Правда, і бешкетував завзято, але його кумедні пустощі так розважали всіх навколо, що ми жодного разу не почули від сусідів ніяких скарг на нього. Наше життя сповнилося новим, дуже яскравим та цікавим змістом.
А одного дня, коли ми нашою маленькою родиною обідали в нашій великій хаті, до нас на подвір'я раптом примчала колісниця під князівським прапором. З неї вистрибнув витязь у золотих обладунках і прожогом кинувся до нас.
— Ви — Дип, Лавантика й Віван?! — спитав він нас з порога захеканим голосом.
Я кивнув головою.
— Мерщій! Бігом за мною! — сказав витязь, схопивши на руки Вівана і побігши з ним назад до колісниці.
Ми кинулися за ним, застрибнули в колісницю, яка за мить вже летіла геть. Нас везли в Щит, столицю нашої держави, до князівського терема. Коли ми їздили на столичний ринок продавати спельту возами, які тягнули воли, дорога до Щита займала у нас два дні. Але цього разу ми їхали колісницею з шістьма кіньми і тричі пересідали на інші колісниці зі свіжими шістками коней — тож дісталися місця призначення швидше за блискавку. Проте витязь, який нас супроводжував, встиг-таки розповісти нам, що сталося і навіщо нас везли до князя.
У князя Балвіра було вісім дружин, і всі вони народжували йому доньок. У нього було вже за двадцять доньок. І жодного сина. Тієї ночі одна з княгинь, красуня Аша, народила ще одну дівчинку. Це була її друга донечка. Князь обожнював своїх доньок, тож він прийшов побачити й поцілувати свою чергову маленьку принцесу, яка була надзвичайно гарненькою, попри те що щойно народилася і безперервно плакала. І все ж таки Балвір відчував досаду, бо мріяв про продовження династії. Хоча те, хто має правити нашою державою, визначається голосуванням волхвів, частіш за все волхви обирають нового князя з-поміж синів попередника. Сам він був уже п'ятим коліном своєї династії і хотів би, щоб наступним князем був його син. Але сина в Балвіра досі не було. І від цього йому було дуже прикро.
За годину Балвіру повідомили, що його новонароджена донечка вряд чи виживе, бо вона не тільки безперервно плаче, а ще й відмовляється їсти. Лікарі розводять руками, не знають, чим допомогти. У зв'язку з цим було покликано мудреця Васішта і очікувалося його прибуття. Князь негайно знову відправився в палати княгині Аші, де застав велику кількість лікарів і на власні очі побачив, що новонароджена принцеса продовжувала плакати. Незабаром там з'явився мудрець Васішт. Він узяв дівчинку на руки, сів і довго тримав пальці на її зап'ясті, відчуваючи її пульс. Потім прикрив свої очі, і за кілька митей його дихання припинилося. Через якийсь час мудрець зробив вдих, відкрив очі та мовив:
— Це кохання.
Усі присутні очманіли від такого діагнозу. А Васішт усміхнувся і продовжив:
— Вони кохають одне одного впродовж багатьох своїх утілень і багато разів уже були подружжям. У попередньому їхньому втіленні вони пережили багато тривалих розлук, і якщо порахувати дні, коли вони тоді були разом, вони складуть у сумі лише пару-трійку років. Тож наприкінці життя вона так звернулася до Ради та Кришня, з якими в них уже давно були розвинуті дуже близькі стосунки: "Я так втомилася від розлук! Тому я прохаю Життя й Бога дарувати мені в наступному втіленні таку долю, щоб я жодного дня не прожила в ньому без мого коханого". "Хай буде так", — відповіли Життя і Бог. Отже, якщо якнайшвидше не влаштувати сьогодні її зустріч з її коханим і не віддати її його батькам, щоб вона жила у них як їхня донечка, вона не доживе до ночі. Якщо ти зробиш це, князю, за рік у тебе народиться син.
На запитання Балвіра, де і як знайти коханого дівчинки, Васішт повідомив князю, що його ім'я Віван, а імена його батьків Лавантика та Дип, а також пояснив, де ми жили. І ось тепер ми входили в князівський терем.
Коли я побачив крихітну принцесу на руках мудреця, який продовжував сидіти в очікуванні нас, я відчув величезну любов до неї і величезний страх за її життя. Вона була дійсно надзвичайно гарненькою і, здавалося, вже помирала. Наш Віван підбіг до неї, торкнувся її личенька і, благаючи, мовив:
— Принцесо, не помирай, будь ласка.
Дивлячися на Вівана, дівчинка заусміхалася слабенькою, але дуже щасливою усмішкою.
Бачачи це, Лавантика в сльозах кинулася до неї, а її вишиванка стала мокрою від молока, яке раптом полилося з її грудей. Усі чоловіки, крім мене, поквапилися вийти, а маленька принцеса за мить присмокталася до груді своєї нової мами.
Дев'ять днів ми гостювали в князівському теремі, а на десятий день воєвода Субал, яким виявився той витязь у золотих обладунках, що привіз нас туди, супроводив нас назад додому на колісниці, навантаженій величезною кількістю подарунків.
Так у нас з'явилася донечка. Ми назвали її Вела. Але Віван все життя продовжував звати її Принцесою.
До певного часу Вела не знала своєї історії і думала, що ми — її батьки, а Віван — її старший брат. А коли вона підросла і поставила Лавантиці запитання, чи можна дівчатам одружуватися з братами, ми зрозуміли, що прийшов час все їй розповісти. Так вона дізналася, чому Віван називав її Принцесою.
Зазвичай, донечка залишає батьківський дім, коли одружується, і це є дуже болісним елементом долі і дівчинки, і її батьків. Але нам усім пощастило, і в нашому житті цього елементу не було. А ще на весіллі Вівана й Вели були присутні князь, княгині, принцеси та принц. А ще поки не було жодного дня, прожитого Велою без її коханого. І наші діти дуже щасливі від цього і дуже вдячні за це Життю і Богові. У них не виникає бажання відпочити одне від одного. Вони подібні раю одне для одного і для своїх дітей. А ми з Лавантикою побачили плоди нашої любові, яку ми змогли зростити в собі через нашу практику: на наших руках виросли чотири щасливі онуки і дев'ять щасливих онучок, а тепер ми пестимо вже й кількох правнуків.
Написано Дипом, сином Дама та Уми, батьком Вівана та Вели, і додано до Книги Роду Поліських Ратаїв.
ЩЕ ОДИН СУВІЙ З КНИГИ РОДУ ПОЛІСЬКИХ РАТАЇВ
Природа. Вона прекрасна, багата, добра й щедра. Вона дарує нам все, що потрібно для життя та щастя, частує нас безліччю різноманітних смаків і наділяє нас дивовижними якостями та здібностями.
На кожному кроці ми стикаємося з чудесами природи, які оточують нас скрізь і всюди. Безкраї ліси, населені всілякими тваринами та співочими птахами, повні ягід, горіхів, меду та бурштину. Луки, що буяють травами та квітами. Джерела кришталевої води та її смак, який для мене є найсмачнішим з усіх смаків, що можливо відчути губами, язиком і горлом. Річки, на поверхні яких цвіте латаття та плавають лебеді. В їхніх водах так приємно плавати серед срібних рибок і збирати перлини у молюсків. Чарівні сходи та заходи сонця. Гра сонячного проміння на листі, траві, павутині та краплинках роси. Прекрасна планета Шукра, що завжди з'являється у вечірньому небі над тим місцем, де зайшло сонце. Нічне зоряне небо, що ронить на землю зірки, які ми ніколи не можемо потім на ній знайти.
А яким дивом природи є ми! Наші гарні, гнучкі, граційні, спритні, сильні тіла, кожний рух яких схожий на танець і кожний рух яких спричиняє нам насолоду. Наша сила дозволяє нам зробити все, що ми хочемо. А коли ми об'єднуємо наші сили, ми стаємо всемогутніми. Наші інтуїція й розум — ті чудеса природи, які дивують нас зсередини і завдяки яким ми вміємо робити стільки цікавого й корисного. Ми вміємо вирощувати злаки, овочі, фрукти та льон, ткати з нього, а потім шити наші гарні одежі. Ми так вміємо будувати будинки, щоб вони ставали частиною природи і несли функцію накопичувачів та випромінювачів життєвої енергії. Ми вміємо все, що нам потрібно.
Усмішка — це одне з тих див природи, які вражають мене понад усе. Ще серед таких чудес є гумор, музика та діти. У цьому списку я розташував чудеса за зростанням їхньої чудесності, бо діти — вінець подарунків природи. Але найбільшим з усіх її див є любов. Вона насправді і є щастям. Без неї усі інші дива припиняють бути дивами. Без неї людина нещаслива, навіть живучи в такому прекрасному, досконалому світі.
Кожний закон природи є неймовірним дивом. Це стосується навіть такого закону, який врегульовує життя тих, хто обирає не любов, а егоїзм. Адже всі дари природи ми отримуємо згідно зі своїми бажаннями. Ті, хто прагне любові, отримують любов, а ті, кому подобається життя поза любов'ю, отримають егоїзм. Для них природа створила особливий закон, який не потрібен і не працює для тих, хто живе в любові. Життя тих, хто живе в егоїзмі, регулюється законом карми — законом справедливості, згідно з яким кожна людина, яка живе в егоїзмі, отримує наслідки своїх егоїстичних вчинків. Любов — це добро, а її відсутність — зло. І оскільки існує зло, бо існує свобода вибору, то існує й досконалий закон, який врегульовує зло, закон карми: жертвами зла стають лише ті, хто в попередніх втіленнях чинив таке ж саме зло іншим.
Хіба не диво, що життя в цілому і кожний індивід зокрема — вічні?! Але ще більшим дивом є закон реінкарнації, завдяки якому ця вічність не стає нудною, бо в різних своїх утіленнях кожен з нас проживає безліч різних історій, зокрема історій кохання. І коли кажуть, що ми не пам'ятаємо нічого, крім подій свого поточного втілення, це неправда. Пам'ять про все, що ми пережили, зберігається в глибинах нашої свідомості, і справа лише в тому, як ми вміємо взаємодіяти з цими глибинами.
Справді моє кохання одне, попри те що в нього так багато історій. Уявляю, як було б нудно й нецікаво, якби не існувало реінкарнації. Кожне наше втілення — один день нашого вічного життя: світанок, схід, ранок, день, вечір, захід, ніч. Як було б нудно й нецікаво, якби день був нескінченним. Кожне моє втілення, в якому стається якась нова, унікальна історія — це ще один день мого вічного кохання.
Є ті, хто прагне нового кохання навіть упродовж свого одного втілення, не кажучи вже про наступні. Але я не можу кохати чужу людину. Я чекаю зустрічі зі своєю. Ледь не сказав "зустрічі зі своєю Тарою", бо в цьому втіленні її звали Тара. Але ж наші імена, як і наші тіла, різні в різних історіях нашого кохання.
Зараз вечір. Вечір мого життя. Я проводив мою Тару, як проводжаю щовечора сонце. Вона покинула тіло, так само як сонце покидає наш край наприкінці дня.