— Я обома руками й ногами за! — враз повеселішав Бунч і встав з крісла. — Шановний професоре, прошу до столу. Мені здається, що за обідом ми позбудемося всіх наших сумнівів...
ТАЄМНИЦЯ ГОРИ КОМО
Темна тропічна ніч впала над рікою. "Голіаф" ішов з притишеною швидкістю. Дрібно тремтіла палуба. Мотор глухо бубонів у трюмі. За бортом плюскотіли хвилі. Навколо ліхтаря, що висів під тентом, водила танок мошкара.
Великі жуки, неначе ластівки, виринали з пітьми і бились об гаряче скло.
Олесь піднявся в капітанську рубку.
— Дозвольте спитати вас, кабальєро? — звернувся він до капітана Пабло, чітко вимовляючи іспанські слова.
— Я слухаю, сеньйоре, — озвався капітан, скосивши на Олеся погляд.
Хлопцеві хотілося запитати про все, що чув від батька й Бунча, а також від матросів на пристанях. Але, стоячи біля великого стерна, він чомусь розгубив свої думки. Підлога під ним ритмічно порипувала, злегка бряжчало скло.
— Скажіть, кабальєро, що таке "баранко"? — випалив нарешті хлопець перше запитання, яке спало на думку. — Місцеві жителі так часто говорять про страхітливих баранко. Що воно означає?
Добродушний капітан Пабло, притримуючи лівою рукою стерно, дістає коротеньку люльку, запалює її і починає розповідати. Баранко добре запам'ятався капітанові Пабло. Ще коли він їздив по Ріо-Негро й возив зброю для генерала Матаразо... Ех, генерал Матаразо! Краще не згадувати тих часів. Тоді Пабло мав свій корабель і міг послугувати добрим сеньйорам, які не схиляли голови перед зарозумілими іноземцями. У своєму трюмі Пабло возив для генерала такі речі, на згадку про які ще й тепер у нього мороз поза шкірою ходить. Звичайно, сеньйор Олесь не патякатиме про те, що почув, бо за це не гладять по голові. Так от, про баранко. Цим словом індіанці називають жорстокий двобій між річкою і берегом, між водою і землею. Коли розлючена земля, не маючи сил стримати гніву, який виповнює її груди, падає на воду, і коли гуркіт котиться по річці такий, що, здається, настав кінець світу, це і є баранко. У такі години індіанці фанатично моляться, бо вода може розгніватись і піти на їхні селища й хижі. Дурні індіанці! Капітан Пабло знає, що воно за штука — баранко! Просто річка підмиває берег, і грунт обвалюється у воду. Які тоді хвилі здіймаються навколо! Лихо кораблеві, що попаде в баранко... Капітан важкою рукою круто повернув стерно. Корабель різко хитнуло вбік. Темна смуга лісу загойдалась перед вікном рубки.
— Вибачте, сеньйоре, — промовив Пабло, — на цій річці треба добре пильнувати. Мало не вскочили в нуртовиння...
На берегах інколи спалахували поодинокі вогники. В темних лісових хащах, що, здавалося, виростали просто з води, іноді чувся істеричний крик. Той крик у вечірніх сутінках був жахливий — немов ненажерливий хижак шматував нещасну жертву, і вона, конаючи, сповнювала повітря передсмертним ревінням.
— Не лякайтесь, сеньйоре, — заспокоїв Олеся Пабло. — Це мавпа-місяць. Звичайна мавпа, але диявольськи погана тварина. Хай захистить од неї мандрівників свята мадонна. Коли почуєш серед ночі мавпу-місяць, то ладен тікати світ за очі. Нема нічого страшнішого, ніж опинитись в цьому триклятому тропічному лісі. Бог створив сельву для того, щоб покарати людину. Хороші люди тут швидко вмирають, бо сельва не приймає їх до себе. — В голосі капітана тепер уже звучала похмура урочистість, немов він говорив про щось пережите ним самим.
Капітан Пабло, тихий, суворий, розповідав про те, як жорстоко мститься сельва тим, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці, скільки крові й поту коштує кожен відвойований у неї клапоть землі. Він згадував про бідні селища добувачів каучуку, про дикі індіанські племена, про страшних людей-мачо, людей-богів, людей-убивць, перед якими в панічному страхові схилялася навіть жорстока сельва, бо люди-мачо не знали ні бога, ні совісті, ні жалю. Це злочинці, що втекли з каторжних тюрем, убивці, засуджені до страти, яким пощастило вирватися на волю, авантюристи й п'яниці. Вони тікали в сельву і сіяли там страх і смерть. Навіть уряд боявся мачо. Поліцаї воліли пити з бандитами вїскї, а не боронити від них закони республіки.
— Наші поліцаї самі чинять злочини, як найгірші бандити, — зажурено зітхнув Пабло. — Ви ще почуєте ім'я Чорного Себастьяна. В мене на голові менше сивого волосся аніж на його совісті забитих людей. І що ж? Він вельмишановний поліцейський комісар округи гроза і сила. Власники гасієнд приятелюють із ним. Для них він — своя рука. Себастьян тримає в покорі бідних пеонів не дає підвести голови нещасним каучеро, нацьковує одні індіанські племена на інші і, запевняю вас, має на цьому добрий зиск. Індіанці кажуть, що він водиться із злим духом Курукіра. О, не дай боже стати йому на
Розповідь Пабло пригнітила Олеся. Слова його ніби розширили перед хлопчаком береги похмурої річки. І він побачив далекі горизонти, побачив те, що чув раніше, і те, що малювала його уява.
— Нічого. Чорний Себастьян недовго лютуватиме на цих землях.
Капітан замовк, вперто вдивляючись у морок, серед якого ледь зримо проступали стрімкі береги.
Зітхнув. Помовчав якусь хвилину. Крутнув колесо ліворуч, потім перехопив його на правий бік.
— У індіанців є легенда про доброго духа Кахунью, захисника бідних та скривджених, який живе на горі Комо! — заговорив стримано капітан Пабло. — Якось один індіанець із верхів'я Ріо-Оскуро розповідав мені, що його предки щороку запалювали на горі Комо священний вогонь свободи. Але згодом в їхню країну прийшли білі люди, тобто ми прийшли до них, і відтоді вогонь на горі Комо згас. Індіанець казав мені, що, доки житиме на землі Чорний Себастьян і такі, як він, гора Комо стоятиме в пітьмі. Індіанці бажають Себастьянові смерті. Його ненавидять усі трударі на Ріо-Оскуро.
В ІМ'Я ВСЕВИШНЬОГО
Тропічна ніч тепла, чарівно м'яка, немов чорний пухкий килим. Під її покровом важко дихати і ще важче заснути.
Крутояр лежить, розплющивши в пітьмі очі. Думки напливають одна за одною. Треба все добре зважити, до найменших дрібниць обміркувати. За цю небезпечну подорож цілком відповідає він.
Професор згадує розмову, що він її мав із шведським вченим Сундстремом, згадує таємні слова радіограми Ван-Саунгейнлера: "Трагічну таємницю інків розкрито...