Крижі

Кваплячись, поки ще сало вріжеться, відкусив трохи хліба: рот не хотів чекати, а рука з ножиком барилася. Нарешті відрізав сало і кинув собі на зуби – з ножика.

Він так захопився, запихаючись, що й не помітив, як наднесло Лесика.

Лесик не знав, де йому подітися, бо Оленка не прийшла до школи. Ймовірно, через отого військового, якого знайшли у Вовчому ярові і який переховується, думав він, не знаючи, що Оленка залишилася вдома із Сергійком, бо батько з матір'ю склали на візок залізяччя й потяглися на села – на міньки. На перерві Оленка любила покрутитися під тополями. Лесик і сам гаразд не усвідомлював, що його сюди пригнало. Шукав учорашні Оленчині сліди?

Наскочивши на бургомістренка, зупинився мов укопаний. Побачивши, як той нарізає шматочками сало, не міг відвести очей. І хоч він ворогував з Віктором, з усією його компанією – Сержем, Жорою, але сало його манило. Грубе, рожевеньке, воно пахло. Йому було видно, що воно м'яке і що його можна їсти самими губами.

"Ото меле! – прикро думав Лесь про Віктора. – Петлює!"

Давно він такого сала не їв. Скільки німці тут, він його і не бачив, і не нюхав. Хіба могло приснитися…

Лесь не просто ворогував з Віктором Яременком. Лесь до війни жив на Перначівці, в тому самому котеджі, де зараз поселився бургомістр. Не чекаючи, поки їх витурять, завбачлива Лесева мати заздалегідь перебралася в покинуту халупку на Волоках. Коли зробили гетто, стояли порожнем не лише халупки-розвалюхи, а й будинки, навіть цілі вулиці. Вікторів батько був до війни обліковцем МТС, яка організувалася. Він ще за Пілсудського закінчив рільничу школу, служив тоді в маєтку якогось осадника, а тепер, бач, "переоблікувався" в бургомістра.

Вони стояли один перед одним. Їх розділяла тополя.

Нарізаючи шматочки сала, ковтаючи, раз за разом облизуючись, а то й полизуючи лезо ножика, жмурячись од задоволення, бургомістренко нікого не хотів бачити. Захитайся земля, упади небо, він і тоді не переставав би пакувати, солонцюючи.

А Лесь усе думав: "Сальце…"

Він різко, сердито відвернув од Віктора своє обличчя, але рожеве, м'яке сало все одно не переставало йому пахнути. Не сходячи з місця, він повернувся спиною до Віктора. Та враз його розвернуло, мовби хтось узяв за плечі й поставив обличчям до Віктора. Лесеві дерев'яники застукали. Віктор вибалушився.

– Що, язик до ніг ви… ви?.. – не міг сказати "висолоплюється", закашлявся.

– А тобі в горлі застряє? – гаркнув Лесь, чвиркнувши слиною.

Піднявши руку з ножиком до карка, Віктор показував, щоб Лесь ударив по карку: його душило. Лесь ударив, і той прокашлявся. Сало не випустив. Великий палець так і уп'явся в невеличкий шменделик. Витерся долонею і запитав:

– Хочеш?

– Дай.

– Чого захотів? Задурно?!

Лесь лихоманково думав, що б йому дати: самопала – всі мають, пороху, патронів… Нічого в нього такого нема, чого б у Віктора не було.

– Цуценя! Двоє я потопив, а одне залишив. Сіре, гарне…

– У нас, знаєш, який вовкодав? – пхинькнув Віктор.

– Нема чого мені тобі дати, – сказав і повторив: – Нема чого.

– А ти знаєш що?..

Лесь чекав, а Віктор уже замірявся відрізати йому шматочок по свій великий палець, який ум'явся в сало. Одначе він барився. Скинув оком з-під свого рудого чубика, зміряв Леся. Той почервонів, надувся.

– Ти ось що: попроси Мартина, щоб він давав задачі списувати, – вимовив. І запитав, начеб торгуючись: – Згода?

Лесь почав переступати з ноги на ногу. Височенький, стрункий, він мовби тоншав, похитуючись.

– Згода… – відповів він. Перестав переминатися, поменшав. Опустив голову, покусуючи набубнявілі губи.

Віктор чикнув ножиком.

– Тоді бери.

Лесь вагався й не підіймав голови. Він стояв бочком, бочком простяг руку і не взяв, а хапонув шматочок слизького сала. Відразу кинув його до рота й почав жувати.

– Правда, добре? – допоминався Віктор.

Лесь мовчав. Він хотів відчути смак сала, насолодитися: рожеве, м'яке, заманливе, воно принаджувало, пахло, але незчувся, як просто лигнув його.

Віктор дорікнув:

– Що ж ти без хліба? – простяг скибочку, м'яту, засмальцьовану, а сала вже не було, дочавкував його. – Як знаєш, – відпекнувся і пошпурив скибочку хліба. – Пташкам… Ти не хочеш, пташки видзьобають, – обсмоктав пальці.– Не забудеш, за що моє сало їв? – клацнув, складаючи ножика, й повагом рушив під тополями.

Лесь стояв і спостерігав, як Віктор пустився бігцем, завертівся коло зграйки школярів, дав щигля першокласникові, а тоді поманив пальцем Жорку, Сержа і, обхопивши їх за шиї, повиснувши на них, зашепотів щось на вухо то одному товаришеві, то другому. Школярі розсипалися на шкільному подвір'ї. Малеча гасала. Гам, гармидер, вигейкування, дівчата-шестикласниці походжали, взявшись попідручки – попарно. Все було, як завжди на перерві, і Лесь теж побіг під тополями. Кого б йому зараз не хотілося бачити, так це Мартина.

Звично почався урок. Лесь забувся, як понадився на шматок сала. Була алгебра. Її викладав старий, в окулярах Знать-Розуміть, який рідко усміхався. Він викликав до дошки Жорку, який пикав-микав, мотаючи своєю кучмою.

Знать-Розуміть старанно вивів двійку в журналі й проголосив:

– Глинський, ти незмінний: нічого знать не знаєш і нічого розуміть не розумієш. Як жаль, що нема такої оцінки, як нуль.

Жорка потягся до парти, не слухаючи вчителя. А по рядах шепіт: "Не журися, із завтрашнього дня ми на коні…"

Лесь сидить із Мартином. Шепіт докотився і до них. Лесь пригнувся, коли почув, що Жорці тепер буде в кого списувати задачі. Хтось шепнув: "Тепер Мартин не відмовить", – і Мартин нашорошив вуха. Тут Віктор, сидячи на передній парті, оглянувся, шукаючи очима Леся. Їхні погляди зустрілися, і Лесь опустив свої очі, пригнувся ще нижче. Вікторів і Мартинів погляди стялися – хлопці вп'ялися один в одного; хто кого переможе? Мартин не знав, чого Віктор від нього вимагає, і не здогадувався про його з Лесем умову, а тому всім своїм незалежним виглядом просто кепкував з бургомістренка. Для більшої певності скорчив гримасу, повну зверхньої непідступності, чим і добив Віктора. Той зворохобився і промурмотів на цілий клас:

– А за що твій Лесь моє сало так і лигнув?

Знать-Розуміть зняв окуляри.

– Гм?.. – гмукнув, протер окуляри хустинкою й підвівся з крісла.

Клас притих.

Мартин насупився, силкуючись збагнути що й до чого. Штовхнув пригніченого Леся ліктем і голосно, презирливо запитав:

– Тобі юшка кишки переїла?

Вчитель замість того, щоб присадити Мартина, повторив його слова:

– Юшка кишки переїла… Добре сказано. На п'ятірку. Як жаль, що я не словесник.

І тоді Лесь, здригаючись, соваючись на парті, видавив із себе:

– Нудить… Мене нудить…

Клас вибухнув сміхом. Лесь підхопився і, не питаючи в Знать-Розуміть дозволу, кинувся до дверей.

Насилу добіг до купок. Його вивертало. Встромляючи до рота три пальці, то згинався, то випростувався – хотів очиститися.

8

– А чому ти розпалила?

– Чому-чому?.. – буркнула йому й думала, як би погодувати його, як би вкласти спати, щоб заснув, бо і на горище не дасть їй вилізти.

Сергійко не знає, що дядько з Вовчого яру переховується у них на горищі, що він лежить заставлений дошками, припасеними на ганок, – над їхніми головами. Оленка думає: добре, що це знає тільки батько, мати, Корній Терентійович і вона знає. Ні Лесь, ні Мартин не знають, де тому втікачеві зроблено притулок, бо, як з батьком змовилися, так і вчинили: відвезли вчителеві картоплю, а пізнього вечора вона повела батька до Вовчого яру і десь опівночі прийшов Корній Терентійович, приніс йоду і спирту. Її на горище не пустили. Мати нагріла води. І коли робили перев'язку, вона, Оленка, стерегла, виходила на вулицю, стояла на розі хати. Серцю її було лячно і радісно – дядько з Вовчого яру у них.

Це ж з того вечора вона його і не бачила. Мати порізала стару полотняну сорочку на бинти. Мати носила їсти і пити, прислуговувала. А коли батько ходив на горище, про що там мовлено, вона не знає. Спробувала заїкнутися в кузні, звівши догори очі: як його звати? Батько: "Дядько з Вовчого яру? Одужує". Так і застрягло їй у голові – дядько з Вовчого яру. Що він у них на горищі, не призналася Лесеві, хоч і випитував. Мартин, правда, не питав, не зважувався.

То ламаючи хмиз, то заглядаючи в горщик і пригладжуючи свої коси, переймалася, як би догодити дядькові з Вовчого яру, щоб її обід смакував йому і щоб він запам'ятав її, бо така нагода чи й трапиться?

А Сергійко, походжаючи, тільки заважає їй.

Вона підбігла до мисничка. Відрізала трішки сала, зовсім трішки, щоб мати не помітила. Накришить цибулі. Цибулі можна й багато. Засмажить той борщ, щоб не був пісний. Ні собі, ні Сергійкові тієї засмажки не дістанеться. її обід, перший обід запам'ятається дядькові з Вовчого яру.

Кинула на сковорідку дрібно накришене сало… Кришила цибулю. Сергійко спинився, вийняв з кишені руку.

– Дай… – і шморгнув носом, і наставив руку. – Оленко, хоч шкірочку?

– Під церкву руки наставляти.

– А я, присяйбо, бо не віррую! – аж викрешує "р-р" Сергійко: недавно перейшов з "ел" на "ер".

– Шкірочки нема.

– Хоч шкваррочку! – і стоїть, голомозий, штани на шлейці. Простягнув руку й показує – таку, як нігтик. – Крришечку!

– Ось я тобі кришену і шкварену, – нарочито його голосом сварилася Оленка, крутячись дзигою.

Сергійко набусурманився.

– А я мамі скажу, що ти сало брала… І татові скажу, що ти ррізала, – знав, чим їй допекти! І не стуляв своїх – рурочкою^[20] – губів. – Думаєш, вони тебе помилують?.. Помилують? – досаджав ще дужче.

Оленка оббирала цибулю, цибуля зайшла їй в очі, і, "витираючи їх, не випускаючи з руки ножа, напустилася на нього:

– Ти що – донощик?

Він спантеличився, прикусив язика.